Шість років тому мою тодішню квартиру обікрали. Винесли все, що можна було винести серед білого дня і лишитися непоміченим. У тому числі – новенький телефонний апарат. Для зв’язку з зовнішнім світом сусіда позичив мені один зі своїх.

 

За п’ять хвилин після того, як я підключив телефон, мені подзвонили з роботи – з газети, в якій я тоді працював. Дзвінок був виключно робочий, але я пояснив ситуацію, додавши, що в квартирі зараз працює чергова оперативно-слідча група. На тому кінці дроту вибачилися і поклали слухавку – аби через десять хвилин передзвонити і запитати, чи не можу я написати репортаж із місця події. Тобто, з власної обікраденої і перевернутої догори дриґом квартири. Як журналіст журналіста, я зрозумів колегу. За два дні інші колеги почали дзвонити і висловлювати співчуття: вони прочитали статтю «Як мене обікрали».

 

А тепер – протилежна ситуація. Якось редактор іншої газети, в якій мені довелося працювати, у наказовому порядку доручив поїхати на кладовище, де саме ховають заживо згорілого пожежного, сфотографувати його наречену, взяти в неї інтерв’ю буквально перед розритою могилою, а також поговорити з мамою загиблого і його братом-близнюком.

 

Мабуть, я поганий журналіст. Я не зміг би запропонувати потерпілому від злодіїв колезі написати про це репортаж. І вже точно не зміг би тицьнути диктофон нареченій загиблого просто перед свіжим могильним пагорбом. Я відмовився виконувати завдання. Наступного дня мене звільнили з роботи. Очевидно, за профнепридатність.

 

Тому я, пропрацювавши «на соціалці» десять років із тих сімнадцяти, що займаюся журналістикою, білою заздрістю заздрю тим, хто робить програму «Критична точка» (канал«Україна», ефір щотижня з понеділка по середу о 20.45).

 

Мене, скажімо, гризе професійна цікавість, яким чином і з застосуванням яких аргументів журналісти вмовили 80-річну бабцю з села на Київщині докладно розповісти на камеру, як її бив та ґвалтував (!) молодий покидьок (програма від 23 жовтня). І як вони умовили його маму заплакати і сказати, що син ні в чому не винен і що він – не наркоман.

 

Ще мене цікавить, яких зусиль коштувало журналістам, аби «розкрутити» на інтерв’ю матір молодого чоловіка, котрий повісився через ігрову залежність (програма від 23 серпня). І яким чином їм вдалося добитися від літнього чоловіка розповіді про те, як він мало не повісився в сарайчику через утеплений отруйними будівельними матеріалами власний будинок, жити в якому стало неможливо (програма від 24 жовтня). Та все ж таки вищий пілотаж – докладна розмова з батьками дитини із синдромом Дауна, яку виживають з дитячого садка, і старанний показ самої хворої дитини.

 

Я завжди вважав себе циніком. Це – ознака професії, нічого не поробиш. Та свого часу я не зміг написати матеріал про проблеми зґвалтованої в тролейбусному парку дівчини, яка сама – увага! – сама подзвонила в редакцію і погодилася про все розповісти. Не приховуючи ні свого обличчя, ні прізвища. Щось заважало мені дізнаватися подробиці пригоди (чи злочину?), хоча при бажанні в літературі подібні речі опишу детально. Тобто, вигадаю й опишу. А коли перед тобою сидить жива людина і дає тобі свідчення, наче ти слідчий і ведеш протокол… Словом, не вийшло в мене матеріалу.

 

Поза сумнівом, програми на кшталт «Критичної точки», які являють собою гостросоціальний проект у чистому вигляді, потрібні. Шокову терапію ще ніхто не скасовував. До того ж, на фоні якого-небудь «Кривого дзеркала» чи «Дому-2» подібні програми явно виграють. Між іншим, будь-який випуск інформаційної програми зазвичай починається з поганої новини. Ними ж рясніють перші сторінки переважної більшості газет. Це означає не садистські нахили редакторів, а наявність мазохістських настроїв населення, тобто нас із вами. Контент «Критичної точки» цілком задовольнить мазохістів, які люблять жорстку правду, або, висловлюючись нинішнім сленгом, «жерсть», «жерстяк». Тут і згадані вже зґвалтовані бабусі, і немовлята, яких герої-міліціонери знаходять у туалетних дірках, і чоловіки, наскрізь проткнуті косами.

