Після виходу в ефір на «Інтері» першого випуску програми «Великі українці» стало зрозуміло: Олександр Ткаченко поступився місцем Савіку Шустеру. І зробив це вже давно. Йдеться не про політика Ткаченка, а про журналіста і продюсера, того самого, котрий свого часу «Післямову» робив. Він поступився цим місцем ще тоді, коли, ймовірно, або нічого не знав про Шустера, або ледь чув про нього. Мова про той час, коли творилися «Обличчя світу». Якщо пам’ятаєте, був такий дуже цікавий цикл програм під орудою Ткаченка, в якому розповідалося про світових знаменитостей.

 

І зараз, і тим більше тоді продюсери прикидали і прикидають – як би вкласти менше грошей, але отримати більший ефект. Тепер думається: а якби розповідали про історичні обличчя України, то коштів витратили б набагато менше, бо не треба було би посилати телегрупи в далекі закордонні вояжі. Та й ефект був би якщо не більший, то принаймні не менший. Бо народу, котрому десятиліттями вкладали в голову уявлення про нього самого і про його історію як про щось другорядне, меншовартісне, повідкривали б очі на його власних героїв. І за умови вмілої подачі цей народ, безумовно, жадібно ковтав би таку інформацію.

 

Так що – не варто було робити «Обличчя світу»? Звісно, варто! Це поганий проект? Чудовий проект! Мабуть, і донині він залишається наймасштабнішим репортерським проектом на нашому телебаченні. Так у чому питання? А в тому, що обличчя світу нам змалювали, а свої власні – ні. Чому? Звісно, це питання як до Ткаченка, котрий на той час мав більші від інших можливості, так і до всього журналістського цеху. Ризикну припустити: цього не було зроблено, бо іноземні герої – це круто, повнокровно, це справжні герої. А українці – це другорядне. І в наших журналістів також існують проблеми із самоусвідомленням.

 

До речі, дуже виразно це вкотре продемонстрував недавній візит до Києва французького письменника, вибачайте, прізвища не запам’ятав, але зуб кладу, що він звичайний собі попсовик. Кажу так упевнено, бо парочку разів купився на подібну рекламу і більше купуватися не буду. Так ось, враження було таке, наче до нас сам Оноре де Бальзак приїхав. Презентація його чергового опусу стала загальнонаціональною подією – про неї розповіли, здається, всі телеканали й інші засоби масової інформації. Ви можете собі таке уявити у Франції, якби туди приїхав якийсь українець? Чомусь мені здається, що він удостоївся б уваги хіба що якихось спеціалізованих літературних каналів.

 

Але повернімося до «Великих українців». Ось у нашій країні з’являється іноземний журналіст Савік Шустер. Гадаю, за великим рахунком йому все одно: Білорусь, Казахстан, Киргизстан… Просто сталося так, що він опинився в нас. Але при цьому він не страждає нашими комплексами. Навряд чи Савік замислюється над проблемами підвищення нашої самосвідомості. Він просто добре прорахував: розповідь про великих українців матиме величезний успіх серед українського глядача. Так само, як іноземний видавець в Україні Джед Санден добре прорахував, що видання українською мовою матимуть успіх і запустив аж три журнали – один загальнополітичний, один гламурний і один тижневик для жінок. А вітчизняні видавці за поодинокими винятками переконані в неконкурентності видань українською мовою.

 

Правда, перший випуск програми Савіка Шустера дає підстави для тривоги. І справа навіть не в тому, що за своєю формою програма залишилася «Свободою слова» на ICTV та просто «Свободою» на «Інтері». У студії все ті ж самі політики, яким трохи підспівують інші відомі представники нашого суспільства. А на гальорці – народ із пультами для голосування. Від такого підходу хтось із глядачів втомився, а хтось, може, навпаки – звик, наче до рідного. Справа в іншому: серед проблем, які ведучі Савік Шустер і Ганна Гомонай поставили на обговорення, не було питання про те, чи варто до списку великих включати тільки покійних, чи й живих діячів теж можна? Тим часом, дехто з політиків так літає довкола цього проекту, наче муха над варенням – й інтерв`ю в студії дає напередодні, і на сайті проекту присутній, і під час програми виступав якнайактивніше. Так йому хочеться потрапити до сонму великих, що він аж зі штанів вискакує.

 

Тим, хто вважає, що я перебільшую, рекомендую згадати «Людину року». Всі дуже добре знали ціну отим номінаціям. І ніхто по-азаровськи не сказав: «Да пашлі ви!». Певне, бажання отримати цяцьку у вигляді визнання на цій програмі перевершувало здоровий глузд. Так само, як і один із учасників першого випуску «Великих українців» свого часу доклав зусиль, аби, перестрибнувши через кілька сходинок, отримати звання чи то майора, чи то підполковника запасу. Це спричинило скандал і Президент Кучма мусив позбавляти його того незаконного звання. Не до армії ж збирався той політик. На біса воно йому здалося? Пояснення могло бути єдиним – марнославство мучило.

 

Боюсь я, що з такими гіпертрофованими амбіціями політики, прагнучи потрапити до списку великих, перетворять процес голосування на чергові вибори. І до обойми великих потраплять усі фаворити виборчих перегонів, а може, і хтось із їхнього оточення. І тоді «Великі українці» перетворяться на чергову карикатуру. Нам залишиться тільки заздрити французам, у котрих до першої десятки великих потрапив лише один політик.