У п’ятий день нового року о 21.20 в ефірі телеканалу «Інтер» повинна була відбутися церемонія вручення премії «Золотий гарбуз». Рекламні анонси зазначали: символічного гарбуза діячам українського шоу-бізнесу підносять уже вдруге. Наскільки мені вистачає обізнаності, «Золотий гарбуз» повинен стати українським аналогом «Золотої малини» (Америка), «Золотої клюкви» (Росія») та інших «золотих» відзначень найгірших та найсумнівніших досягнень у царині шоу-бізнесу та масової культури (в тому числі – кіно та літератури) за минулий рік.

 

Чому «гарбуз»? Бо за давніми українськими традиціями, коли дівка не хоче хлопця, вона підносить йому гарбуза. Ваш автор восени 2000 року був присутній на переговорах причетних до політики, культури та журналістики осіб, які намагалися заснувати та розвивати премію, чи швидше – антипремію із такою назвою. Серед присутніх були нині покійний журналіст Олександр Кривенко, свіжообраний народний депутат Олесь Доній та поет і культуролог Володимир Павлів. Нікого, Боже збав, не звинувачую в крадіжці ідей чи плагіаті. Просто констатую: вітчизняний шоу-бізнес і взагалі українське культурне життя давно заслуговують на стаціонарну антипремію. Цілком припускаю, що подібна ідея, як і подібна назва, могли спасти на думку одразу кільком незнайомим між собою творчим особистостям та спільнотам. «Золотий гарбуз» буквально валявся на землі. Правовласником бренду стане не той, хто колись обговорював перспективи його розвитку, а той, хто першим підібрав. Як він його розвиватиме і чи розвиватиме взагалі – питання друге.

 

У будь-якому разі мене особисто дуже потішило існування відзнаки за сумнівні досягнення. Одразу склав свій списочок «зіркових» «косяків»:

 

- скандал, влаштований Лілією Подкопаєвою з приводу її програшу в «Танцях з зірками – 3»;

 

- Віталій Козловський, який зняв штани у живому ефірі того ж таки проекту;

 

- депутатство Святослава Вакарчука, який ризикує з хорошого артиста стати ніяким політиком;

 

- офіційне пришестя Віктора Павліка під знамена Посольства Божого і випущена як супровідний матеріал книжка з піснями та нотами до них, на обкладинці якої зображені сам Павлік та його духовний батько пастор Сандей Аделаджа;

 

- початок екранізації політично-релігійного роману Олександра Турчинова відомим режисером Олександром Кирієнком, який раніше зробив «Помаранчеве небо» з Олександром Морозом у епізодах і не зміг утриматися від продовження подібної роботи після досить успішних неполітичних мелодрам.

 

Словом, за бажання є де розвернутися. Але, як я переконався вже після десяти хвилин перегляду анонсованої церемонії, бажання нема. Хоча сам «Золотий гарбуз» існує, його можна побачити, а хтось навіть тримає того гарбуза в руках, бо його справді комусь вручають. Правда, все це навіть не в рамках, а на маргінесах чергового випуску шоу «Вечірнього кварталу». І чимдалі тривало шоу, тим явніше обтяжувала його учасників на чолі з Володимиром Зеленським необхідність «соотвєтствовать» і таки час від часу згадувати про формальний привід для зібрання.

 

Натомість самого «Золотого гарбуза» та власне церемонії вручення було менше, ніж жартів про Бориса Моїсеєва та його сексуальну орієнтацію. Я не проти кепкувань із «крихітки Бо». Я не надто політкоректний, аби обурюватися жартами на адресу секс-меншин. Більше того: цього разу я нарешті дізнався, який Боря – активний чи пасивний. Не смійтеся й не обурюйтеся. Ця проблема таки хвилює значну частину нашого суспільства навіть більше, ніж утворення парламентських комітетів чи продаж українських дівчат у секс-рабство. Хлопці з «Вечірнього кварталу» однозначно та категорично заявили: Моїсеєв – активний. Вибачте за таку прямоту. Та виправданням мені може послужити жарт «кварталівців» про те, що Боря на світлофорі в’їхав своїм автомобілем комусь у зад і далі за звичкою в’їхав ще кілька разів.

