Надзвичайні збори культурної громадськості під гаслом «Україна – зона культурного лиха», що відбулися 30 листопада у культурно-мистецькому центрі Києво-Могилянської академії, зібрали 620 делегатів з багатьох областей України. Це чимало, враховуючи, що ці збори – суто громадська акція, яка мала на меті – як можна було зрозуміти наміри організаторів – провести аудит проблем у сфері культури, коротше кажучи, зібрати регіональний фактаж «культурних лих».

 

За великим рахунком це мав би бути форум, який би зафіксував головну проблемну трансформацію культурної сфери України в 2007 році: перенесення основного конфлікту зі сфери «культурної політики» у сферу «культурної економіки». Перефразовуючи Михайла Булгакова, в 2007 році головним лихом української культури стало славнозвісне «квартирне питання»: виселення культурних установ із їхніх приміщень у культурних центрах великих міст, а також руйнування культурних центрів та історичних пам’яток задля нових забудов. Очевидно, що подібна ситуація є не суто культурною проблемою і не наслідком якихось декларацій чи спрямованих дій в галузі культури, а лише – як це не гірко звучить, тим паче для такого зацикленого на власному егоцентризмі явища, як культура – побічним ефектом ринкової диспропорції, що зробила будівництво не просто надприбутковою сферою, а надприбутковою настільки, що решта чинників, в тому числі й морально-культурних, полягли під вагою зиску. Україна знову вчить урок, який так вдало було сформульовано під час Майдану –  «бабло перемагає зло». Причому ціна за цей урок – колосальна і невідновна: втрачені історичні цінності та винищені культурні ландшафти. Про все це на надзвичайних зборах поговорити спробували – але не вийшло.

 

Річ у тім, що всепереможному «баблу» організатори зборів вирішили протиставити згуртовану культурну громадськість України, що витворить єдину резолюцію з ультимативними вимогами до високопосадовців, які, в свою чергу, будуть змушені прислухатися і покаятися. Черга до вільного мікрофону почала вишиковуватися від перших хвилин зборів. Проте більшість із промовців прагнули обговорювати не актуальну ситуацію, а питання етнічної місійності українців, загальної культурної термінології, суспільного ладу в Україні та необхідності його зміни, культурних смаків і сексуальної орієнтації.

Першим каменем спотикання стала перша ж спроба проголосувати один із пунктів резолюції. Дискусія забуксувала навколо терміну: «українська культура» чи «культура України»? Письменники Віталій та Дмитро Капранови, організатори зборів, намагалися опанувати стихію: «Це традиційна українська вправа – боротьбою за словосполучення підміняти боротьбу за суть». Однак стихія «культурного лиха» уже вийшла з-під контролю. Виявилося, що досить вагому й активну частину присутніх цікавить не «абстрактне лихо абстрактної культури» і навіть не якісь там «абстрактні цінності громадянського суспільства», а винятково «проблеми титульної нації». Пролунала пропозиція записати в резолюцію фразу про етноцид українського народу. Здається, за етноцид проголосували.

 

Слава богу, відроджувати націю прямо в залі не розпочали, але сюрпризи на цьому не скінчилися. До виступу запросили Вадима Леонтійовича Скуратівського. Відомий філософ розповів, що лихо української культури – в її пограниччі між Європою і Росією. Але в європейської культури занепад: «Мери Берліна і Потсдама – гомосексуалісти», - пояснив свою думку про європейське культурне лихо Скуратівський. Ну а в Москві – ясне діло, культ кітчу… Поіменно, на жаль, нікого не назвали.

Лесь Подерв’янский, на якого я час від часу косила оком, посунув до виходу…

 

Скуратівський запропонував вимагати призначення режисера Юрія Іллєнка на пост гуманітарного віце-прем’єра, а Леся Танюка – на міністра культури. Режисери Василь Вовкун і Сергій Проскурня іронічно перезирнулися.

