Звертаюся до вас у світлий День Соборності України з питанням, яке безпосередньо стосується інформаційної безпеки нашої держави, зі сподіваннями, що мій голос буде почуто.

 

Написати відкритого листа мене змусила офіційна інформація про те, що Кабінет Міністрів України рекомендує Верховній Раді України для затвердження на посаду голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України кандидатуру першого заступника голови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Куруса Ігоря Федоровича.

 

З огляду на суспільну значущість посади голови Держтелерадіо та беручи до уваги результати нинішньої діяльності претендента, вважаю своїм громадянським обов’язком звернутись із застережними аргументами щодо цієї кандидатури.

 

Відкритий лист вважаю цілком логічним з огляду на попередні мої публічні виступи щодо розвитку телебачення і радіо в Україні. Тому жодних підтекстів чи замовних речей у ньому не варто шукати. Свою позицію щодо сучасного стану телерадіомовлення та методів діяльності Національної ради зокрема я висловлював у проблемних статтях: «Телерадіотитанік» («Україна молода», 12 жовтня 2006 р.); «Чи телерадіотитанік?» («Детектор медіа», 12 жовтня 2006 р.); «Роздуми захисника Вітчизни в День захисника Вітчизни» (27 лютого 2007 р.); «Російський патріотизм в українському телеефірі» («Детектор медіа», 9 листопада 2007 р.); «Свобода порно» («Детектор медіа», 17 грудня 2007 р.); «Заручники «гріховних сестер» («Детектор медіа»,  10 січня 2008 р ).

 

Ось і в останньому числі газети «Літературна Україна» (№ 2, 17.01.08.) відомий поет і громадський діяч Борис Олійник пише, ні – кричить: «Нинішній український інформаційний простір окупували зарубіжні інформаційні політтехнологи, яким байдужі наші духовні запити й проблеми. ...Телеканали всупереч нормам моралі, вдаються до жаргонної лексики, героїзації злочинців, пропагують насильство та порно». Подібних виступів у пресі, листах і зверненнях телеглядачів дуже багато.

 

Як відомо, кожен із наслідків має свою причину. Так, у 2006 році всупереч чинному законодавству   заступник голови   Національної ради Ігор Курус активно підтримав ініціативу укладання так званих Меморандумів про співпрацю між Національною радою (контролюючим органом!) – з одного боку, та вітчизняними телекомпаніями і радіокомпаніями – з другого. Національна рада на деякий час фактично усунулася від виконання своїх прямих обов’язків – контролю за діяльністю електронних ЗМІ. Передусім це стосується загальнонаціональних мовників – підписантів меморандумів. Про укладені меморандуми я писав у статті «Телерадіотитанік» як про невиправданий крок, який, окрім жаху й насилля в ефірі та завдання шкоди авторитету самій Нацраді, нічого не дасть.

 

Лише через два роки Національна рада офіційно відмовилася від цих меморандумів із причини невиконання телерадіоорганізаціями своїх зобов’язань.   Але хто відповість за роки фактичного безвладдя в ефірі?! Хто відповість за мільйони покалічених душ сценами насилля, порнографією, шаленою рекламою алкоголю в ефірі?!   Варто додати, що до жовтня 2007 року Ігор Курус входив до складу Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі як відповідальний в Національній раді за напрямок, який стосується програмного наповнення ТРО.

У разі проходження на посаду голови Держтелерадіо Ігорю Курусу доведеться займатися стратегічними питаннями. Ними він займається і в Нацраді. Так, 9 листопада 2006 року на виконання вимог законодавства Національна рада прийняла План розвитку національного телерадіоінформаційного простору на 2006 – 2007 роки. Цей документ потребує окремого аналізу фахівців. Але цинізм у ставленні до вирішення стратегічних питань полягає навіть у тому, що План прийняли наприкінці року (фактично «заднім числом»). А за яким Планом жили телерадіоорганізації в 2006 році до 9 листопада? І чи дасть Ігор Курус, як один із керівників Нацради, відповідь на запитання: за яким планом живуть і розвиваються телерадіоорганізації в нинішньому, 2008 році?

 

Наступне. Нині спостерігається різке зменшення кількості ефірних місцевих телерадіоорганізації (може, це передбачено Планом?). Однією з основних причин є неможливість конкурувати із загальнодержавними мовниками,   які всупереч п. 3 статті 44 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» займаються рекламним здирництвом через свої «корпункти» на місцях, відбираючи рекламні кошти. Інформація від представників на місцях про ці порушення подається керівництву Нацради. Чому на засідання не виноситься жоден проект рішення з цього кричущого питання?

 

Вітчизняні телерадіоорганізації за моїм глибоким переконанням можуть бути законослухняними за однієї умови – справедливого, рівного контролю їхньої діяльності. Вони стомилися від так званих «вибіркових» моніторингів (хто вибирає?). Необхідні цілодобові моніторинги ефірів бодай потужних загальнонаціональних телерадіомовників із постійною фіксацією основних параметрів: рекламної квоти, дотримання норм моралі, мовного законодавства... Лише оприлюднені щомісячні, щоквартальні порівняльні результати моніторингу можуть дати відповідь на запитання, хто ж насправді є найбільшим порушником.

