Кругообіг і засилля різного продукту в інформаційному просторі не завжди породжує якість. Трапляються випадки, коли наші колеги-журналісти дивують не лише глядачів і читачів, але й закордонних колег. Своїм хамством і тупістю. До цього букету додався ще й антиукраїнський телешабаш за кошти столичних платників податків.

 

Опівночі, клацаючи пультом від телевізора, я випадково натрапив на програму за участю двох чоловіків, які розмовляли за маленьким столиком, посьорбуючи каву. Формат вечірніх розмов перед камерою – не новий. Придивляюся. Один із присутніх у студії – знаний російський журналіст Євген Кисельов. Другий – наш, київський «майстер пера», а тепер ще й мікрофона, - Дмитро Джангіров. Якщо хтось не здогадався: я натрапив на канал «Київ», де йшла програма «Вечірня кава з Дмитром Джангіровим».

 

Особисте знайомство з метром російської журналістики 90-х Євгеном Кисельовим і опосередковане з Дмитром Джангіровим змусило мене зупинитись на «космічному» телеканалі, який зазвичай намагаюся не дивитись (як виняток – шоу пантоміми столичного мера, але це «по приколу»). Коли ж прислухався до розмови, сон як рукою зняло. І без перлів нашого градоначальника, і без джангіровської вечірньої кави.

 

Наш містечковий ведучий мучив московського інтелігента своєю чванливістю.

 

У цей день російська міліція затримала відомого письменника і сценариста Віктора Шендеровича лише за те, що той прийшов на знамениту Пєтровку, 38 із табличкою «Свободу Каспарову!». Разом із Шендеровичем «упакували» всю «свободу слова» путінської Росії – журналістів «Коммерсанта», «Ленты.ру», «Эха Москвы» тощо. Перед тим, окрім Каспарова, заарештували ще й Бориса Нємцова.

 

Якщо ви думаєте, що ці резонансні події так цікавили Джангірова, що він заходився розпитувати свого співрозмовника, то ви помиляєтесь. Він прагнув висловитись перед іменитим російським гостем.

 

Неозброєним оком було видно: Кисельов тримається з останніх сил. Лише культура й виховання не давали йому грюкнути дверми й покинути студію, або ще й поплескати (як це, мабуть, зробив би Жириновський) по лисій потилиці Джангірова. Всевидяче око телекамери вихоплювало міцно замкнуті «в замок» руки Кисельова.

 

Джангіров своїми запитаннями вперто намагався переконати Кисельова, що українська свобода гірша за порядок і благоденствіє Володимира Путіна. Пояснення росіянина про специфічний лад у Росії відлітали від ведучого як горох від стінки. Джангірова не цікавило те, що московському журналісту і політологу не гріє душу, коли його особисто та його країну бояться у світі, коли політики поводяться так, що їх співгромадян сусіди звуть «москалями». Кисельов волів би, аби росіяни їздили всією Європою без віз і викликали повагу, а не страх. Все це переривалось на півслові.

 

Ведучий то намагався звести Кисельова до нецікавого перебирання російських олігархів та їх поведінки, то змушував таврувати «розгул ліберальної демократії» (останнє словосполучення у вустах Джангірова звучало, як матюк). Він навіть почав переконувати, що в Росії початку 90-х усе було не так, як каже Кисельов. Останньому терпець урвався: «Ви тоді були тут?» - «Тут». – «А я – там!».

 

Треба знати кисельовську манеру говорити. Авторові цих рядків доводилось готувати кілька інтерв’ю з метром. Багато хто пам'ятає ще з «Итогов» і НТВ манеру тягнути «е-е-е» і дивитися з-під окулярів. Це манера Кисельова-ведучого. У приватній розмові Євген Олексійович вслуховується й переважно не робить однозначних висновків: окреслює проблему, пояснює тенденції, а вже потім пропонує співрозмовнику свій варіант висновку. Типовий метод для аналітика. У «Вечірній каві» Дмитро Джангіров, щойно поставивши запитання, вже на перших реченнях рубав відповідь Кисельова, пропонуючи свої відповіді, або просто пересмикував фрази.

 

Зрозуміло, що гість спершу просто не розумів, для чого його покликали, якщо журналіст і так усе знає краще за нього. Аж нарешті, не стерпівши, на чергові джангіровські повчання про те, як робилося НТВ, «Итоги» і скільки часу там тривали програми, відсік спробу похизуватись на його тлі: «Ви цього не знаєте, і мені навіть не хочеться вести суперечки на ці теми!».

 

Коли ж Євген Кисельов починав висловлювати свій погляд на ознаки авторитаризму в Росії, ведучий переривав його своїми висновками. Наприклад, Джангіров почав розпитувати про майбутній розвиток Росії, а Кисельов припустив, що «продовжиться процес закручування гайок» і тільки спробував перейти до серйозного аналізу – ведучий перервав його пласким жартом: «у цьому також є позитив, ви частіше будете приїжджати до нас».

 

Потім Джангіров порадив Кисельову із його демократичними поглядами їхати до Львова. «У Львові вас приймуть на ура! У вас і товар є!», - натякав ведучий на антипутінську позицію Кисельова, яка має користуватись популярністю у націоналістично налаштованих львів’ян. – «Чому б ні? Поїду, подивлюся…». – «Хоча… (пауза) Для чого вам туди їхати? Люди по світі їздять або в турпоїздки, або у справах» (натяк на те, що там не може бути ні одного, ні іншого). – «Ну, думаю, Львів – прекрасне місто, чого б мені його не подивитись?», - героїчно захищав місто Лева Кисельов.

 

До того ж, уся програма супроводжувалась постійним сопінням ведучого із періодичним підхрюкуванням. Але це, напевно, вже до звукорежисерів, а не до в.о. директора телеканалу «Київ»?

 

В одному з анонсів програма Джангірова була представлена як «інтелектуальне ток-шоу». Але ні шоу, ні інтелекту в ній немає. Гість програми змушений був задовольнятися роллю статиста у завчасно заготовленому сценарії. Досвідчений телевізійник Кисельов, видно, не звик до того, що його запрошують не для того, аби вислухати, а навпаки – аби розглагольствувати перед ним. Хамство на перший погляд завжди ефективніше за інтелект.

 

Інтерв’ю – це бесіда (так, принаймні, вчили метри журналістики), де треба розговорити співрозмовника. Щоправда, у теорії журналістики є один піджанр інтерв’ю, який зветься «перетягуванням канату» - коли співрозмовники змагаються, але для цього відповідний рівень інтелекту повинен мати не лише гість, але й журналіст.

 

Якось один український політик розповів мені, як наприкінці 90-х Джангіров кинув йому: «прийде час, і ми вас, українських націоналістів, будемо вішати». Сподіваюся, колега тоді висловився образно. Якщо це справді метафора, можна привітати Дмитра Джангірова з тим, що Леонід Черновецький за кошти киян створив пристойний телемайданчик для його антиукраїнських дослідів.