detector.media
Андрій Кокотюха
для «Детектор медіа»
12.11.2007 11:12
Жеглов починає, а Гоцман програє
Жеглов починає, а Гоцман програє
Російський телесеріал «Ліквідація», продемонстрований каналом «Інтер», не залишив байдужими глядачів – частка останньої серії, незважаючи на доволі пізній час, перевищила частку найбільш рейтингового серіалу «Тетянин день». Відгукнулись на стрічку, дії якої відбуваються на історичному тлі повоєнної України, й автори «ТК». Перший з них – Андрій Кокотюха. Запрошуємо наших читачів вступати у дискусію.
 
Минулого тижня на телеканалі «Інтер» закінчився показ 12-серійного російського детективного серіалу Сергія Урсуляка «Ліквідація». Не помилюся, коли скажу: ті, хто його дивився, спокусилися не лише справжнім сузір’ям хороших російських акторів, задіяних у проекті, а й місцем дії. Не так часто росіяни показують у своїх фільмах та серіалах Україну. Навіть якщо це – Українська Радянська Соціалістична республіка, зокрема – повоєнна Одеса.
 
До власне детективної складової в мене як шанувальника цього жанру не було претензій, поки протистояння міліції та бандитів не вилилося у протистояння контррозвідки і німецького шпигуна-диверсанта на прізвисько Академік. Це на нього, виявляється, працювала вся бандитська верхівка Одеси-мами, здебільшого сама того не розуміючи. Та й сам Академік, як з`ясувалося, не був залишеним у тилу ворожим «засланим козачком», а ідейним борцем із радянською владою. Правда, кваліфікація цього борця у двох останніх серіях опинилася під сумнівом. Його, вихованця німецької елітної спецшколи диверсантів, який обдурив НКВС і одеське підпілля, легко вистежила і вивела на чисту воду коханка, звичайна посередня одеська актриска. До того ж у неї стало розуму признатися в цьому викритому коханцеві без свідків, після чого дурепа цілком логічно наривається на удар ножицями в живіт.
 
Ось тут починається перша дивовижа. Згадайте: ще не так давно ідейні вороги радянської влади, ким би вони не виявлялися по життю, завжди були для кіно, зокрема – «перебудовчого»  та російського пострадянського, героями позитивними. Тепер ті, хто не любить радянську владу, підлягають знищенню. Чи немає тут натяку на те, що російська культура, і зокрема – кіно, знову готові відстоювати і захищати піддані колись обструкції радянські цінності? Можливо, я трошки пересмикую карти, одначе згаданого Академіка, попри всю його зрадницьку сутність, хочеться пожаліти: він – проти «совєтів», а його за переконання вбивають.
 
Та на цьому підводні камінці, що їх можна знайти на дні «Ліквідації», не закінчуються. Що відбувається в Одесі після війни? Розгул бандитизму. Але, як нам дають зрозуміти по ходу дії, одеській карний розшук, зокрема – відділ боротьби з бандитизмом, очолюваний підполковником Давидом Гоцманом, у принципі готовий миритися з наявністю в Одесі банд. Сам Гоцман, як належить досвідченому сищикові, знає всіх кримінальних авторитетів у обличчя і навіть час від часу зустрічається з ними для цілком мирних переговорів. Таким чином, одеська злочинність – така сама невід`ємна частина міста, як пам’ятник Дюкові де Ришельє чи легендарні Привоз та вулиця Дерибасівська. І боротися з нею всерйоз – усе одно, що руйнувати якісь історичні цінності.
 
Тож складається враження, що радянська влада в особі маршала Жукова змахується на святе – на знаменитий, оспіваний у піснях, анекдотах та художній літературі одеський бандитизм. Мій улюблений актор Володимир Машков, виконуючи роль Гоцмана, один в один копіює так само улюбленого мною Володимира Висоцького в ролі Жеглова. Буквально: така сама кепка, такий самий піджак, ті ж самі хромові чоботи, той же прикус на гільзі папіроси, знайома манера розмовляти і триматися на людях. Та методи Жеглова, заради демонстрації яких, власне, писався свого часу братами Вайнерами роман «Ера милосердя», Гоцманові чужі. Він швидше займає позицію тюхтія Шарапова: саджати треба по закону. А ось маршал Жуков, головний антагоніст Гоцмана, сповідує жегловську ідеологію: «Вор-р-р должен сидеть в тюрь-рьме! И людей не волнует, каким образом я его туда упрячу!».
 