 

Безкарно покепкувати з Моїсеєва, а заодно – із Сергія Пєнкіна вважають за честь не лише російські, а й українські шоумени. З цим можна змиритися, аби не одна обставина: до чого тут Моїсеєв із Пєнкіним, коли формально та офіційно оголошено церемонію вручення премій (чи антипремій) діячам українського шоу-бізнесу? Так само незрозуміло, для чого на сцену вийшов російський гість Микола Басков. Ні, послухати «золотий голос Росії» зайвий раз можна. Це не заборонено. Це не злочин, це – забезпечений, очевидно, рейтинг. Проте поява Баскова та інших гостей виправдана в двох випадках: якщо це просто концерт, ні до чого не прив’язане гумористично-музичне шоу (яким є фірмовий «Вечірній квартал») та якщо гість на зазначеній церемонії щось комусь вручає чи когось підтримує. Басков може бути Заслуженим артистом України, це право того, хто дає ці звання. Проте Басков не може отримати чи вручити жодної відзнаки за досягнення чи антидосягнення в українському шоу-бізнесі.

 

Отже, якщо без Бориса Моїсеєва на словах і Миколи Баскова на ділі жодна подія в вітчизняному шоу-бізнесі обійтися не може, тоді весь український шоу-бізнес треба щороку вшановувати «Золотим гарбузом» за сумнівні досягнення чи за взагалі відсутність будь-яких. Про останнє, до речі, кварталівці не переставали говорити: «Вони («зірки» – А.К.) співають для України, бо за її межами нікому не потрібні», «Вони неповторні, бо з них ніхто не бере приклад», «Вони поза політикою – все одно, за кого їздити». Але подібні скетчі, слогани та мініатюри ґеґмени з «Вечірнього кварталу» придумують і промовляють постійно. Це відповідає законам жанру і нічим не відрізняє типове шоу «Кварталу» від церемонії вручення якихось нагород.

 

Тепер – про самі нагороди. Перший «Гарбуз», за задумом, мусив відійти тому співакові, хто найбільше зловживає фонограмою. Тут чомусь згадали Кіркорова і Вітаса, а дали… Вакарчуку. За те, що не співає під фонограму, бо не вміє. Політик-неофіт, приймаючи цю нагороду, навіть не знав, як треба реагувати. Тому перепитав: «Це шо?». В такому ж стилі відбувалося це так зване вручення і далі. Під фінал усе повернулося так, що жодних сумнівних досягнень нема, статуетка – чиста й обтяжлива формальність, Ані Лорак і Вєрку Сердючку ми шануємо навіть «Гарбузом», а не гудимо, тощо. Зрештою, Юрій Горбунов усіх помирив: «зірки» в нас не такі погані, давайте жити дружно і не шукати в їхніх досягненнях чогось сумнівного та суперечливого.

 

Я переконаний: для того, аби вийшов у ефір черговий випуск «Вечірнього кварталу», не треба придумувати спеціальних інформаційних приводів. Очевидно, знайдеться частина глядачів, яка запитає: «Ну і до чого тут цей “Гарбуз”?» Відповідь очевидна: досягнення українського шоу-бізнесу справді мало кому з дослідників цікаві. Бо тоді б почали частіше говорити про антидосягнення. Але із «Золотим гарбузом» вийшло так само, як із «Великими українцями»: інформації мінімум, проте інформаційний привід потрібен, як, зрештою, й аналог. Хай про нього в процесі шоу забудуть, головне – запатентувати. Бо альтернативного «Гарбуза» точно найближчим часом не буде.

 

І останнє. Поки що в українському телевізійному просторі можна легально та безпечно сміятися тільки з Михайла Поплавського та Віталія Козловського. Що всі успішно і роблять. Одначе вперті жарти громадян України про Моїсеєва свідчать про існування явної туги за подібними персонажами в нас.