Ви можете повірити, що літо закінчилося, а дострокові вибори вже за місяць? Вам впадає в око, що тепло вже відходить до наступної весни, а от спека виборчих баталій неминуче насувається? І що ці вибори стануть двобоєм високих принципів, що добро врешті-решт переможе зло, а народ після і в результаті всього житиме довго і щасливо, хоч і настане неминуча зима?

Не знаю, як кому, а мені в ці дні якось не віриться ні у що. От такий собі стан – між небом, землею та клавіатурою комп’ютера.

А найбільше не віриться у те, що українське (українське?? кхе-кхе...) телебачення стане врешті-решт чимось професійним, порядним і цікавим.

Ситуація, яка склалася навколо двох «Свобод» – із Шустером та з власниками бренду – виглядає, як на мене, квінтесенцією всього, що робиться на нашому телебаченні, усупереч гучним деклараціям власників, менеджерів і шоуменів. Справді: жила-була програма, з певною стилістикою, зі своїми постійними глядачами, із заслуженими нагородами і талановитим ведучим. Останній вирішив, як то кажуть, змінити місце роботи. Чому? Щоб мати нові, цікавіші проекти? Щоб уникнути утисків неявної цензури? Ні. Після гучних розмов про ці проекти і про кращі умови ми побачили на «Інтері» ледь модифіковану, але поки що значно менш динамічну версію того самого, що вже бачили впродовж двох років. Що в залишку? Гроші. Шуршавчики. Бабло. Тугрики. Зелененькі.

Як у Савіка Шустера, так і в його команди, чи не так?

Ну, і як після цього щось комусь говорити про місію журналістики, коли у «метрів» усе вимірюється або грошима, або дуже великими грошима? Що гроші за зроблену працю, звичайно, річ важлива, але і крім них щось існує в житті, скажімо, та відповідальність, яку Михайло Бахтін і Симона Вейль (чи говорять комусь зараз бодай щось ці імена?), не змовляючись (і не знаючи про існування одне одного) вважали онтологічно первинною, коли йдеться про людське буття і про будь-який різновид мистецтва, отже, і телебачення?

А як оцінювати «незалежність» офіційно Незалежної медіа-профспілки після того, як вона прийняла до своїх лав народного депутата Ганну Герман? Уся Україна могла бути свідком того, як пані Герман кілька місяців тому під час прямого ефіру на «Ері» повчала ведучу, бо та, мовляв, неправильно поводиться з гостями; наголошувала, що вона – поважна особа, народний депутат і якщо з нею неправильно вестимуть діалог, то вона піде собі геть. Бідолашна ведуча виправдовувалася, – ні, залишайтеся, ваша думка нас цікавить, – а Ганна Герман продовжувала (увага! оціночне судження!) витончено знущатися з колежанки, котрій (у разі, якби пані депутатка справді полишила би прямий ефір), безумовно, загрожували би санкції від боса – також депутата Андрія Деркача, до сфери впливу котрого належить «Ера». А після цього Герман демонстративно стає на захист журналістів газети «Без цензури». І створює разом із «незалежною» профспілкою спеціальний фонд на підтримку незаконно звільнених журналістів. Ясна річ, із «біло-блакитних» грошей.

Скажете, гроші не пахнуть і профспілка мала рацію? Мовляв, головне – конкретна людина, її доля, її сім’я? Але що там Ленін писав стосовно залежності преси від грошових мішків і продажності «незалежних» журналістів, а? Мав рацію в цьому Ілліч? То чому тоді ви вважаєте, що він не мав рації в іншому і що ви, панове, не мозок нації, а її (цитата) лайно?

Ні, я розумію, що не всюди на нашому телебаченні все втрачено, і тому, мабуть, так мляво і натужно ведучі ставлять запитання «правильним» гостям теленовин, тому так знехотя, без належного «градусу», проводяться дискусії між, здавалося б, непримиренними суперниками, тому так уміло ігноруються деякі політичні події (не буду називати конкретних імен і каналів, щоб не «підставити» людей). Ну, не хочеться певній (хочеться думати, що чималій) кількості тележурналістів натхненно грати свої ролі у по суті підлих (хоча і добре проплачених) п’єсах.

З іншого боку, ілюзії щодо можливості в Україні справді чесного й непідкупного телебачення, схоже, сходять на пси. Окремі донкіхоти погоди, на жаль, не роблять. А заробляти гроші треба всім. От і доводиться йти на компроміси із власним сумлінням і давати або «джинсу», або відверту халтуру (щоб ніхто з глядачів не спіймався на гачок брехні, а з огидою перемкнув телевізор, або – вищий пілотаж! – просто позіхнув й одразу забув про побачене й почуте). Та яке, мабуть, гидке відчуття залишається після того, як ти змушений ставити вочевидь кимсь іншим заздалегідь визначені дуже й дуже розумні запитання політику, який чхав на волю виборців, за високу посаду перейшов із опозиції до урядової коаліції (у нормальних країнах це зветься корупцією), а зараз розводиться про право, мораль, Конституцію й інші високі матерії... Чи немає такого відчуття і наші телевізійники вже до всього призвичаїлися – було би бабло?

Ні, я зовсім не кажу, що подібних політиків не можна і не треба запрошувати в прямий ефір, от тільки питання їм слід ставити інші, і стилістику розмови вибирати інакшу – жорстке інтерв’ю, щоби пір’я летіло! Адже (теоретично) журналіст – це повноважний представник виборців, які повинні одержати максимальну інформацію, а не ландскнехт чергового бабла. Теоретично...

І що ж робити, спитаєте ви, з оцим неподобством? Є один спосіб – усім народом вимкнути всі телевізори. І бодай місяць понудьгувати. Чом би й ні?

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників