Плюралізм – один із наріжних каменів демократії: кожна думка має право на існування, і кожна людина має право на те, щоб її думку почули. Виходячи з цього, «Телекритика» публікує погляд свого постійного читача, а віднедавна й автора Інни Гончарової на проблему реорганізації державного мовлення та створення суспільного – на його базі або окремо. Редакція «ТК» не поділяє цього погляду, вважаючи, що держава не повинна бути медіавласником і узалежнювати від себе інформаційну політику жодних медіа, нехай навіть під приводом відстоювання національних інтересів. Однак до позиції пані Гончарової варто прислухатись хоча б тому, що в політиків, які у 2005 році й пізніше визначали долю державного телебачення та проектів його перетворення на суспільне, були дуже схожі аргументи. Якщо громадськість і медійне середовище готове наполягати на своїй волі до створення суспільного мовлення, вони повинні виробити чітку аргументацію на противагу цій позиції.
Про необхідність створення в Україні суспільного телебачення ще не висловились хіба що зовсім ліниві. Безперечно, суспільне телебачення в Україні має бути. У цій необхідності і в тому, що суспільне мовлення повинне бути максимально незалежним від комерції і політики, мало хто сумнівається і в середовищі професіоналів, і серед громадськості.
Ми не будемо обговорювати досвід створення та існування суспільного телебачення у різних країнах. Розглянемо тільки один із можливих варіантів організації суспільного телебачення саме в Україні. Справа у тому, що більшість голосів виступає на підтримку того, щоб суспільне телебачення було створено на базі Національної телекомпанії. У Законі України «Про телебачення і радіомовлення» від 12 січня 2006 року ( N 3317-IV) навіть передбачається, що «організаційно-правовий статус Національної телекомпанії України і Національної радіокомпанії України може бути змінений лише на статус Суспільного телебачення і радіомовлення » (п.6, ст.14, ). Ще раніше Статутом НТКУ, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України № 764 від 04.06.2002 року, передбачено, що у Національній телекомпанії України та Національній радіокомпанії України діють громадські ради, до кожної з яких входять по 17 осіб. Персональний склад громадських рад НТКУ та НРКУ затверджується Верховною Радою України: 9 осіб - за поданням депутатських фракцій у Верховній Раді України, 4 особи - за поданням Президента України та 4 особи - за поданням загальнодержавних об'єднань громадян, що діють у сфері виробництва і розповсюдження телерадіопрограм. Чим не крок до суспільного телебачення? Проте, наскільки нам відомо, згадану громадську раду, передбачену Статутом НТКУ, дотепер не створено. Верховній Раді останнім часом було не до цього.
Звичайно, існування громадських рад при НТКУ не завадило би, але чому довгоочікуване громадськістю суспільне телебачення має бути створеним саме на базі НКТУ? Чому питання ставиться: або державне телебачення, або суспільне? Адже з водою можна виплеснути і немовля.
Ті, хто підтримує думку, що державне телебачення взагалі не потрібне, а йому на зміну має прийти суспільне, як основний аргумент наводять малоефективність державного телебачення. Так, факт безперечний: сьогодні державне мовлення є справді малоефективним інструментом у руках держави. Але це сьогодні. І, на наш погляд, це відбувається зовсім не тому, що державне телебачення у принципі не потрібне або НТКУ неефективно працює (це окреме питання, що винесено поки за дужки). Малоефективніть державного телебачення обумовлюється, насамперед, тим, що в Україні досі не вироблено чіткої державної ідеології. Відсутність певної і конкретної державної ідеології обумовлює також відсутність ідеології використання державою наявного в її руках державного телебачення з метою пропаганди стратегічних державницьких цілей, всебічного висвітлення й обговорення можливих і вже законодавчо обраних методів досягнення цих цілей.
Трошки з історії законодавства. Національна телекомпанія України є державною телеорганізацією, яка веде мовлення на загальнонаціональних телевізійних каналах. Телекомпанія утворена згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 20 лютого 1995 р. N 129 і підзвітна Президентові України та Верховній Раді України. Указом Президента України від 2 лютого 2002 р. N 91 Телекомпанії, враховуючи її роль у забезпеченні державної інформаційної політики, відродженні і розвитку національно-культурних традицій українського народу, надано статус національного закладу.
Згідно із Законом, «головною метою діяльності Телекомпанії є забезпечення прав громадян на свободу думки і слова, на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, відкрите і вільне обговорення суспільних питань, а також розроблення і реалізація програмної політики, що відповідає національним інтересам України, створення конкурентоспроможної інформаційної продукції та забезпечення входження України у світовий інформаційний простір».