Тому спочатку за розпорядженням маршала влаштовано провокацію на концерті Утьосова (малесенька ролька нашого Богдана Бенюка), під час якого солдати гребуть одеську кримінальну верхівку. Потім він схвалює іншу терористичну акцію: десятки фронтових розвідників починають провокувати вуличних уркаганів на скоєння злочину і вбивати їх на місці. Ось так, вогнем і мечем, бійці та командири радянської армії в купі з НКВС наводять порядок в Одесі. Коли дивитися ширше – по всій Україні.
 
Хоч як творці «Ліквідації» намагалися зберегти пристойність, ми цілком можемо зрозуміти, на чиєму вони боці. Найсмішніше: я в якійсь момент був готовий стати на бік маршала Жукова. Бо мені теж набрид розгул злочинності і дістала безсилість української міліції, яка може ловити тільки наркоманів, що пограбували квартиру пенсіонерки, та алкоголіків, котрі ганяються за дружинами з сокирами. Я на якомусь підсвідомому рівні, особливо – підігрітий «Ліквідацією», готовий погодитися з таємним відстрілом бандюків та авторитетів. Прямо так, без суду та слідства. Причому хто це зробить, яка сила наведе в нас порядок і посадить бандитів у тюрми, мене вже мало хвилює. Виглядає, що «мочити в сортирах» почали ще до Путіна. І Україна ще з повоєнних часів лишилася проблемним регіоном. У фільмі ці проблеми показані на прикладі Одеси. І вирішують їх, ясна річ, не одесити.
 
У цій боротьбі мужній зовні, але надто правильний і м’якотілий Давид Гоцман явно програє своєму колезі Глєбу Жеглову. Бо не те що бандитів, а навіть агента-терориста до ладу знешкодити не може: Академік, вирахуваний цим інтелектуалом, нейтралізує міліцейського підполковника-гуманіста за кілька секунд. Який начальник – такі і підлеглі. Взяти хоча б щирого українця Льоху Якименка: це він, а не російські фронтові розвідники, напився і загубив пістолет у дірі громадського туалету. Ну хіба з такими бандитів та шпигунів-терористів виловиш?
 
Є, правда, альтернатива – пожаліти нещасних одеських бандитів. Он які сили проти них кинуті! І все – «по бєспрєдєлу», який там закон. Ось так і балансуєш на межі вибору: аби прийняти метод тотального наступу на злочинність, або стати на бік українських злочинців, яких так безжально нищить «маршал перемоги». Третього, тобто – Гоцмана, не дано. Він не боєць.
 
Окрема тема – мова героїв. У тому, що відомі російські актори грають у «Ліквідації» типових представників одеської єврейської громади, нічого поганого немає. Насторожує інше: місцеві жителі, корінні одесити, незалежно від національності спілкуються, наче персонажі єврейських анекдотів чи оповідань Ісаака Бабеля. Натомість солдати та офіцери радянської армії та співробітники НКВС – просто взірець російської мовної культури. Так і хочеться перевірити в них наявність диплома про вищу філологічну освіту. Другорядні персонажі, такі, наприклад, як тьотя Песя і її синок Еммануїл, мають у цій історії таке саме навантаження, яке мав у «Піднятій цілині» Шолохова дід Щукар. У шкільних радянських підручниках з літератури це називалося «елементи народного гумору».
 
Звичайно, це краще, ніж сповнені трагізму та зболені українські опуси. Українське лубочне патріотичне кіно, і взагалі – вишивано-шароварне мистецтво, своїм тупим пафосом та непрофесіоналізмом виробника дратує мене ще більше. Тоді як «Ліквідація» насторожує: завдяки добірному акторському ансамблеві, якісній режисерській роботі та, попри незначні драматургічні огріхи, міцно сконструйованій історії можна насадити та «впарити» будь-кому будь-які, навіть чужі йому, ідеологічні постулати. І все це, повторюся, без зайвого пафосу. Ми це їмо, бо іншого не маємо.
 
У боротьбі за якість відстоювання власних інтересів засобами того ж кінематографу, тієї ж самої масової культури ми поки що програємо сусідам. Як Гоцман зі своїми гуманістичними ідеалами – цинічному професіоналові Жеглову. Правда, грати особливо нема чим…
detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY