Здається, почалося («Нет платным новостям в Сети»). Все більше величезних видань готові надавати свої дуже якісні матеріали у Мережі безкоштовно. Тобто Інтернет за своєю бізнес-моделлю все більше нагадує телебачення з усіма його прикметами: вільним доступом до контенту, намаганням отримати прибуток за рахунок розміщення реклами на найбільш популярних сторінках та щедрим фінансуванням створення цьго контенту. Хоча… Останнє – ще не про Україну. Тут контент здебільшого не виробляють – його значно частіше крадуть у колег.
Можу сказати, що коли у квітні писав про саме таку перспективу розвитку Інтернет-ЗМІ («Must be free»), то ніяких особливих досліджень не робив – просто виклав своє бачення щодо логіки розвитку, яка кидалася в очі кожному, хто їх мав відкритими. Нагадаю – все це відбувається у сегменті Мережі, де (на відміну від українського ринку, що у пелюшках перебуває) є традиція створення власного якісного інформаційного продукту, та нема жодних проблем з проведенням маленьких транзакцій при сплаті за доступ до матеріалів. Тобто взагалі-то у керівництва видань, що оголосили про безкоштовне відтворення свого контенту у Мережі, не було проблем нагальних – як на наш погляд.
Чому ж вони пішли на цей досить ризикований крок? Мені особисто здається, що вони відчувають дещо подібне до того, що відчували власники прав на кінострічки у середині 50-х років. «Як же це так – ми зняли стрічку, маємо отримати прибуток з її прокату у кінотеатрах, а тут її транслює телебачення. І ми навіть не можемо підрахувати – скільки людей побачили цю стрічку, адже ми за прокат отримали від телевізійніків фіксовану суму грошей?!». Уявляєте тепер, про що розмірковує головний редактор якогось поважного тижневика із сторічною історією, коли панове директора умовляють його погодитись на безкоштовний доступ до матеріалів, що з такими труднощями здобували кваліфиковані журналісти?
Так чому все ж таки?! Мені особисто здається, що спонукала на перехід до безкоштовного відвтворення професійно зробленого контенту навала контенту непрофесійного. Скільки писали про те, що жодне видання не спродукує стільки і такого контенту, скількі може створити соціальна мережа, яка складається з небайдужих людей, обізнаних у тій чи іншій справі або явищі. Скоріше за все, на традиційні ЗМІ тисне блогосфера, яка вже має ознаки справжньго гіперЗМІ – там є своі лідери думки, там є рекламні потоки, там вже скоро з’являться саморегулюючі структури. Що там ще потрібно? Ліцензування та держрегулювання? Так його не буде – як і не буде витрат на адміністративний апарат і рекламу з промо.
Що у сухому залишку? Блогосфера – це герілья, одноосібні партизанські загони, які змушують регулярні армії(традиційні ЗМІ) йти по шляху, який журналам та газетам до цієї пори був невластивий. Та хіба хочеш? Мусиш!
Але що з того нам – тим, хто працює в українській частині Мережі? Мені здається – нам дали шанс скористатися нагодою та й оминути ті помилки, що наробили за останні два-три роки наші більш розвинені колеги з заходу та півночи. І одразу зробити ставку на безкоштовний доступ до контенту. Хто б там що не казав щодо вищої якості контенту професійних ЗМІ та про непевну якість контенту у ЗМІ аматорських. Та ви хіба колись чули про перемогу над насправді масовою геріл’єю? От і я не чув.
Олександр Крамаренко, «МедіаБізнес»
