Хоч би що там тепер про ООН казали – я знаю, куди звертатись! Ну, ви знаєте, коли кажуть «пиши хоч до ООН», то це значить, що справа твоя гаплик і ніхто тобі тепер не допоможе. А в нашій країні цих гапликів на кожному кроці. А після вчорашнього я знаю, що треба писати не до ООН, а на три інші літери – на СТБ! Я серйозно. Саме цей канал я маю на увазі, а на ньому журналістка є – Світлана Березівська, маюуть, добра душа. Після вчорашніх «Вікон» я думаю, що вона в усякій справі допоможе.

 

Я про те, що якось перед виборами до мене політик на прийом приходив. Не те, що в мене є свій офіс, а він у приймальні сидів. Просто він так казав – «на прийом до тебе», бо він ніби мій слуга, а я, коли його виберу, господарем йому стану. Питає, мовляв, що тобі, хазяїне, треба? А я візьми та й бовкни, що, розумієте, дорогий мій служнику, унітаз у мене протікає. «Нема проблем!» - відказує твердо, та ще й обіцяє, що унітаз у мене буде золотий, і в цей унітаз литимуться кисільні ріки у молочних берегах. Бо ж у кого солодкий стіл, у того й солодкий стул… Обіцяв він мені такий стіл забезпечти, що найбільші кондитери Петро Порошенко з Борисом Колесниковим позаздрять.

 

Після виборів я до нього ходив, потім і в політологів питався. А він лишень руками розводить: які, мовляв, обіцянки? Вибори ж он закінчились! Так і залишився я без золотого унітазу. І ллється туди, як і раніше, самі знаєте що.

 

Таких історій кожен наш співгромадянин розкаже. І всі руками розводять. А ось СТБ не став руками розводити. Звісно, він, як і всі канали, про нову коаліціаду теж розповідає. Тимошенко туди, Ющенко сюди, Литвин туди-сюди, а Янукович взагалі – ні туди, ні сюди. І це, звісно, важливо, але мені – як мене називають, пересічному виборцю, - від тих туди-сюди ні холодно, ні жарко. Мене пече, коли ж вони почнуть виконувати те, що перед виборами наобіцяли. А балачки про те, що їм спершу треба коаліцію сформувати, мене ніяк не заспокоюють. Бо за коаліцією треба буде уряд ліпити, за урядом – бюджет приймати, а за бюджетом – нові позачергові вибори проводити. І всім буде не до моїх, пересічного виборця, проблем.

 

А ось «Вікна-новини» каналу СТБ не стали дочікуватись завершення всіх інтриг на горі, а почали домагатись, аби життя поліпшувалось уже сьогодні. Репортерка Світлана Березівська взяла й повірила у гасло, що справедливість є і за неї треба боротись. Узяла оператора Олега Жданова та й подалась на Бориспільську трасу, де люди з прилеглих сіл стоять, що їх якась сволота з землею киданула. Ці люди добре знають справедливість нашої системи правосуддя і вирішили з нею справи не мати, а відразу на трасу вийшли, якою їхні обрані слуги у своїх «Мерседесах» до міжнародного аеропорту їздять. І слуги не забарились. Приходили до них, руки тиснули, обіймалися-цілувалися й обіцяли, як і мені, тільки набагато більше. Перед телекамерами світили білозубими усмішками і гнівно блимали очима, згадуючи тих, хто людей обдурити хоче. Це ж до виборів усе було, ви здогадалися? А Світлана Березівська у своєму репортажі нагадала нам про все це й показала, що тепер там нікого з наших слуг немає. Журналістка покуштувала на екрані харч із польової кухні протестувальників, познімала їхній побут, душевно з ними поспілкувалась. Вони їй не без гуморку розповіли, що кудись усі їхні приятелі-можновладці зникли, тож тепер хочеш – не хочеш, а доведеться, мабуть, не частину траси, а всю її перекривати.

 

Авторка й до наших слуг-обранців по пояснення звернулась. До самих тих, на горі, не достукатись із такими дрібницями тепер, а ось їхні люди сказали дещо. Адвокат Юрія Луценка Віктор Василюк запевнив, що і Луценко працює, і юристи його не байдикують. А в мене, пересічного глядача, відразу думка: чого ж люди на трасі про це нічого не знають? А ось бютівець Олександр Клюс каже: мовляв, дайте ж ви нам реально до влади прийти, а тоді подивимось, як БЮТ обіцянки виконує.

 

«Поки політики вирішують своє парламентське майбутнє, - підбила підсумок Світлана у своєму репортажі, - в наметовому містечку гасне остання надія, яку в них уселили політики до виборів».

 

А я б сказав: поки Світлана не мовчить – то й надія в них не помре. І в мені ще надія жевріє: а раптом до Світлани й інші колеги приєднаються, і розкажуть, хто що кому пообіцяв і як уже сьогодні ці обіцянки виконуються.