Серед інших кидаються в очі ключові, на мій погляд, слова: «розроблення і реалізація програмної політики, що відповідає національним інтересам України». Мабуть, це і є головним завданням НТКУ, принаймні, має бути. Отже, справа залишилась за малим: чітко визначити національні інтереси України - за пунктами. Певною мірою насторожує проголошена в Законі підзвітність НТКУ водночас Президентові і Верховній Раді України, адже для «розроблення і реалізація програмної політики» Телекомпанії у Верховної Ради і Президента має бути завжди однакове бачення національних інтересів. А з цим в Україні останнім часом певна проблема. Тільки нещодавно, здається, всі найпотужніші політичні сили, нарешті, змірилися з тим, що Україна – європейська держава, хоча б за своїм географічним положенням, і тепер виступають тільки з різними методами інтеграції у європейське співтовариство. Призначення одного із лідерів опозиції Раїси Богатирьової секретарем РНБО - тільки зайве тому підтвердження і ще одна додаткова передумова створення в Україні національної ідеології навколо національних пріоритетів та інтересів. Державне телебачення може і повинне стати ефективним інструментом на шляху впровадження такої національної ідеології.
Безперечно, діяльність державного телебачення, а НТКУ існує зараз саме в такому вигляді, має бути прозорою, як і діяльність суспільного телебачення, підзвітного суспільству, яке в Україні, сподіваємося, незабаром все-таки буде. Адже НТКУ існує, зокрема, на податки. Державні кошти не абстрактні, вони беруться із різних джерел, зокрема із коштів, отриманих від оподаткування громадян і підприємств. Проте, наскільки суспільство має і може втручатися в діяльність НТКУ, - питання дуже спірне. Хоч скільки б громадськість не критикувала програмну політику комерційного каналу, вплинути на неї вона не може, якщо до цієї критики не забажають прислухатися власники каналу. Для власників ж основним критерієм діяльності телеканалу є комерційна вигода. На противагу, для суспільного телебачення таким критерієм є суспільна значимість, а для державного телеканалу – відповідність інтересам держави.
Якщо виходити із політологічного поняття держави як форми політичної організації суспільства, то вона виступає як носій влади в суспільстві, представник усього населення на певній географічній території, форма політичного панування, що виражається у прийнятті владних рішень, які стосуються всього суспільства і обов'язкові для виконання всім населенням, а також як головний суб'єкт політичного суверенітету. Тобто у держави є певні завдання на шляху політичної організації суспільства. Якщо казати про суспільство не у філософському, а в тому ж політологічному сенсі, то воно – це сукупність громадян певної країни, людей із дуже різними, інколи протилежними, думками. У деяких випадках інтереси держави і навіть більшої частини суспільства можуть не збігатись. Історичний досвід показує, що до позитивного прориву в розвитку держави найчастіше призводять саме непопулярні методи (наприклад, дуже показова в цьому сенсі діяльність російського царя Петра І).
У країнах, де головним джерелом влади є народ (до таких країн, згідно з Конституцією, належить й Україна), державним діячам, у силу їхніх лідерських якостей, освіти й досвіду, суспільство делегує повноваження управління державою, отже, й суспільством. У суспільства при цьому залишаються контролюючі функції.
Виходячи із сказаного вище, державне телебачення має не говорити про те, що хвилює пересічного громадянина, а висвітлювати позицію держави з тих питань, які для неї є актуальними в цей конкретний час, навіть якщо ця позиція не подобається дяді Васі чи тьоті Марусі. Наведемо дуже яскравий приклад: якщо у Законі України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року (N 964-IV) чорним по білому записано, що одним із основних напрямів державної політики з питань національної безпеки України є, зокрема, «забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також з іншими державами світу», то державне телебачення має присвячувати ефірний час обговоренню цього питання, показу фільмів про НАТО, де б альянс виглядав саме з позитивної точки зору, і таким чином поступово створити позитивну громадську думку із цього питання.
У суспільного телебачення зовсім інші завдання. Воно має висвітлювати всі питання, що хвилюють суспільство, і, мабуть, насамперед - соціальні, культурні тощо, тобто ті аспекти життя суспільства, які не дуже турбують комерційні канали. Якщо суспільство хвилює питання, чи є життя на Марсі, то суспільне телебачення, зокрема, має висвітлювати і це питання. Якість телепродукту – це сфера відповідальність керівників каналу, як державного, так і суспільного.
Інше питання - щодо самого функціонування НТКУ. Останнім часом лунає багато критики на її адресу, інколи слушної, інколи, можливо, дещо безпідставної. Безперечно, наявне державне телебачення, яке залишилось у спадок від радянських часів, потребує значних реформ, що мають призвести до його повної реорганізації. Можливо, немає жодного сенсу щось робити «на базі», бо ця база надто застаріла. Йдеться насамперед не про матеріальну базу, а про організаційну. Найкращим рішенням, на мій погляд, було б створення нового державного телебачення і окремо суспільного, на різних засадах і з різними джерелами фінансування.
