Якщо не зважати на те, що нову, «вимріяну» українцями коаліцію ковбасить по повній програмі, то загалом останні кілька днів особливо нічим не потішили, але й, дякувати Богу, не засмутили, що для нашої країни мрій досить незвично. А якщо вже бути відвертим до кінця, то політика, – окрім тієї, що подається у формі телевізійних шоу, – мене особисто цікавить мало. Про кульбіти вітчизняних можновладців дізнаюся здебільшого із «Свободи» імені Савіка Шустера та «Свободи слова» каналу ICTV. Та час не стоїть на місці – нарешті й телеканал «Україна» таки спромігся на масштабне політичне ток-шоу «Дуель». Правда, не власне, а прикуплене, як зазвичай і буває, у братів наших старших. Та слід віддати належне авторам «Дуелі», котрі щиро і чесно намагаються адаптувати російській формат до українських реалій, вподобань, настроїв. Але, хіба затиснеш нашого політика-петарду Михайла Бродського у якийсь формат? Він зуміє зламати не лише його, а й весь сценарій програми.
Загалом, робити висновки на прикладі дебюту несправедливо. Поки що дійство нагадувало базар, де всі намагалися перекричати сусіда. «Дуель», принаймні цього разу, наче відтворювала сюжет із української класики, та при більш строгому і зваженому доборі героїв та чітко «фіксованій» темі шоу може посісти чільне місце серед подібних українських форматів.
Як на мене, Олександр Мельничук. до кінця не впорався із роллю ведучого – провокатора дуелі Зміни в іміджі вітаються, а от безхарактерність – ні! У такому форматі, тим паче із такою назвою, ведучий має бути бодай трошки шоуменом. Нажаль, Мельничуку не вистачило артистизму, гнучкості мислення, швидкої реакції на відверте зухвальство, зрештою іронічності – всього того, чим «чіпляє» душечка Шустер і навіть Куликов, чия розважлива «загальмованість» поволі стає фішкою. Без подібних родзинок ведучому такого шоу майже нереально тримати аудиторію, особливо телевізійну. Певен, що продюсери «Дуелі» все це теж зауважили і спробують вдосконалити власний продукт, що може вийти дуже і дуже «їстівним».
Приємно вразив, – утім, «вразив» – це надто голосно, та все ж для каналу, що не дуже переймається душею та серцем власних прихильників, поява такої невластивої 5-му програми, як «Код життя» – однозначно позитив. По можливості намагаюся не пропустити своєрідні телевізійні есе «Гра долі» із Наталією Сопіт (5-й канал). Глибоко, небайдуже, душевно. Яскравий приклад того, як можна робити цікаві пізнавальні сюжети на суто українських темах. Згоден, що за допомогою Інтернету значно простіше змонтувати замальовку про Леонардо да Вінчі, ніж про Миколу Лисенка, але і простір для творчої самореалізації звужується до мінімуму, хоча цим на вітчизняному телебаченні переймаються виключно одиниці, решта танцює із зірками або співає із фабрикантами.