 

Цифрове телемовлення. І цей процес у Нацраді очолив Ігор Курус. Почали з експериментального мовлення в Києві. Далі – практичне запровадження в Сумській, Закарпатській, Одеській областях... Багато піару, та ще більше невирішених проблем. Основна з них – відсутність Державної цільової програми із впровадження цифрового мовлення, затвердженої Кабінетом Міністрів та відповідного, реально прорахованого бюджетного фінансування.

 

Чи є в світі країна, окрім нашої, де високопосадовці займаються впровадженням цифрового мовлення без офіційно затвердженої Державної програми? Якийсь нонсенс. Хоча, напевне, у когось відповідь є й на це запитання.

 

Тепер щодо національних інтересів. У незалежній Україні чи не єдиним електронним засобом масової інформації, який упродовж багатьох років принципово відстоює у ефірі позиції патріотизму, просвітництва, української культури, є Національна радіокомпанія України. На жаль, нині активізовано   наступ на керівництво Національного радіо, в тому числі й з боку Нацради, яка начебто й логічно відстоює державницькі позиції. Але чи повністю використані Національною радою резерви для реального вивчення ситуації з Національною радіокомпанією України? Якщо за цим стоять перші кроки до роздержавлення, то можна лише уявити, яке суспільне радіомовлення на нас чекає.

 

У контексті цього питання цікаво дізнатися, що зробив перший заступник голови Національної ради для повернення державного телерадіоресурсу Першого національного телеканалу та Першої програми Українського радіо, який сумнівним чином досі експлуатує комерційна компанія «Ера»?     

 

Суспільне телерадіомовлення. Справа необхідна, довгоочікувана. 

 

Ігор Федорович Курус також намагається переконати вітчизняну та міжнародну громадськість у своїй особливій прихильності до суспільного телерадіомовлення. Посада керівника Держтелерадіо є ключовою у вирішенні питань створення суспільного телебачення і радіомовлення.   Але чи готовий Ігор Курус дати відповідь на запитання: якими він бачить реальні джерела фінансування суспільного телерадіомовлення (саме в Україні), а заодно – чи назве фактори убезпечення від того, щоб під гаслом «суспільного» не відбулося цинічне розбазарювання державного телерадіоресурсу? Переконаний, лише після відповідей на ці два запитання можна братися за програму створення суспільного мовлення.

 

І останнє – структурна та кадрова політика. Ігор Курус – голова кадрової комісії Національної ради. Він активно розвивав мережу секретаріатів у регіонах. Слід сказати, що діяльність секретаріатів у їх нинішньому вигляді суперечить статті 12 Закону України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення». У законі чітко виписана функція секретаріатів: «для організаційного, правового, інформаційного, матеріально-технічного забезпечення діяльності представника Національної ради». Насправді ж секретаріати стали конкуруючими структурами стосовно представників. А розподіл зон впливу секретаріатів за «федеральним земельним принципом» на кшталт «Києво-Сіверський регіон», «Кримсько-Таврійський регіон», «Карпатський регіон», «Поліський регіон», «Подільсько-Буковинський регіон» і т.п. викликає подив і нерозуміння в багатьох...

 

Про налагодження робочого, продуктивного мікроклімату всередині самої Національної ради свідчить той факт, що за останні три роки практично всі керівники структурних підрозділів отримали незаслужені покарання: у вигляді проведених щодо них невиправданих «слідчих дій», оголошених доган, незадовільних атестувань... Для прикладу, на два офіційні запити з проханням навести конкретні причини негативного атестування моєї діяльності як держслужбовця за 2005 рік, досі не наведено жодного аргументу. Подібне ставлення до колег породило атмосферу недовіри в апараті Національної ради. Рекордно збільшилась кількість службових записок всередині апарату – до 2 тисяч 500 за один лише 2007 рік.

 

Я не даремно акцентую на різносторонній діяльності Ігоря Куруса як одного з керівників Національної ради, оскільки в разі його проходження на посаду голови Держтелерадіо можна лишень уявити, яку діяльність він розгорне там. Колективи Державного комітету телебачення і радіомовлення та Національної ради ще й досі не оговтались від скандалу з розміщенням двох структур на вулиці Прорізній, 2 , включно з розлитою кимось ртуттю... Очолював славнозвісний скандальний процес із переїздами та новим розташуванням той же Ігор Курус, фактично зробивши ворогуючими заручниками ситуації колективи обох державних структур.

 

Мене щиро дивує: невже ті, хто рекомендував кандидатуру Ігоря Федоровича Куруса на посаду Голови Держтелерадіо, не знають про його діяльність у Нацраді?

 

Гадаю – знають. Але кожен з тих, хто нині перебуває в тіні, тішиться надією щось отримати й собі від того призначення, «підставляючи» тим самим у першу чергу Президента і Прем’єра.

 

Відверто і чесно висловлюючи свої думки щодо непогодження з принципами організації роботи Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення її теперішнім керівництвом та на знак протесту проти висунення одного з керівників Національного ради на високу суспільно-значущу посаду, не вважаю можливим далі працювати у Національній раді. Одночасно з оприлюдненням цього листа, відповідно до статті 31 Закону України «Про державну службу», я подаю заяву про свою відставку із займаної посади.