Зі мною майже завжди трапляється одна й та сама історія, мов із героїнею відомою пісні – «как только я кого-то полюблю» і так далі, як одразу приходить розчарування і почуття особливо щемливого жалю. Ні, я не те щоби геть ідіот, котрий закохується у вітчизняних телеведучих або, не дай Боже, створює з них кумирів, але в мене теж є слабинки, а відтак і «любимчики».
Скажімо, я щиро тішився, що на (даруйте за не зовсім етичний епітет) забиченому українському телебаченні з’явились такі яскраві, нетрадиційні і форматні особистості, як Катя Осадча, Світлана Вольнова, Дмитро Коляденко. Їх розкутість, природне вміння триматися в кадрі палко сприймалось і віталось моєю волелюбною душею, але з часом, програма за програмою, я все частіше ловив себе на думці, що не все так гарно, яскраво і талановито, як я собі вигадав.
Якщо Катя Осадча в моєму особистому рейтингу й досі посідає чільні позиції, то Світлана Вольнова і Дмитро Коляденко скотилися місця до дев’ятого-десятого. Підтвердженням професійності Осадчої можуть слугувати щоденні репортажі з тижня української моди (Перший національний), які вона зуміла перетворити на святкові замальовки, де не лише висвітлювалась атмосфера загального піднесення, а й були поради стосовно нових модних тенденцій. Особливо хочеться зазначити те, що Осадча не боїться говорити українською – тому її мова щоразу стає багатшою і впевненішою.
Саме на мові, але вже на російській, потерпіли фіаско мої фаворити Вольнова та Коляденко. Ну про яку культуру можна говорити, коли з вуст претензійних ведучих постійно звучить жахливий ляп: слово «укрáинский» (з наголосом на другому складі)?! Господи, коли наші редактори навчать нарешті наших «русских» ведучих, що російською мовою наголос у цьому сакраментальному для них слові сталий – себто знаходиться на третьму складі. Точнісінько так само, як і в тому ж слові українською. Прощається це порушення лише Олександру Сергійовичу Пушкіну в легендарних рядках «тиха укрáинская ночь», у яких поет припустився цієї вольності свідомо – для милозвучності та ритміки вірша.
Бути в образі, вражати нарядами, зачісками, балагурити, випендрюватися можна і навіть необхідно, бо наше телебачення надто прісне. Але якщо ти вже потрапив у «ящик», то слід інколи замислюватися над тим, що і як ти говориш, адже ті, хто дивляться телевізор, здебільшого набагато розумніші за тих, хто там сяють. Про це слід пам’ятати і по можливості підтягувати власний культурний рівень бодай до планки школяра-хорошиста, бо подібних конфузів і просто лексики рівня продавщиці перук із Володимирського ринку можна навести значно більше.
Тепер про те, що сподобалося. Найкраще інтерв’ю цього тижня взяла Василиса Фролова у Романа Віктюка (М1, програма «Гутен морґен»). Василисі вдалося вирвати гламурного вуйка Романа з улюблених тем радянських утисків його творчості, що вже добряче усім набридли, і перевести розмову в іншу площину. Це змусило епатажного режисера бути більш відвертим, щирим, а відповідно – і цікавим. Василиса продемонструвала, що коли візаві талановитий, відомий і мудрий, то й вона може бути на висоті (хоча найчастіше їй доводиться опускатися до рівня рідних зірок). Правда, заради справедливості слід сказати, що Василиса спілкується з ними іронічно, на межі фолу, що абсолютно виправдано.
Найбільше обурило те, як на тлі Дніпропетровської трагедії піарились усі без винятку політики, втративши почуття міри та елементарної совісті і вкотре довівши, що вся їхня так звана діяльність – лише різновид шоу-бізнесу.