 

Потім до мікрофону підходили люди, які пропонували спочатку встановити, що є культура, а тільки потім голосувати за текст резолюції: «Культура, - пояснював оратор, - це ж культ Ра, тобто культ світла…». Очевидно, збагнувши, що таке культура, із залу вийшов і фотограф Ігор Гайдай.

 

Хтось закликав до зміни суспільно-політичного ладу: мовляв, культурне лихо – це буржуї. Щоправда, Капранови його від мікрофону відігнали. Письменниця Лариса Денисенко промайнула вже десь на сходах.

 

Потім обговорили «грандіозну провокацію», що насувається на Україну – 300-ліття Полтавської битви, а відтак Лужкова, десант російських посадовців і потішні бої. Ця пропозиція викликала бурхливу і схвальну реакцію залу. «Я теж проти вшанування Полтавської битви», - хтось із Капранових ще намагався вгамувати «культурне лихо». Попрощалися арт-критики Катерина Ботанова і Юлія Ваганова.

 

Далі Олександр Зирін вимагав від зборів, щоби проголосували недовіру президентові НТКУ Віталію Докаленкові, а також ще якісь законодавчі ініціативи про телебачення. «Зверніть увагу, - обурювався Зирін. – бачите, камери вже всі пішли… Тому що немає  суспільного телебачення… Їх не цікавить… Недовіра Докаленкові… Треба взяти телекомпанію під громадський контроль…» Фахівці з відродження нації та суспільного телебачення переконано піднесли руки вгору. Між іншим, камери пропрацювали на події десь години зо дві. Очевидно, Зирін у кадр не потрапив і образився.

 

Після недовіри Докаленкові почали вирішувати, чи голосувати відставку Черновецькому. Час збігав – черга до мікрофона більшала. Зал поступово ділився на дві нерівні частини: кулуари і чергу до мікрофони.

 

Нас у кулуарах було менше.

 

Лихо в залі вирувало.

 

Закінчилися дебати тим, що Андрій Іллєнко, молодший син майбутнього віце-прем’єра за версією Вадима Скуратівського й активний діяч партії «Свобода», закликав присутніх гуртуватися в загони культурної інквізиції та йти громити PinchukArtCentre: «Хтось же думає, що це теж культура: 12 гниючих коров’ячих голів, як 12 апостолів…». На цьому обговорення закінчилося. Терпіння теж.

 

Попри карикатурну фарсовість зібрання, цей драматичний психотерапевтичний сеанс жертв культурного лиха чітко проявив проблеми, які, по суті, і є українськими культурними лихами – лихом №1 і лихом №2.

 

Неможливість існування мух і котлет в одному просторі. І неможливість відділитися від…

 

Неможливість спільних лозунгів і спільних громадських дій. Навіть коли об’єктом таких дій є зникаюча пам’ятка архітектури, в Україні віднайдеться «активна громадськість», яка буде з’ясовувати її національну приналежність та сексуальну орієнтацію, тим самим перетворюючи будь-яку конструктивну дію на агресивне дзижчання маргіналів.

Метафоризація культурних проблем. Сама по собі спроба метафоризувати («українське лихо») проблему, яка має термінологічне визначення в Господарському кодексі є неконструктивним. Очевидно, найближчі перемоги української культури мають бути в судах, а не на барикадах. Говоримо «суди», маємо на увазі галереї, театри, кінозали та книжкові виставки.

 

Між іншим, найголовніша подія надзвичайних зборів відбулася ще до їх початку. Як оголосили зі сцени брати Капранови, під тиском організаторів зібрання та інформаційної кампанії, розпочатої в пресі, в проекті «Закону про бюджет – 2008» славнозвісну 118-ту статтю, яка приписує переукладати договори оренди виключно на конкурсній основі й від якої потерпали галереї та культурні центри, переформульовано: в статтю, яка тепер називається № 75, дописано фразу «конкурсу не підлягають заклади культури».