В Україні напередодні Нового року став відомий найбільш вільний і найбільш щирий політик. Він був визначений у найрейтинговішій програмі країни – «Свободі Савіка Шустера». А оскільки це справді найбільш популярне політичне шоу, то, очевидно, і на Донбасі, і на Галичині вже знають: живим утіленням політичної свободи став Нестор Шуфрич. Волею глядачів, які зібралися у студії і представляли собою весь великий і могутній український народ.

 

Отож тепер народ знає, якими треба бути, щоб твоє прізвище асоціювали зі свободою. Або Шустером, або Шуфричем. Третього, якщо вірити телебаченню, не дано. Бо ж «Свобода слова» з Андрієм Куликовим – програма з досить низьким рейтингом, геть загнана в куток народним улюбленцем Шустером...

 

«В протиположность распространненому мнению, я всегда думал, что свобода аристократична, а не демократична. Огромная масса людей совсем не любит свободы и не ищет ее. Революционные массы не любят свободы. Многое я приобрел в своем духовном пути, в опыте своей жизни, но свобода для меня изначальна, она не приобретена, она есть a priori моей жизни. Идея свободы для меня первичнее идеи совершенства, потому что нельзя принять принудительного, насильственного совершенства. Все в человеческой жизни должно пройти через свободу, через испытание свободы, через отвержение соблазнов свободы».

 

Це не Шустер і не Шуфрич. Це людина, яку звали «філософом свободи» (власне, він із цим погоджувався). Наш краянин Микола Бердяєв. Представник досить типової київської інтелектуальної родини кінця ХІХ – початку ХХ століття, яка жила на межі двох культур – і, власне, синтезувала їх у собі (нагадаю, що брат Миколи Сергій був українським поетом, а філософ Бердяєв ніколи не почувався у Москві чи Петербурзі «своїм»...).

 

«Борьбу за свободу я понимал прежде всего не как борьбу общественную, а как борьбу личности против власти общества. Нельзя мыслить свободу статически, нужно мыслить ее динамически. Существует диалектика свободы, судьба свободы в мире. Свобода может переходить в свою противоположность. В школьной философии проблема свободы обычно отождествляется с свободой воли. Свобода мыслилась, как свобода выбора, как возможность повернуть направо и налево. Выбор между добром и злом предполагает, что человек поставлен перед нормой, различающей добро и зло... Свобода воли необходима для ответственности и наказания. Для меня свобода всегда означала что-то совсем другое. Свобода есть моя независимость и определяемость моей личности изнутри, и свобода есть моя творческая сила, не выбор между поставленными передо мной добром и злом, а мое созидание добра и зла. Самое состояние выбора может давать человеку чувство угнетенности, нерешительности, даже несвободы. Освобождение наступает, когда выбор сделан и когда я иду творческим путем».

 

Бердяєв у молодості був марксистом, але марксистом своєрідним: для нього це був засіб європеїзації філософської думки тодішньої Російської імперії. Засвоївши Маркса (і на все життя зберігши пошану до нього як до економіста та соціолога), Микола Бердяєв жорстко розкритикував російських радикальних адептів марксистського вчення, з їхнім тупуватим матеріалізмом й аморальною політичною заангажованістю. Бердяєв був серед авторів уславленої збірки «Віхи», яка викликала шалену зненависть Леніна. Ясна річ, що він був значно глибшим за Леніна, Троцького, Бухаріна і навіть Луначарського, який справді виглядав неабияким інтелектуалом. Але Бердяєв їм програв – тому, що його міркування про свободу могли зрозуміти лише кілька тисяч освічених людей, а плебсу ближчими були Ленін з Троцьким. І якби тоді були телевізійні шоу, цей програш став би ще більш переконливим – адже щирішого гасла, аніж «Грабуй награбоване!», годі було шукати...

 

«Я никогда не соглашался отказаться от свободы и даже урезать ее, ничего не соглашался купить ценой отказа от свободы. Я от многого мог отказаться в жизни, но не во имя долга или религиозных запретов, а исключительно во имя свободы и, может быть, еще во имя жалости. Я никогда не хотел связывать себя, и это, вероятно, ослабило мою активность, ограничивало возможности реализации. Но я всегда знал, что свобода порождает страдание, отказ же от свободы уменьшает страдание. Свобода не легка, как думают ее враги, клевещущие на нее, свобода трудна, она есть тяжелое бремя. И люди легко отказываются от свободы, чтобы облегчить себя».

