Цю круглу дату згадали у випусках телевізійних та радіоновин, а газета "Факты и комментарии" від 14 вересня присвятила майже цілу шпальту інтерв'ю пані Герман, яке вона дала інформагентству "Контекст-медіа". За заголовок матеріалу слугують слова прес-секретаря зі згаданого інтерв'ю (щоб не бути звинуваченим у недбалому чи неадекватному перекладі, всі цитати подаю мовою оригіналу – російською): "Мне кажется, что я вступила в зазеркалье. Я вижу то, чего никогда не могла бы увидеть, будучи просто журналисткой".

Не будемо сперечатися щодо поля зору прес-секретарів та журналістів. Звернімо краще увагу на той сенс, у якому в українській мові (та й російській – так само) зазвичай уживають слово "задзеркалля". Задзеркалля – то зазвичай якийсь незвичний, вигадливий, викривлений світ, що не має нічого спільного з реальним життям. Світ, де логіка та здоровий глузд перевернуті з ніг на голову. Тож слова шановної пані Герман про задзеркалля навряд чи стали таким уже приємним компліментом для її шефа. Втім, таких от несподіваних та сумнівних компліментів у тексті вдосталь.

Наступна цитата (про Віктора Януковича): "Это не будет мальчик для битья. Никогда не будет. Он заставит считаться с собой, а заодно и с Украиной и Брюссель, и Вашингтон, и Москву, и Варшаву..." Тут, видається, підсвідомість дещо зрадила пані прес-секретаря – бо не хочеться вірити, ніби досвідчена журналістка може недбало та неохайно формулювати свої думки. Справді, що означає: "С собой, а заодно и с Украиной"? Передусім із собою, а вже за компанію, наскільки вийде, – з Україною? Хотілося б, чесно кажучи, навпаки. Та й що означає: рахуватися? Он Микита Хрущов задля того, щоб із ним рахувалися, черевиком по трибуні ООН грюкав. Володимир Путін теж змушує всіх рахуватися з собою – от тільки Росія не лише за чисельністю населення, але й за економічними показниками перебуває десь на рівні Індонезії, маючи до того ж гіршу динаміку економічної структури: в Індонезії, скажімо, частка готової продукції (не сировини) в експорті зростає, а в Росії – падає. Змушує рахуватися з собою й Кім Чен Ір – от тільки навряд чи північним корейцям від того легше жити. Приклади того, як іноді змушують із собою рахуватися, зокрема, з європейської історії 1930-х – 1940-х років, наводити не будемо. Зауважмо лише, що, як цілком слушно якось відзначив наш Президент, Україна – не Росія. На манію великодержавної величі страждають не так уже й багато українців. Їм би жити в добробуті та спокої.

"Будет ли Янукович завоёвывать сердца львовян? Вы спрашиваете... Придёт время, и львовяне сами будут стремиться завоевать его сердце", – каже Анна Герман. Тут, видається, її знову зрадила підсвідомість. Адже яка вимальовується картина того задзеркалля, до якого вона всіх нас запрошує? А вимальовується те, що, на переконання пані Герман, в разі перемоги Януковича не влада буде намагатися догодити громадянам, сподобатися їм – а громадяни муситимуть завойовувати прихильність небожителів-владоможців. Не приваблює щось така перспектива. Бо справді є якоюсь задзеркальною.

Треба чесно зізнатися: спочатку я вирішив проглянути інтерв'ю, як то кажуть, по діагоналі. І от кинулася мені у вічі фраза: "Андрей Шевченко тогда сказал, что, сделав доброе дело, Янукович никогда не использовал это для рекламы". Зацікавило це мене. Почав я проглядати попередні абзаци. Побачив, що йдеться про Смарагдове містечко: "Оказывается, ещё в 1998 году Виктор Фёдорович построил для сирот городок со школами, больницами, спортивными базами".

Ну, по-перше – що значить: побудував? Як повідомляють офіційні джерела, з травня 1997 року Віктор Янукович працював головою Донецької обласної державної адміністрації. То що ж: він виділив на будівництво Смарагдового містечка власні кошти? Чи це просто те містечко збудували за його губернаторства? Могла б пані прес-секретар це пояснити? Бо інакше дивна логіка виходить – і справді задзеркальна: якби за перебування людини на посаді голови обладміністрації не було збудовано абсолютно нічого – це було б нормально. Коли ж було збудовано щось корисне – то це є ледь не особистий подвиг. Як казала колись в одному з телеінтерв'ю Майя Плісецька: "Гол с подачи Блохина забивает Балтача. Это – личная заслуга Леонида Ильича". Чи не той самий стиль?

Але що ж так здивувало славетного футболіста? Що такого побачив він у тому Смарагдовому містечку? При ретельному прочитанні тексту виявилося от що: "Янукович РАССКАЗЫВАЛ (виділено мною – Б.Б.) Шевченко об Изумрудном городке". "Я до этого никогда не слышала о нём", – зізнається пані Герман. Я, треба зізнатися, теж. Колеги, яких я питав, – теж не чули. Добре, хай Віктор Янукович є людиною скромною й зайвого галасу навколо себе не полюбляє. (А те, що діється у ЗМІ навколо нього зараз, є, напевне, чиєюсь брутальною провокацією.) Але якщо є в Україні чудовий дитячий об'єкт, якому немає рівних, чому ж було не розповісти про це? Безвідносно до Віктора Януковича – просто повідомити людям про те, що не все в соціальній сфері в нас так погано! Може, до речі, повідомлення ці розчулили б когось із потенційних спонсорів – і було б тоді Смарагдове містечко ще кращим, і дітям у ньому жилося б іще цікавіше. "Почему вы никогда не рассказывали об этом (про містечко – Б.Б.) журналистам?" – спитала якось пані Герман Януковича. Той віджартувався. Але ж, хочеться вірити, містечко це – то не секретний об'єкт? Попри це, пані Герман, фахова журналістка, НІЧОГО ПРО НЬОГО НЕ РОЗПОВІДАЄ. Жодних подробиць. Навіть де те містечко знаходиться – теж не каже. "Виктор Янукович никогда об этом не рассказывал. (А тут от узяв та й розповів. – Б.Б.). И если бы я не осталась на его встрече с Андреем... то никогда бы об этом не узнала", – зізнається вона. Отже, інших джерел інформації про містечко в неї немає. Ні, я жодною мірою не хочу стверджувати, що прес-секретар щось перебільшує. Просто те, як вона веде мову про Смарагдове містечко, звучить не так переконливо, як могло б в іншому виконанні.

Назва дитячого містечка просто-таки провокує згадати відповідну казку. Зокрема, те, чим вона завершується: великий Гудвін, чарівник із чарівників, виявляється звичайною собі людиною без жодних екстраординарних здібностей. От і закрадається зрадлива думка: чи не на цю саме аналогію старанно наштовхувала Анна Герман читачів свого інтерв'ю?