Починаючи розповідь про львівський скандал довкола комунальної газети «Ратуша», одразу варто зазначити: до свободи слова ця історія не має жодного стосунку. Проблема «Ратуші» – це перша спроба розв’язати ситуацію, яка завтра, коли набуде чинності закон про роздержавлення державних та комунальних ЗМІ, торкнеться кількох сотень медіа. Бо при всіх державотворчих і ринкових «понтах» пропонованого закону, перші ж натяки на роздержавлення викликають підозру, що процес навряд чи зможе відбуватися розважливо, без взаємних – «журналісти – влада» – звинувачень у рейдерстві, морального шантажу та голодувань.

 

Проблема комунальної «Ратуші» у Львові зайшла в глухий кут з кількох причин. По-перше, депутатський корпус перебуває в міцному полоні ілюзії, що газета «Ратуша» – це впливовий майданчик для піару. Проте наклад видання як був 1 тисяча – так і залишився. Просто, вочевидь, на депутатів гіпнотично діє той факт, що вони щочетверга приходять на сесію міськради – а на кожному столі вже лежить «Ратуша» з двома-трьома депутатськими коментарями та знімками. Як наслідок – депутати, життєвий простір яких складає автівка, офіс і державні органи влади, помилково вважають, що через «Ратушу» вони здатні донести свою думку хоч кудись поза стіни самої ратуші.

 

По-друге, керівництво газети вміло перетворило проблему фінансування ресурсу на проблему політичну. Треба віддати належне головному редакторові «Ратуші» й двигуну конфлікту, відомому журналісту Миколі Савельєву: він напрочуд грамотно спозиціонував проблему так, аби в ній ключову роль відігравало не концептуальне питання «що робити з комунальним виданням», а йшлося про утиски вільних журналістів, які відкривають очі львів’янам на «мера-злочинця». Власне, для сторонніх спостерігачів все зводиться до персонального конфлікту Савельєва й мера Львова Андрія Садового. І по-третє, саме через це проблема «Ратуші» стала однією з карт у ринково-бартерних взаєминах між депутатським корпусом і міським головою. Особливо рельєфно це проявилося цього літа: депутати вночі змогли затвердити на посаді заступника мера з гуманітарних питань пана Косіва – взамін за відставку неугодного Савельєва (зараз це рішення оскаржується в суді, додаючи нових витків конфлікту). Так чи інак, але питання «Ратуші» ситуативно використовується як демонстративний жест непокори депутатів перед мером (мовляв, поганий мер хоче закрити газету, а демократичні депутати не дають «наступати на горло свободі слова»). Тож коли розписується бюджет на наступний рік, депутати як один одягають маску борців за свободу слова і виділяють 500 тисяч казенних (не своїх) гривень «на газету». Чому – бо зле виглядатиме, коли у Львові, цьому «українському П’ємонті» і «перлині Європи», міськрада припинить фінансувати газету, яка воює персонально з мером при тому, що депутати (засновники «Ратуші») з ним нічогенько собі співпрацюють.

 

Натомість начальник управління інформаційної політики та зовнішніх відносин міськради Остап Процик мислить так: мерія, безумовно, повинна вести активну інформаційну роботу. Для роботи з журналістами, які звертаються в мерію, існує прес-служба. Газета «Ратуша» теоретично мала би бути потрібна міській раді для оприлюднення інформації. Але навіщо все це «зливати» в газету «Ратуша» з накладом 1 тисяча примірників, якщо мерія все одно мусить (бо не має права обмежувати у доступі до цієї інформації жодне ЗМІ, незалежно від форми власності) зробити прес-конференцію, про яку напишуть приватні газети з накладом у сотні тисяч!

 

Відтак, нова команда мера не бачить сенсу за гроші львів’ян фінансувати маловпливову і збиткову газету – якщо можна і треба працювати з усіма ЗМІ міста. Між іншим, перше, що зробив Садовий, коли став мером, – одноосібно закрив газету «Поступ» із легендарною генеалогією. Можна довго сперечатися, чи мав він право позбавляти місто такої видатної газети, але формально – на те він і власник, аби вирішувати.