 

І в Українській революції 1917-21 років більшовики переграли своїх опонентів із таборів соціалістів та консерваторів, так само вміло використовуючи поняття свободи та наочно демонструючи себе самих як щирих і вільних людей. Якщо Центральна Рада, скажімо, намагалася побудувати земельні стосунки через закон (хай і недосконалий), якщо для українських державників головним була розбудова країни з усіма складнощами цього процесу, то більшовики запропонували позірно необмежену «свободу від» – від усього, що назвали «пережитками минулого». Бери силою землю, живи вільно, при тобі гвинтівка та революційна свідомість. Це тільки потім з‘ясується, що є ВЧК, яка твою особисту свободу вмить може перетворити на смерть, на небуття.

 

«Свобода человеческого духа есть и свобода зла, а не только добра. Но свобода зла ведет к своеволию и самоутверждению человека, своеволие же порождает бунт, восстание на самый источник духовной свободы. Безграничное своеволие отрицает свободу, отрекается от свободы. Свобода есть бремя, путь свободы - крестный путь страдания. И вот человек в слабосильном бунте своем восстает против бремени свободы. Свобода переходит а рабство, принуждение. Социализм - порождение человеческого самоутверждения, человеческого Своеволия, но он приканчивает свободу человека».

 

Ну, а потім у європейському політичному житті настав час ефірних шоу – тільки ще не телевізійних, а радійних. У Німеччині кінця 1920-х – початку 1930-х усіх своїх опонентів переграли дві політичні сили: націонал-соціалісти та комуністи, вміло використовуючи надані новітньою технікою масової комунікації можливості. І хіба доктор Геббельс не говорив про свободу? Говорив, ще і як: «Наші думи про солдатів німецької революції, які кинули свої життя на олтар майбутнього за ради того, щоб Німеччина постала знову... Хай лунає маршова хода коричневих батальйонів: За свободу!» І знов-таки, німцями була схвалена саме ця, друга свобода – «свобода від». Наслідки відомі.

«Я не согласен принять никакой истины иначе, как от свободы и через свободу. Слово свобода я употребляю здесь не в школьном смысле - свобода воли, а в более глубоком метафизическом смысле. Истина может принести мне освобождение, поэтому истину я мог принять лишь через свободу. Поэтому есть две свободы... Изначальность, непроизводность моей свободы выражалась в том, что я мог принять не-я, лишь сделав это не-я содержанием своего я, введя его в свою свободу. Борьба за свободу, которую я вел всю жизнь, была самым положительным и ценным в моей жизни, но в ней была и отрицательная сторона - разрыв, отчужденность, неслиянность, даже вражда».

 

Ось такою непростою насправді є свобода. Але це для Миколи Бердяєва. Думаю, якби когось цікавили думки сучасних непересічних інтелектуалів, ми також почули б чимало цікавого, хай навіть з телеекрану (це у нас він став знаряддям конструювання дебілізованої реальності, а у Європі на телебаченні можна побачити й розумних людей, і не на «підхваті», а у перших ролях). Тому задовольнимося Шуфричем і Шустером: ми залишилися на історичному рівні першої третини ХХ століття. І якщо інші народи виносять часом якийсь досвід із минулого, то нас уроки історії, схоже, нічого не вчать.

 

«Вторжение масс есть вторжение огромных количеств людей, у которых не выражена личность, нет качественных определений, есть большая возбудимость, есть психологическая готовность к рабству. Это создает кризис цивилизации. Масса усваивает себе техническую цивилизацию и охотно вооружается ею, но с большим трудом усваивает духовную культуру... Человеческое своеволие и человеческий произвол истребляют свободу человека. Страшно человеку попасть в зависимость исключительно от человеческой воли, от человеческого произвола, от господства масс человеческих, не подчиненных никакой Истине, никакой Правде».

 

Може, й справді краще читати книги, а не дивитися наше («наше»?) телебачення? Чи, принаймні, дивитися його поменше? І тоді ми й справді станемо вільними і щирими? Не менш, аніж Нестор Шуфрич?