- Мабуть, частково. Коли восени 2002 року ми замислювали створити медіа-профспілку, нашим головним завданням було зібрати гвардію борців із цензурою та темниками, яка працювала б на професію, а не на владу чи опозицію. Коли ми зібрались на перші збори КНМП, ми побачили, що нас набагато менше, ніж могло би бути. Але ми знали, що це – справжні журналісти, які вистоять до кінця у боротьбі з цензурою. Ми також знали, що, можливо, доведеться захищати цих людей від звільнення з роботи, щоб їх просто не викинули на вулицю чи не змусили замовкнути іншим способом. У цьому сенсі профспілка виконала своє завдання, показавши багатьом українським журналістам, що є армія спротиву.

 

Профспілка здобула міжнародне визнання, що теж від початку було її метою. Вона успішно інтегрувалась у міжнародні структури і стала реальним учасником всесвітнього журналістського життя. Тут треба віддати належне Сергієві Гузю, який багато зробив для цього.

 

- Найбільшим здобутком я назвав би перемогу над цензурою. Першою реальною перемогою були парламентські слухання щодо цензури Україні, проведені з ініціативи профспілки 4 грудня 2002 року. На цих слуханнях виступав я, як перший голова КНМП, і Роман Скрипін, і Євген Глібовицький, і інші люди, які стояли біля витоків профспілки. Тоді, коли ми з парламентської трибуни розповідали про темники і цензуру, багато українських журналістів зрозуміли, що з цим явищем можна боротись і перемагати. Цей процес був логічно завершений журналістською революцією 2004 року за активної участі Єгора Соболєва.

 

Попри всі ці плюси, можу сказати, що КНМП зараз лише стає профспілкою у справжньому значенні цього слова. Дотепер вона була пожежною командою, яка гасила пожежі, клубом за інтересами, піар-агентством. Насправді профспілка – щось значно системніше й серйозніше. Наприклад, цьогорічна ситуація з «Інтером», де профспілка включилась і досягла певних успіхів, виявила і слабкості організації. Потрібно було раніше, протягом 5 років, підняти документи, за якими працюють журналісти на центральних каналах України, проаналізувати колективні угоди, а не тоді, коли грянув грім.

 

Ще одне невиконане завдання: профспілка не стала справжнім ініціатором створення суспільного мовлення. Ба більше, коли ми розпочали певні зміни на державному телебаченні у 2005 році, профспілка виявилась нашим опонентом і гальмувала процес створення суспільного мовлення.

 

Хай там як, профспілка відбулась як організація, вона живе, і я певний, що її найбільші перемоги – попереду.

 

- Думаю, профспілці сьогодні необхідно і в Києві, і в регіонах всерйоз зайнятись усіма юридичними питаннями, пов’язаними з роботою журналістів. Це означає аналіз колективних угод – системний, а не «пожежний», - юридичний супровід журналістів у їхніх відносинах із роботодавцем. Є сенс довести до пуття ідею єдиної прес-карти. Це треба робити разом із іншими журналістськими організаціями.

 

Найголовніше: Медіа-профспілка повинна бути не баластом, а носієм змін. Це означає, що вона сама повинна приносити прогресивні ідеї на медіаринок. Серед таких ідей – суспільне мовлення, роздержавлення ЗМІ тощо. Профспілка має стати лідером усіх змін, і тоді вона заслужить реальну повагу журналістів, медіа-менеджменту і суспільства.

 

Насамкінець, усім людям, які в різний час були у Київській незалежній медіа-профспілці, хочу подякувати за те, що вони подарували собі привілей бути відважними і сміливими. Профспілка рухається вперед тільки тоді, коли хтось готовий вкладати в це свій час, гроші, енергію, турботу. Профспілка – це вибір людей із роздутим почуттям відповідальності. Це вибір людей, яким потрібно щось більше, ніж просто тягти свою лямку. Саме такі люди в усі часи приходили до КНМП. І я дякую кожному з тих, із ким мене звела доля в цій організації.

 

Все в наших руках. Тримаймося.