detector.media
Сергій Грабовський
для «Детектор медіа»
13.12.2007 22:22
Хіба ж на «Раду» немає ради?
Хіба ж на «Раду» немає ради?
Чому журналісти не розповідають про альтернативні способи голосування – з досвіду Сенату, Бундестагу чи Державної Думи Російської імперії, роздуваючи натомість скандали?
Упродовж останніх днів абсолютна більшість вітчизняних медіа, – і телебачення, і радіо, і газети, й інтернет-видання, – поміж іншого стверджували дві речі. Перша – «кандидатура Юлії Тимошенко провалилася на голосуванні у Верховній Раді». Друга – «СБУ виявила, що втручання у систему Рада” не було». Різноманітні варіанти подібних повідомлень із десятків, якщо не сотень ЗМІ (часом начебто солідних, із серйозною репутацією) сипалися на голову сумирних українських обивателів.
 
А між тим щось більш віддалене від істини, ніж ці повідомлення, у наявній ситуації уявити важко. «Віддалене» не в сенсі брутальної брехні, а в плані такої вмілої корекції дійсності, коли ця дійсність перетворюється на свою протилежність і вщент дезорієнтує споживачів (дез)інформації.
 
Класичний приклад із історії першої половини ХХ століття. У ваймарській Німеччині було кільканадцять, як би ми їх зараз назвали, олігархів єврейського походження і кілька десятків галасливих журналістів та представників мистецької «тусовки» з такою ж п’ятою графою. Ці персонажі поводилися справді брутально, публічно демонструючи зневагу до німецьких національних цінностей і показуючи, що за гроші можна купити все, в той час як практично всі інші німецькі громадяни єврейського походження щиро працювали на державу, страждали разом із нею і розвивали німецьку науку та культуру. Але за допомогою добре поставленої пропаганди (в тому числі і з використанням найефективніших на тоді засобів – радіо та кіно) партії націонал-соціалістів удалося «переформатувати» реальність так, як було цій партії потрібно. Що з того вийшло – дуже добре відомо.
 
На щастя, Україна – не ваймарська Німеччина і не путінська Росія (де, як відомо, «коригують» і «редагують» уже й телевізійні сюжети про певні події на Заході, і тексти послань західних лідерів В.В. Путіну, не кажучи вже про «дрібнички» щодо внутрішнього життя країни). І коли словосполучення «Тимошенко провалилася» вживає, скажімо, популярний ресурс Lenta.ru, у мене не виникає жодних претензій до журналістів і редакторів цього видання. Зрештою, я сам пам’ятаю, як мою першу науково-популярну статтю в журналі «Людина і світ» ще 1981 року «відредагували» так, що її висновок «перекрутився» на 180 градусів: безжально викинули «неправильні» слова Фрідріха Енгельса (які я туди вписав, наївно вважаючи, що «класика» не зачеплять) і вписали абсолютну, але ідеологічно правильну нісенітницю. Але ж зараз у нас не брежнєвські часи і журналісти мають діяти професійно, та берегти свою фахову честь, чи не так?
 
Але відповідь «так», схоже, залишається тільки на рівні теорії.
 
Придивімося до того, що сталося у нашому парламенті 11 грудня. Перед тим, як відомо, було сформовано коаліцію, президент подав кандидатуру на посаду прем’єра, депутати зібралися, натиснули на свої кнопки електронної системи «Рада» і... Всі побачили: на табло лише 225 голосів замість потрібних хоча б 226. І це при тому, що «за» мали проголосувати 227 депутатів, що потім ті, чиї голоси не були зараховані «Радою», офіційно підтвердили (а Олександр Омельченко-старший ще й супроводив, як кажуть, свою оцінку ситуації не зовсім цензурними виразами).
 
Тепер логічне запитання: що би зробив у такій ситуації будь-який притомний парламент світу? Не смикався б, не блокував трибуну, не виганяв спікера, а негайно переголосував би. Бо ж цілком зрозуміло, що важливі політичні питання не можуть напряму вирішуватися залежно від того, тиснув на кнопку «Ради» парламентський новобранець Олександр Омельченко-старший дві секунди, як належить, чи півтори, як воно, ймовірно, сталося. А якби й далі лишалися сумніви в роботі електроніки – влаштували б так, як роблять у подібних випадках у Сенаті США чи Бундестазі ФРН: застосовуючи процедуру проходження через «двері голосування». У такому разі всі депутати виходять із зали засідань через троє дверей, одні з яких означають «за», другі – «проти», треті – «утримався». Сплутати може тільки той, хто геть не вміє читати (може, серед депутатів Верховної Ради є й такі, але на те є товариші по фракції, щоб наставити на правильний шлях). Ну, а спеціальні клерки у присутності преси рахують депутатські «голови», і ніхто не може ані сфальсифікувати голосування, ані проголосувати за іншого, ані ухилитися від участі у голосуванні, як Іван Плющ. «Гнилий Захід», одне слово.
 