 

Тимчасом журналісти «Ратуші» «сидять» на зарплатах по 300-400 грн. Героїчно зносять зимову холоднечу в редакції та відсутність інтернету. Час від часу нагадують про себе голодуванням та іншими антивладними перформенсами. На чому світ стоїть проклинають міського голову – і свято вважають, що комунальна газета повинна писати правду про всіх цих «слуг народу» за кошт пересічних львів’ян, себто платників податків. Переконаність ратушанців у тому, що газету повинне фінансувати місто, здається, непорушна. А відтак тримається колектив на щемливому усвідомленні своєї героїчної опозиційності до Садового і його команди.

 

Проте проблема ширша: найближчим часом в Україні не буде жодного державного чи комунального ЗМІ. Так каже проект Закону України «Про роздержавлення друкованих ЗМІ». Коли новий парламент схвалить цей законопроект, це означатиме: державна та комунальна журналістика буде відправлена в аннали історії.

 

Уявімо, що законопроект став чинним законом. Усі комунальні ЗМІ мають два основні способи зникнення – через приватизацію і через усуспільнення. Причому в обох випадках пріоритетне право стати новим господарем газети має трудовий колектив. Із приватизацією все начебто зрозуміло – спеціально створена комісія визначає вартість об’єкта роздержавлення, з’являються покупці – і справу зроблено. Очевидно, приватизація задовольнить не всіх... Проте є ще шлях усуспільнення. Це – безоплатна передача майна газети в даному випадку трудовому колективу.

 

«А що нам усуспільнювати?» – обурено запитує колектив «Ратуші». Дійсно, тамтешні комп’ютери важко назвати комп’ютерами. Столи, крісла і решта меблів – ДСП-шний «антикваріат» радянської епохи. Приміщення редакція орендує, причому воно належить обласній (не міській) раді. До того ж, на редакції висить борг за оренду.

 

Основна коштовність «Ратуші» – це 21 кіоск, який є на балансі підприємства (не у власності). Продають вони, звісно, дрібний крам, але які-не-які прибутки приносять. Тому-то й ратушанці мають всі підстави сумніватися, що міська влада повністю віддасть їм кіоски разом із правом власності на землю під ними (віце-мер Олег Синютка уже дав це зрозуміти). Микола Савельєв чудово знає, що без власної мережі збуту газета не має шансів вижити, особливо у Львові, де є потужні конкуренти із власними розбудованими мережами реалізації – «Експрес» і «Високий замок».

 

Тобто є надто багато підозр щодо того, що нічого з майна «роздержавленій» «Ратуші», ймовірно, не перепаде, а газета і журналісти без додаткового фінансування будуть фактично кинуті напризволяще. І справа не в опорі прогресивному законові, який познімає медіатягарі з місцевих та державного бюджетів. Треба розуміти, про що йдеться в цьому законі – про роздержавлення чи про ліквідацію.

 

До того ж колаптичність цієї історії, як ми бачимо на прикладі «Ратуші», починається і закінчується на небажанні всіх сторін щось кардинально змінювати у своїх непростих стосунках. Поки що у проект бюджету-2008 вписано черговий 500-тисячний рядок для «Ратуші». Триває суд, у якому Савельєв оскаржує незаконність свого звільнення нічною сесією міськради. Газета-КП «Ратуша» вся в боргах. Ситуація абсурдна, але... така знайома.

 

Тим часом є цікава пропозиція ратушанців: а чому б нам не створити «паперовий варіант Бі-Бі-Сі?» Тобто створити громадську газету. Кожен львів’янин якусь часточку своїх податків буде спрямовувати напряму на рахунок громадської газети «Ратуша», яка в свою чергу матиме і публічно прийнятий на сесії Львівської міської ради Статут, і Концепцію своєї роботи плюс Наглядову раду з авторитетних у місті людей... Отже, з одного боку, доведеться роздержавленим ратушанцями переконувати депутатів у тому, що газета не має бути предметом політичних торгів, а з другого – читачів у тому, що їм конче необхідно щомісяця платити податок на «Ратушу». Бо це відповідає їхнім суспільним інтересам. І єдиний, як мені бачиться, шанс переконати читача – чітко сформулювати, про які ж такі інтереси йдеться. А раптом переконають?