Від 2004 року в Україні не арештовували і не затримували журналістів. Цей факт є одним з найсерйозніших здобутків у сфері свободи слова. Однак, 11 січня працівники Державної охорони вирішили зіпсувати цю статистику і затримали журналістів каналу СТБ Павліну Василенко і Юрія Долгоручко та кореспондента Інтернет-видання «Оглядач» Тетяну Чорновіл.

Журналісти намагалися відзняти державні дачі у Конча-Заспі, підійшовши до них з боку ріки по кризі. Однак працівники Державної охорони не лише заборонили зйомку в тому місці, але й дозволили собі затримати журналістів та відправити їх для дачі пояснень у відділок міліції.

Основне питання, то хто ж порушив закон: журналісти, які знімали режимні об»єкти, чи працівники держохорони, які перешкоджали журналістській діяльності?

Ми не можемо не погодитися з логікою нашої колеги Тетяни Чорновіл, яка каже, що ця інформація, яку намагалися отримати журналісти, є суспільно важливою. Але мусимо зазначити, що відповідно до пункту 2 частини 1 статті 18 Закону України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб» від 4 березня 1998 року військовослужбовці Управління державної охорони України під час здійснення державної охорони мають право затримувати осіб, які незаконно проникли або намагаються проникнути на об’єкти, щодо яких здійснюється державна охорона.

В усьому світі посилені заходи безпеки, які існують щодо режимних об’єктів пояснюють певними загрозами щодо можновладців. Однак, якщо мова йде про дачі колишніх представників влади: як то Олександр Мороз, Леонід Кучма чи Леонід Кравчук, то абсолютно незрозуміло, що може загрожувати цим людям, адже вони ніхто інші, як звичайні українські пенсіонери. Відомо, що звання Президент України не має приставки екс, але чому українці мають платити за державне утримання та навіть посилену охорону всіх своїх колишніх керманичів і навіть не мати права знати, на що йдуть ці гроші?!

Зрозуміло, що, як і всі інші українці, колишні політики захищені правом на приватність, і зйомка їх приватної власності без дозволу є порушенням прав людини. Однак в даному разі мова швидше йде про державну, а не приватну власність. Відтак, журналістський, а отже, і суспільний інтерес до такої інформації є цілком логічним.

То що вище в даній ситуації: право людини на інформацію, записане в українській Конституції та Конвенції про права людини, ратифікованій Україною, чи закон, написаний і ухвалений людьми, які, власне і є його головними суб’єктами? Як на мене, то це питання риторичне…

Ми можемо порадити нашим колегам журналістам подати інформаційні запити до Державного управління справами, хто і на підставі яких рішень проживає на відповідних дачах. У разі ж неотримання відповіді, подати до суду. Шанси на перемогу у справі складають 99%.

А от від Управління Держохорони хочеться почути пояснення щодо цих дій, тому що діючи відповідно до власних внутрішніх інструкцій вони все ж завадили журналістській діяльності. І не зайве було б почути і коментарі з перших уст – від власників дач у Кончі.

Адже люди, які люблять називати себе демократами, не можуть не розуміти, що право на інформацію є одним з пріоритетних у демократичному суспільстві. І що прецеденти банального витурення журналістів під прикриттям сумнівних внутрішніх інструкцій аж ніяк не сприятимуть і їх демократичному іміджу і розвитку незалежної журналістики.

Зрештою сподіваємося також, що українські можновладці якось усвідомлять, що таки непристойно змушувати журналістів пробиратися ламкою кригою, ризикуючи своїм життям, аби відзняти їхні державні помешкання. Бо з усіх інших боків ці помешкання закриті кількома рівнями височезних парканів, які захищають політиків від звичайних людей, хоч саме вони і сплачують своїми податками за ці можливості жити у гарних будинках на території чудового заповідника під Києвом.

Вікторія Сюмар, Інститут масової інформації