Сісти за написання цієї статті мене змусило палке обговорення в українському Інтернеті нещодавнього коментаря німецького журналіста Карла Ґробе на сторінках видання «Франкфуртер Рундшау».

 

Для читачів, які можуть перебувати поза контекстом обговорення: мова йде про критичну оцінку цим журналістом нещодавнього присвоєння з боку Президента України звання «Герой України» головнокомандувачу УПА Роману Шухевичу посмертно. До слова, згадана стаття миттєво привернула увагу російського видання «Инопресса», через яке пропагандистська мислеформа поширилася як на більшість російських видань, так і на значну частину українських. Що ж там такого важливого? Виявляється багато чого.

 

У статті під назвою Juschtschenko und die Nachtigall («Ющенко і Нахтіґаль»), окрім загального опису події, є, власне, один абзац, який і викликав найбільше обурення в тих, хто небайдужий до історії визвольних змагань українців. Зацитую дослівно переклад:

 

«Батальон "Нахтигаль" – что же это такое? 30 июня 1941 года, ровно через неделю после нападения вермахта на Советский Союз, он без боя занял Львов и в течение всего лишь одной недели "очистил" город от евреев. Бойня, жертвой которой пал каждый пятый житель города, была не последней, в которой участвовал Шухевич; он входил в круг фанатичных антисемитских националистов, чьи цели "этническими чистками" далеко не ограничивались».

 

Ось така безапеляційна заява, де без жодної спроби аргументації, без жодного посилання на документальні дані читачеві пропонується вихолощена позиція, згідно з якою Роман Шухевич був ледь чи не графом Дракулою, який пив кров єврейських малюків на сніданок, обід і вечерю. Втім, мовою етики подібні закиди називаються брехнею, а більш толерантною мовою права – наклепом.

 

Спростувати наведені звинувачення у начебто затіяній Романом Шухевичем різанині дуже просто – є значна кількість мемуарів безпосередніх учасників визвольного руху, з якими можна ознайомитися ось тут. Якщо для скептиків це не аргумент, то давайте звернемося до професійних істориків, які присвятили дослідженню цієї проблематики не один рік свого життя.

 

Найбільш показово у цьому відношенні буде зацитувати невеличкий уривок із дослідження Жанни Ковби – кандидата історичних наук, члена Академічної ради Центру досліджень історії і культури східноєвропейських євреїв, книга якої – «Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки 'остаточного розв’язання єврейського питання'» була видана в 1998 році і перевидана 2000 року за безпосередньої підтримки Конфедерації єврейських організацій України під керівництвом Йосипа Зісельса.

 

Дослідниця пише: «З подіями перших тижнів німецької окупації пов'язана ще одна "біла пляма" – батальйон "Нахтігаль". У радянських та польських публікаціях до початку 60-х рр. його не згадували у контексті злочинів проти поляків та євреїв. Повідомлення про участь його вояків у масових стратах євреїв з'явились лише у 1959 році. Приводом було те, що канцлером Аденауером на посаду Міністра у справах німців, репатрійованих та депортованих за часів війни, був призначений Т.Оберлендер, відомий не лише своїми різко антикомуністичними, антирадянськими поглядами, але й тим, що був офіцером вермахту, зв'язковим з батальйоном "Нахтігаль".

 

Ключове у цьому уривку те, що звірства, які намагаються приписати сотнику Роману Шухевичу, зокрема в контексті керівництва батальйоном «Нахтіґаль», є порожнім звуком, абсурдним і нічим не підкріпленим звинуваченням, яке спростоване на офіційному рівні.

 

Відповідно, нема про що дискутувати з паном Ґробе і з приводу його звинувачень на адресу Романа Шухевича стосовно начебто радикального антисемітизму останнього та інших каральних акцій за його участі. Ситуація незмінна – жодного підтвердженого факту автор не наводить, а презумпцію невинуватості, між іншим, ще ніхто не скасовував. Тим більше, коли є безліч досліджених (наприклад, професором Сорбонського університету Володимиром Косиком або опублікованих у праці «Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи», вміщеної тут) архівних документів, в тому числі німецьких, які свідчать про те, що УПА організувало багато акцій для втечі євреїв з нацистських гетто, в результаті яких значна кількість цих втікачів прямо або опосередковано допомагали повстанцям, зокрема як лікарі. То про який антисемітизм іде мова?

 

Виникає запитання – на що чи на кого посилається Карл Ґробе? Може, на власну фантазію? Чи на інформацію, яку йому люб’язно можуть запропонувати певні зацікавлені сторони?

