Коли ж Україна очікує ще й важливих політичних змін у власному житті – виборів, наприклад, то політична реклама завжди перетворюється ледь не на головний зміст трансляції, на тлі якого власне подія посідає відверто другорядне місце й заповнює міжрекламні паузи. Згадаймо зимові Олімпійські Ігри в Солт-Лейк-Сіті два роки тому, напередодні виборів до парламенту. Трансляції з Ігор перетворилися тоді на суцільну пропаганду блоку "За єдину Україну", чиї майбутні досягнення підносилися як вочевидь важливіші за якісь там медалі спортсменів.

До чогось подібного я подумки готувався й тепер – що трансляцію, як під час відкриття попередніх Олімпіад, перебиватимуть рекламою щоп'ять хвилин. Так от, нічого подібного не сталося. Жодної реклами! Згадка про голову НОК Віктора Януковича була лише одна – під час проходу стадіоном делегації України "на чолі з Віктором Януковичем" (щось дуже подібне було мовлено). Було також сказано, що прем'єр-міністр зустрічався зі спортсменами і ті йому дуже вдячні. А також – можливо, занадто патетично – про те, як він приїхав до Афін і яку увагу він приділяє спорту та спортсменам. От, власне, й усі згадки про нього. Зроблені ніби задля годиться – як протокольний захід, якого неможливо уникнути. Пряма трансляція інтерв'ю з прем'єром зірвалася з технічних причин – її обіцяли показати згодом у запису. Чомусь видається, що глядачі якщо й сумували з цього приводу, то не надто вже сильно.

Під час самої трансляції не було й іншої реклами – хіба що, коли проходила українська делегація, рядок, що біжить, повідомляв про якихось там спонсорів. Утім, навряд чи знайшлося так уже багато глядачів, які проміняли розглядання того, що відбувається в Афінах, на вчитування в той рядок. Реклама, щоправда, накотилася на глядачів потужною хвилею після завершення трансляції – втім, утомлений кількагодинним репортажем, я зі спокійною душею вимкнув телевізор. Як, гадаю, не лише я. Чи не вперше в подібних випадках наше телебачення повелося цивілізовано й виявило повагу до глядачів. Єдине запитання, яке залишилося без відповіді, є таким: чи не припиналася трансляція відкриття Ігор дещо раніше, ніж власне церемонія? Адже, коли ведучі прощалися з глядачами, з екрану було чути виступ співачки й було видно, що публіка не поспішає до виходу.

От на цьому, власне, й можна було б поставити крапку. Якби не інші враження, що змогли-таки якщо й не зіпсувати настрій, то залишити неприємний осад. Мова про власне коментар. Не є для нашого телебачення дивиною, що коментатори припускаються ляпів. Чого варті лише "математичні фігури, які розпадаються"! (Геометрія – то, звісно, підгалузь математики, але фігури все ж таки геометричні!) І пояснення: "Теорему Піфагора знають в усьому світі". Здається все ж, що доречніше тут було б згадати Евкліда – адже саме Евклідовою зветься започаткована в Давній Греції геометрія. Утім, не пригадався Евклід – то й не пригадався, хоч його теж знають в усьому світі, не менше за Піфагора, й мусили б знати навіть телекоментатори.

Не викликає вже подиву й плутанина в назвах країн. Сент-Люсію чомусь було названо Санта-Лючією. Кабо-Верде – Капе-Верде (що бачу, про те й співаю?). Маврикій легенько так переплутали з Мавританією й були дуже здивовані, коли після цього на стадіон вийшла "ще одна" делегація Мавританії. Ну а ближче до кінця, як і заведено, країни припинили називати взагалі, справедливо вирішивши, що краще тішити глядачів світськими бесідами ні про що та повторенням уже сказаного. Як от тільки, бачачи делегацію Лаосу, можна було оголосити, що йде делегація "Народно-Демократичної Республіки Перу", – оце так і залишиться таємницею коментаторів.

Виявилися й інші географічні сюрпризи. Скажімо, в України, як виходить, лише двоє сусідів – Росія та Білорусь. Причому, Росія є вочевидь більшим сусідом – оскільки, щойно на стадіон вийшла делегація з цієї країни, як коментатори розсипалися в дифірамбах і щодо самої делегації, і щодо країни, яку вона репрезентує. Дифірамби ці тривали хвилин п'ять, протягом яких шановні коментатори геть припинили звертати увагу на те, що відбувається на стадіоні – коментувати що вони, власне, й були покликані.

Що ж вразило найбільше – то це стара звичка старої радянської школи вести репортажі, ніби з відкриття з'їзду КПРС чи, принаймні, з першотравневої демонстрації. Коли головне – не пояснити те, що відбувається на екрані (бо, правду кажучи, це мало кого цікавить), не звернути увагу глядачів на якісь моменти, що не потрапили до камери чи потрапили не найкращим чином, не передати, зрештою, атмосферу дійства – а нагнати якомога більше патетики. З придиханням, з урочистими, але беззмістовними вигуками, з використанням надмірної кількості вищих та найвищих ступенів, із навмисним розтягуванням, уповільненням вимови, хай навіть події на екрані змінюються з калейдоскопічною швидкістю. Найхарактерніший приклад. Автори вистави знайшли дуже вдалий хід: атлет із факелом біг стадіоном, перетинаючи стрічки, на яких було написано роки проведення попередніх Олімпіад та міста, в яких вони відбувалися. Атлет упав, добігши до 1916 року, коли Олімпіада не відбулася через І світову війну, та зупинився, опустивши факел додолу – вшановуючи пам'ять жертв ІІ світової війни, через яку не відбулися Олімпіади 1940 та 1944 років. Жива історія модерного Олімпійського руху, цікава для глядачів. Що ж ми почули? Коментатори почали були перераховувати олімпійські міста – й на Римі раптом почали черевовіщати: Рим! Ігри! Сімнадцятої Олімпіади! Вони відбулися! В Римі! У столиці Італії! (Хто б міг подумати, що Рим – то столиця Італії?!) От-от! Бігун біжить! Зараз він пробіжить останній відрізок! Через натовп! І запалає Олімпійський вогонь! (Хто б міг сумніватися?) А атлет тим часом пробіг свою дистанцію до кінця – що врешті-решт і констатували коментатори, одразу перескочивши через силу-силенну років та Ігор. Інформативність, місткість, точність – ці риси сучасної тележурналістики для українського телебачення так і залишаються террою інкогніта. А шкода...