«Джинса» – це системна корупція у ЗМІ, а не просто корпоративна проблема медійників. Про це заявили учасники прес-конференції, яка відбулася 18 жовтня 2007 року в УНІАНі, шеф-редакторка видання «Детектор медіа» Наталія Лигачова, виконавчий директорка Інституту масової інформації Вікторія Сюмар, голова Незалежної медіа-профспілки України Сергій Гузь та керівник проекту «Обережно, “джинса”!» Ігор Чайка.
«Джинса» під час дострокових парламентських виборів була масовим явищем не тільки у загальнонаціональних ЗМІ, а й регіональних – зробив висновок Ігор Чайка.
Реакція журналістів на «джинсу» також була майже однаковою. З єдиною різницею, що на загальнонаціональних телеканалах деякі з них усе ж відмовлялися робити замовні матеріали, а в регіонах стояли в черзі на замовлення. Журналісти навіть не соромилися підписуватися реальним прізвищем – аби замовники бачили, до кого звертатися.
«Сьогодні телебачення не дає об’єктивної інформації, яка важлива для вибору електорату і не допомагає громадянському суспільству і владі вирішувати реальні проблеми», – зазначила Наталія Лигачова. Таким чином телебачення не виконує своєї суспільної функції бути шпигуном суспільства у владі, а перетворилося на підставки для мікрофонів політиків і ретранслятора меседжів представників великого бізнесу і держави.
Під час цієї виборчої кампанії «джинса» виросла в розмірах проплат і в кількості замовного матеріалу. «Якщо 2006 року це було 50х50 і в цьому брали участь журналісти та менеджери середньої ланки, то 2007-го організацією “джинси” зайнялися безпосередньо власники чи топ-менеджери», – сказала шеф-редакторка «Детектор медіа». Було озвучено й приблизну суму, яку заробили провідні телеканали на останніх виборах «джинсою» – 30-40 мільйонів доларів кожен.
Вікторія Сюмар вважає, що ніхто не хоче визнавати це за проблему і боротися з нею, оскільки цей «солодкий пряник» усім подобається. Журналістам та ЗМІ він приносить прибутки, а ті, хто платить за замовні матеріали, впевнені, що про них погано не напишуть. Саме з цим пов’язана обмежена кількість «чорнухи» на цих виборах. Пані Сюмар розповіла про анекдотичну, але показову ситуацію, коли один епатажний політик із блоку імені іншого українського політика влаштував у Чернігові проплачену джинсову прес-конференцію. Поруч із ним сидів прес-секретар із валізою грошей. Після прес-конференції до нього підходили місцеві журналісти і розповідали, яку саме вони дадуть інформацію, у відповідь отримуючи готівку в розмірі, співвідносному масштабам майбутнього матеріалу.
Тими, хто робить замовні матеріали, мають займатися тільки правоохоронні органи, переконаний Сергій Гузь. Адже в ситуації, що склалася, не можна боротися за пристойну зарплату для журналістів. Це дискредитує професію. На телеканалі «1+1», каже він, «одні журналісти не брали хабарі, а інші брали». А в результаті дискредитований увесь канал. «Якщо прийдуть правоохоронці арештовувати за корупційні дії, то сядуть не Роднянський і не Хорошковський, а прості журналісти», – сказав голова Незалежної медіа-профспілки України.
Що ж робити, коли у країні вся правова і судова системи працюють у форматі політичної доцільності? На думку учасників заходу, потрібно інформувати суспільство про факти корупції та залучати до боротьби з нею органи контролю, до яких би входили журналісти та керівники ЗМІ.
До цієї роботи обов’язково треба залучати журналістів, аби вони не боялися про це говорити. А також вести просвітницьку роботу зі студентами-журналістами.
Світлана Остапа, «Детектор медіа»