 

Мої нерви витримують перегляд подібних сюжетів. Я не скрикую «О, Господи!» і не хрещуся. Більше того – я б охоче їх редагував, навіть вишукував би теми. Проте знімати це – краще звільніть. Це означає, що для «Критичної точки» працюють люди, шкіра яких товстіша за мою.

 

Ні, вашому автору не здалося, що журналісти смакують жахливі подробиці своїх історій. Одначе не було б теми для розмови, якби не лейтмотив програми, заявлений ведучою Катериною Нестеренко: «Ми не лише показуємо проблему, а й допомагаємо в її вирішенні». Ось у цьому – головна стратегічна помилка не лише тих, хто робить згадану програму, і не лише журналістів загалом, а й тих, хто споживає ЗМІ. Невідомо, хто раніше вирішив, що журналіст сьогодні – перший після Бога: самі журналісти чи пересічні громадяни.

 

Так, у радянські часи за критичну замітку в районній газеті винуватця викликали на партком і вставляли добрячий пістон. А за фейлетон у «Перці» чи загальнорадянському кіножурналі «Фітіль» люди в кращому випадку отримували суворі догани, в гіршому – зграями летіли з роботи, здебільшого з «вовчими квитками». Нині ж у більшості випадків жодна газетна публікація і жоден телесюжет – хоч у новинах, хоч у «Критичній точці» – ситуації на краще не змінить. Так само, як, скажімо, страйки та акції протесту проти забудови скверів та парків. Ініціативна група протестує, а забудовник – будує.

 

Ось кілька прикладів того, як «Критична точка» допомагає вирішувати проблеми. 22 жовтня пройшов сюжет про 38 киян, котрі на початку третього тисячоліття живуть у бараках і помирають від різних хвороб. Люди вірять журналістам і кричать просто в камеру: «Допоможіть!». Журналісти чесно з’ясували, що проблему повинна вирішувати… Бориспільська селищна рада, якої не існує і ніколи не існувало. Не менш оперативно репортери встановили: займатися вирішенням проблем із бараками реально нема кому, бо ні в кого немає часу. Тобто, журналісти чесно зайшли в той самий глухий кут, у яких до них регулярно потрапляли самі бідолахи – герої їхнього сюжету.

 

Або – знову ж таки історія зґвалтованої бабусі. «Куди дивиться міліція?» – щиро обурилися колеги і пішли термосити міліціянтів. А ті, виявляється… не вірять, що старих людей у селі грабують, б’ють, катують та ґвалтують наркомани. Знаєте, що сказав дядько в погонах? «Як люди не вірять міліції – є голова сільської ради!». Знову глухий кут.

 

То, може, не брати на себе заважку відповідальність за допомогу у вирішенні проблем? У нас же люди досі вірять: покажи проблему по телевізору – і все, винуватцям стане соромно, і вона буде вирішена.

 

Подібні соціальні телепроекти спародійовані у фільмі Педро Альмадовара «Кіка». Там показана така собі телевізійна програма поганих і дуже поганих новин, яка є найпопулярнішою в цілій Іспанії. Пародії на «соціалку» дозволяла собі культова радянська програма «Вокруг смеха». З новомодних проектів «соціалку» вистьобує Comedy club.

 

Утім, не все так погано. «Критична точка» розповідає й історії зі щасливими фіналами. Той же дядько, який проштрикнув себе косою, не просто вижив, а й урятувався від інсульту. А онкохворих дітей, виявляється, можна лікувати казками, хоча лікарі в це не вірять. Це означає – не так уже все довкола нас страшно, безнадійно і депресивно.