 

Тут ми підходимо до головного. Здавалося б, до чого у всій цій історії згадка про очільника сусідньої нам держави, пана Володимира Путіна? Втім, наступний епізод усе пояснює.

 

Нещодавно, а саме 10 жовтня, на зустрічі з представниками Виконавчого комітету Європейського єврейського конгресу, президент Росії Володимир Путін між іншим заявив, цитую: «...Определенные политические силы на Украине пытаются обелить участников Организации украинских националистов и Украинской повстанческой армии, виновных в массовом истреблении евреев на Украине. Считаю это абсолютно недопустимым». Знайомі звинувачення, чи не так?

 

Нагадаю, що заяву було зроблено акурат напередодні християнського свята Покрови – 14 жовтня, коли українські патріоти відзначають день створення Української повстанської армії.

 

Ставлення офіційної Москви до ОУН-УПА, як і до представників українських визвольних змагань попередніх етапів, починаючи ще з Івана Мазепи, є стабільно неприйнятне. А як може бути інакше? Історія – це зброя в руках всякої тоталітарної системи, спадкоємцем та активним продовжувачем якої є нинішня путінська Росія.

 

Для російських можновладців визнати УПА – це, фактично, визнати право українців на власну державу, історію та культуру, а себе визнати агресором-окупантом – крок, який тягне за собою якщо не матеріальну, то принаймні моральну відповідальність. Про це, зокрема, пише кандидат філософських наук Ігор Лосєв, у статті «Феномен “бандерофобии” в русском сознании».

 

Втім, вищезгаданий мужній крок є можливим лише в демократичній державі і за умови наявності сформованого громадянського суспільства. На жаль, демократія в Росії сьогодні не в моді, що й підтвердила подальша істерія російських видань, зокрема у ході коментування акту нагородження Президентом України Романа Шухевича званням «Герой України» посмертно і подій 14 жовтня, коли міській владі багатьох українських міст довелося посилювати заходи безпеки, щоб запобігти провокаціям марґінальних проросійських сил під час святкування.

 

І знову ж таки – до чого тут євреї? Запитання риторичне, бо ні для кого не є таємницею, наскільки ревно єврейська спільнота охороняє власну історичну пам’ять, не кажучи вже про особливо болісні сторінки історії ХХ століття, чорним рядком по яких пройшовся Голокост. Тому відповідна заява Володимира Путіна є більш ніж послідовною і логічною: якщо противника, а саме – «вірус українства», не вдається подолати власними силами, доводиться залучати союзників. Звісно, чужими руками завжди легше загрібати жар...

 

Безумовно, правду не приховаєш, і будь-які кремлівські пропагандисти мають це чітко усвідомлювати. Але фальсифікувати історію і спекулювати на пам’яті загиблих – це їм досі під силу. На жаль, ми є свідками, що в деяких випадках, як і в ситуації з Карлом Ґробе та виданням «Франкфуртер Рундшау», політична пропаганда досягає поставленої мети. Втім, я дуже сподіваюся, що після прочитання цієї статті, а особливо досліджень і мемуарів, на які надаються посилання, кожен зможе зробити для себе власні висновки – хто має рацію, а хто ні.

 

Хочу лише нагадати: людина, яка відстоює свою позицію без відповідної бази знань, є невігласом. Натомість той, хто знає правду, але все ж переконує інших у зворотньому, є пропагандистом. До якої категорії зараховувати журналіста Карла Ґробе в нашій ситуації – вирішувати читачам. Натомість редакції газети «Франкфуртер Рундшау» – великий привіт. Не так уже й часто поважні видання підставляють свою репутацію під такий удар.

 

Врешті-решт, немає кращого способу боротьби з чорною пропагандою, ніж жорстка і негайна реакція громадськості. Наші історики, політологи та й просто небайдужі люди мали б активніше висловлювати свою позицію щоразу, коли виникають подібні інформаційні провокації. У зв’язку з цим, можна також кинути камінь у город і Секретаріату Президента, і партій, і громадських організацій демократичного спрямування, які замість того, щоби виступити єдиним фронтом у питанні захисту власної історії, мовчки відсиджуються по криївках інформаційного лісу. Шановні, звісно, правду не здолати і вона проб’ється сама, але ви б могли принаймні хоч якось їй у цьому допомогти. Беріть уроки гідності у євреїв, якщо не вистачає власної.