Утім, можливо, комусь не подобається ця система лише через те, що вона західна? Тоді можна взяти ту, яка застосовувалися ще сто років тому у Державній Думі Російської імперії. Хоча тоді не було електроніки, але часом виникали претензії через чиїсь невраховані голоси. Розважливі думці сіли, подумали, – і створили аж два варіанти «контрольних» голосувань.
 
Як видається, саме про це і мусили передусім писати та говорити численні вітчизняні ЗМІ. Мовляв, існує величезний досвід світового парламентаризму, який виключає можливість визнання результативним голосування, де з технічних причин не зарахований чийсь голос. Слід негайно взяти цей досвід на озброєння, а тих депутатів, котрі клеять дурня, просто висміяти. Бо ж так можна дійти до граничних абсурдів – коли внаслідок якогось збою у системі «Рада» раптом отримає конституційну більшість пропозиція, що, мовляв, усіх рудих слід негайно розстріляти, бо вони становлять загрозу національній безпеці Української держави (події в парламенті показують, що деякі народні обранці вже недалекі від того, щоби внести подібні пропозиції...). То що після цього робити? Взяти до виконання результат технічного збою системи?
 
А те, що складна електронна система може давати збої з катастрофічними наслідками, українцям навряд чи треба розповідати. Досить нагадати одне тільки слово: Чорнобиль...
 
Але чорнобильська катастрофа не скасувала фізичну можливість керованої ланцюгової реакції, чи не так? Йшлося лише про конкретну техніку, цілком конкретних виконавців і не менш конкретну соціальну ситуацію, за якої стали можливими такі збої системи, в якій не був передбачений належний «захист від дурня». Подібного захисту, виявляється, немає і в системі «Рада», скільки б не вихваляв її екс-спікер Володимир Литвин...
 
І тут ми переходимо до другого інформаційного повідомлення – про те, що СБУ начебто заявила, що втручання у роботу «Ради» не було. Насправді ж має йтися про зовсім інші речі: слідів такого втручання на момент перевірки не було, ба більше – виявити їх дуже складно, якщо взагалі можливо, бо (цитую) «технологією функціонування ПТК Рада” не передбачено протоколювання на машинному носії даних процесу сканування стану працездатності пультів народних депутатів». Ба більше: у протоколі перевірки «Ради» сказано: «Остаточний висновок щодо достовірності та цілісності інформації, що обробляється в системі, можливо зробити лише за результатами поглиблених досліджень технології обробки інформації та функціонування комплексної системи захисту інформації ПТК Рада”, у ході проведення державної експертизи КСЗІ в ПТК “Рада”».
 
Невже випусковим теленовин і редакторам газет було ліньки дочитати до кінця цей протокол, у якому всього лише дві неповні сторіночки тексту?
 
Я зовсім не беруся оцінювати, чи було таке втручання, чи ні. Йдеться лише про те, що масова аудиторія вітчизняних ЗМІ вкотре вже одержала фактичну дезу, причому дуже небезпечну. Чому небезпечну? Тому що фактично і перше, і друге повідомлення тим чи іншим робом сприяють дискредитації парламентаризму як такого (про те, як цьому сприяють самі депутати – якось іншим разом...). А дискредитація парламентаризму розчищає шлях або всевладдю олігархії, яка безкарно грабує народ, або диктатурі, яка від імені народу «виструнчує» олігархів, а заодно нищить усіх, кого вважає «ворогами народу». Годі й казати, на що перетворюються за таких обставин усі ЗМІ, крім хіба що нелегальних...
 
Тож – чи не варто нашій журналістиці хоча б зі «шкурних» інтересів стати більш фаховою й уважно читати ті документи, на які вона посилається? Я вже не кажу про таку «абстрактну» річ, як професійна доброчесність...
 
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY