Як відомо, до Дня соборності Президент України Віктор ЮЩЕНКО (Указ № 32/2008) відзначив громадських діячів, діячів культури та науки державними нагородами.

Звання «Заслужений журналіст України» отримали відомий телеведучий «1+1», а нині – головний редактор журналу «Український тиждень» Юрій Макаров, а також Тетяна Мокріді, член Національної ради з питань телебачення та радіомовлення та екс-керівник інформаційної служби «Нашої України»; Михайло Аксанюк, власкор «УНІАН» в Одеській області; Ігор Бойчук, «Бойчук-студія», м. Івано-Франківськ; Олександр Міщенко, власкор газети «Коментарі» у м. Донецьку; Степан Скоклюк, «Вісті Ковельщини», Волинська область. Цим же Указом нагороджено орденом «За заслуги» II ступеня Степана Колесника, кореспондента газети «Сільські вісті».

Ставлення до державних відзнак у суспільстві різне, різне воно і в журналістській корпорації. Зокрема, ставлення до звання «Заслужений журналіст України» коливається в нефіксованих межах від іронічного до гордого і навіть запопадливо-марнославного. Знаючи про це, «Детектор медіа» обережно привітала Юрія Макарова з відзнакою і попросила колегу поділитися враженнями, що він відчув, прокинувшись одного ранку заслуженим журналістом. Сподіваємося, що роздуми Макарова – тільки початок корпоративної дискусії про погляди влади на заслуженість нас як журналістів.

А справді, що має відчувати людина, яка отримала почесне звання «Заслужений журналіст»? До останнього часу не замислювався, бо на думку не спадало, що таке може мене стосуватися. Аж ось... Мало б реєструватися якесь лоскотання марнославства, натомість гріє душу запевнення компетентних осіб, що відзнака автоматично дає право на місце на Байковому цвинтарі. Шкода, що не вдасться самому переконатися.

Ставлення до будь-яких нагород, особливо державних, буває різне. Один мій товариш принципово (й навіть безпринципно) збирає всі можливі «бляшки», бо вважає, що завдяки ним може зайвий раз «засвітитися», а це на користь бізнесу. Інші знайомі, навпаки, голосно відмовилися від національної премії – без зайвих демонстрацій, на попередній стадії. Утім, цих моїх знайомих знає вся країна – йдеться про Юрія Андруховича та Оксану Забужко.

Ми з державою довгий час перебували в паралельних просторах і, гадаю, обидва не відчували від цієї ситуації нічого, крім комфорту. Можу навіть похвалитися: мені не забракло реакції відкидати неодноразові спокуси зайняти дуже хлібні посади в різних гілках, окрім судової, негайно, без роздумів, хоча то були «пропозиції, від яких не можна відмовитися».

Що стосується звання, то тут колізія, на перший погляд, особливо пікантна. Журналіст, за визначенням, має бути ланцюговим псом демократії. Він має гавкати на державні органи, це його природа. Якщо ж держава визнає його заслуги, то це нібито означає його неповну відповідність... Contraditio in adjecto.

Насправді не треба драматизувати ситуацію. У наших із державою програмах є декілька спільних пунктів, і вони не обмежуються гербом, прапором, гімном та деклараціями чергового уряду. Інколи я навіть солідаризуюся з Карлом Шульцом, сенатором від Вісконсину, який увійшов у історію завдяки своїй репліці з робочого місця: «My country, right or wrong».

До того ж приємно думати: доки ти займався виключно безпечними культурними темами, ти був для держави непомітний. Відколи ти пов’язав свою долю з громадсько-політичним журналом, який намагається довести, що не буде їсти з руки й час від часу може боляче вкусити, нагорода знайшла героя. Ось приблизно так.

Довідка «ТК»

Юрій Макаров – головний редактор журналу «Український тиждень» (тижневик, формат news magazine, поява на ринку – 2007 рік); одне з легендарних облич телеканалу «1+1» епохи Роднянського.

Народився 24 квітня 1955-го в Болгарії у сім’ї емігрантів з Росії. З 1961 року живе в Києві. Закінчив Київський державний університет ім. Т.Г.Шевченка у 1972 році. Викладав французьку мову в Київський консерваторії, був кореспондентом та оглядачем Радіотелеграфного агентства України (РАТАУ), редактором на Київській кіностудії науково-популярних фільмів.

З 1995 року працював на «Студії «1+1» (програми «Телеманія», «Імперія кіно», «Документ»). Режисер кількох документальних стрічок.