Прочитала про новий вихлюп державних нагород на чималу кількість громадян до державного свята і спробувала уявити, як ці нагороди шукають своїх героїв.

 

От, зокрема, звання заслуженого журналіста України отримав Василь Климчук. Для того, аби здобути цю нагороду, пан Василь обрав досить «легкий» шлях: понад десять років із самісінького ранку працював у ефірі українського телебачення, спускався у шахти, працював на комбайнах, облітав на гвинтокрилі найпотаємніші куточки країни, зробив справді чудовий фільм про родину Ющенків у досить небезпечний для чесних телеведучих і журналістів час. І Президент України, коли 30 листопада цього року вручав йому почесну відзнаку, напевне знав, кого і за що нагороджує.

 

А ще один відзначений тим самим званням Василь пішов іншим, «важчим» (в усякому разі – для нормальних журналістів) шляхом. Маю на увазі тернистий шлях пошуку нагород головного редактора Головної редакції новин радіо «Голос Києва» Київської державної регіональної телерадіокомпанії Василем Мандзюком.

 

Знаючи, що безпосередньо колектив радіо (а це 90 творчих працівників) пропозицію про присвоєння саме йому звання «Заслужений журналіст» сприйме як відверте глузування над професією (такий зробив собі хлопець гарний імідж), тишком-нишком головний редактор зібрав певну кількість нечисленних своїх слухняних підлеглих на майже підпільні збори. Було це 16 травня 2007 року, але він попросив вважати збори «такими, що були проведені 11 травня». Чому? Бо ж документи треба було проганяти по інстанціях з 11-го, а збори провести пан Мандзюк забув, і зробив це за підказкою старших, досвідченіших у таких нагородних іграх друзів-апаратників.

 

Варто зазначити, що друзяк таких у нашого Василя чимало. Ідея та виконання здобуття звання належить другу, однокурснику і куму нашого героя – начальнику управління інформації та зв’язків з громадськістю Київської обласної державної адміністрації Миколі Новосаду. Гадаю, багато хто пам’ятає його як прес-секретаря Віктора Медведчука. Кумові Василю хочеться звання? Зробимо, незважаючи на думку заступника гендиректора з питань радіомовлення КДРТРК, прямого керівника Василя Мандзюка, члена нагородної комісія при Київській обладміністрації. Останній був із кандидатурою на нагороду не згоден.

 

Подання на підпис до Віри Іванівні Ульянченко у купі з іншими документами – і все пройшло як по маслу, хоча, якщо запитати у пані Ульянченко, чи знає вона такого Мандзюка, чи бачила хоч раз у житті і чи знайома бодай з одним прикладом його творчого доробку – переконана, не згадає.

 

Був також детально аргументований лист із цього приводу до нашої славетної Національної спілки журналістів України, але там його не сприйняли – адже почали працювати апаратно-кумівські зв'язки. Працювати агресивно, наполегливо: виконавці керувались набутим у своїх колишніх роботодавців досвідом.

 

Заради справедливості варто зазначити, що ці листи на певний час загальмували отримання Василем Мандзюком нагороди. Загальмували, але не зупинили. Бо йшлося вже не про нагороду, а про те, хто кого. Змушена визнати: вони – нас. Усіх разом, у черговий раз. Із мовчазної згоди байдужих, за допомогою кумівського апарату маємо ще одного незаслужено заслуженого. З чим і вітаю наші нагородні відділи всіх рівнів, НСЖУ, губернатора Київщини та самого Президента, які засвідчили цей аморальний факт своїми підписами.

 

З цієї нагоди маю дві пропозиції. Перша: до фахової освіти журналістів в Україні обов'язково ввести предмет «кумівство» та захистити кілька дисертацій, зокрема, на тему «Рушійна сила кумівських зв’язків для побудови кар’єри та пошуку нагород».

 

Друга: пропоную з власної кишені чималий гонорар за будь-яку надану журналістську роботу – газетну, радіомовну, телевізійну – автором якої є Василь Мандзюк. Адже за 12 років його роботи на радіо мені, -  на відміну від авторів його «звання», - не пощастило дізнатись про його нерозкритий творчий потенціал.