У мене все відбулося майже як в «Іронії долі» - я прагнув потрапити до себе додому, але опинився зовсім не там, де хотів. Звісно, не вулицю «Строителей» маю на увазі. Я – про кінотеатр. Ми випили з колегою Борисом Клименком, і я повертався додому трохи «під мухою». Раптом бачу: на афіші написано «Іронія долі. Продовження».

 

Позирнувши на годинник, я виявив, що останній сеанс почався п’ять хвилин тому. Думаю, дай подивлюся. Смикнув двері до каси – вони зачинені. Тоді виявив кмітливість і вирішив заплатити білетерці. Але, на відміну від мене, дівчина виявилась порядною і хабара не взяла. Однак і я в накладі не залишився – мене пропустили до зали без квитка. Зважаючи на пізній час, зала була напівпорожня, і я без проблем відшукав вільне крісло. Заднім числом зрозумів, що для повної подібності до знаменитого фільму бракувало тільки, аби та білетерка сіла поруч зі мною і виявилась якою-небудь Надією. Але, з іншого боку, добре, що вона не сіла поруч, бо тоді кіна б не було, точніше – я його не подивився б.

 

У фільмі мені показали Президента Росії Владіміра Путіна, який вітав російський народ із Новим Роком. А ще я у багатьох критиків читав, що у стрічці до біса прихованої реклами: інтенсивно світяться мобільні телефони певних марок, автомобіль також певного виробника. А після цього ще й «Телеглядацька асоціація батьків України» висловила невдоволення тим, що Діда Мороза показали п’яним і це, мовляв, родинні цінності руйнує. Коротше, хто тільки цей фільм не сварив! Мабуть, крім мене, всі сварили.

 

Але я на все це не звернув уваги. Проілюструвати мій настрій можна було знаменитою і моєю улюбленою фразою Хабарта Ельберта Ґріна: «Не ставтеся до життя надто серйозно – все одно живим вам із нього не видряпатись». У цьому випадку йшлося не про життя, а про фільм.

 

Ви ж знаєте, мене хлібом не годуй – дай до чогось присікатись. Я б і тут присікався, але їй-богу не розумію, для чого. Бо фільм не дотягує до рівня першої «Іронії долі»? Так апріорі було зрозуміло, що він не міг дотягнути, бо знімав його не Ельдар Рязанов, а Тимур Бекмамбетов. Що він є спекуляцією на темі, заданій рязановським фільмом? Так і це ясно заздалегідь. Якби так не було, фільм не привертав такої уваги. Що ж до прихованої реклами, то чорт із нею! Нехай нею нудні кінокритики переймаються.

 

Автори вирішили стібанутися на задану тему. Ясно, що тему вони вибрали, аби грошенят заробити. Питання в тому, добре вони це зробили чи погано. Фільм вийшов веселенький. Я разом з аудиторією весь час вибухав сміхом із ліричними, ностальгійними відтінками. Ностальгійності додавали мотиви музики Мікаела Тарівердієва з першого фільму, які вдало використані у «Продовженні». А ще – участь у фільмі «старих» героїв. Тут вам і Андрій Мягков – «Женя Лукашин», і Юрій Яковлєв – «Іполит», і Барбара Брильська – «Надія». Та й нові персонажі у виконанні Сергія Безрукова, Костянтина Хабенського і Єлизавети Боярської грають енергійно, з напором і добре вписуються у нову історію.

 

А ще тема – казкова любов мало не з першого погляду. Все повторилося: тепер син Жені Лукашина прилетів до Санкт-Петербурга на вулицю «Строителей» і відбив дочку Наді з Іполитом у «нового росіянина», до речі, зовсім не жлобовитого, а дуже милого, але весь час заклопотаного справами молодого чоловіка. Щоправда, на відміну від рязановського фільму, процес виглядання має не надто переконливий вигляд. Процес перемикання уваги дочки Наді й Іполита на п’яного московського гостя показаний не дуже психологічно вмотивовано. А коли покинутий молодий чоловік дивується, чому вона проміняла його, такого успішного, на чорт зна кого, то випадкова співрозмовниця пояснює йому приблизно так: «Хіба кохають за щось? Кохання – це просто так, безкорисливе почуття».

 

Нам у це, звісно, хочеться вірити. Тому цей фільм не викликав у мене тих почуттів, які йому приписують численні критики.

 

Автори пожартували на задану тему. Чому б і ні?