Новий продукт «Громадської організації «Детектор медіа» розповсюджується безкоштовною поштовою адресною розсилкою.

Замовити друковану версію «Детектор медіа» можна, надіславши свою поштову адресу на наш e-mail: info@detector.media або 04112, Київ, вул. Ризька, 15, ГО "Детектор медіа".

Щоб зрозуміти алгоритм взаємодії української опозиції з мас-медіа, необхідно для початку означити кілька засадничих моментів – на перший погляд, очевидних.

По-перше. Взявши на себе нелегкий хрест представляти громадське невдоволення, опозиціонерам годі розраховувати на цивілізовані умови для налагоджування комунікації з виборцями. На нашій посткомуністичній території, де для влади існує лише два типи сприйняття преси – як прислужника або як ворога – ця комунікація є надто складним заняттям і вимагає особливої винахідливості і нестандартних підходів.

Загальна ситуація у вітчизняній медіа-сфері вже тривалий час залишається незмінною. І в парадигмі «влада–опозиція» стала вже сприйматися як традиційна: опозиціонери завжди в інформаційній блокаді, а нечисленні опозиційні ЗМІ завжди «під пресом». Недаремно апологети цензури місцевого розливу, типу сумнозвісного працівника президентської Адміністрації Сергія Васильєва, люблять повторювати, що тиск на незалежні медіа – неодмінна частина політичної боротьби в тому числі в демократичному суспільстві.

Щоправда, навряд чи знайдеш (принаймні в Європі) демократію, де основним засобом політичної боротьби із опозиційною пресою є регулярні, фіксовані щомісячно(!), напади на журналістів і редакції, безпричинні податкові перевірки, інспіровані судові процеси в ангажованих судах та відкриття кримінальних справ, закриття видань начебто з причин «господарських», технічних, а не політичних. На цьому фоні такі, поки що екзотичні, випадки, як елементарне відключення електроенергії в одному з обласних центрів – точно на той час, коли транслюються новини опозиційного телеканалу, – мають вигляд невинної забавки.

Другий важливий момент – це те, що українська опозиція сформувалася в ідеологічному вакуумі і все ще знаходиться в пошуку ідеологічних орієнтирів і стратегій їх досягнення. Процес цей немилосердно затягнувся, а тим часом кожен новий день приносить зайві докази того, що без цілісної ідеології, тільки на експлуатації загального невдоволення станом речей далеко не заїдеш. Слабкість ідеологічної бази небезпечна ще й тому, що опозиція, в тій чи іншій формі, змушена у своїх передвиборчих обіцянках апелювати до майбутнього – а такі апеляції мають опиратися на чітку систему уявлень про це майбутнє.

Насьогодні українську опозицію можна умовно поділити на дві частини.

Одна з них – компартія – експлуатує цілком архаїчні ідеологічні кліше, спираючись на свій традиційний і перманентно танучий електорат. Поки що не помітно хоч якихось інтенцій до ідейного переозброєння партії. Очевидно, лідерів КПУ цілком влаштовує закріплена за ними роль електорального пугала, яке, з одного боку, відволікає на себе невдоволення найбільш незахищених верств населення, з іншого – символізує загрозу повернення до минулого для більш молодої частини виборців – а в цілому КПУ завжди слухняно виконує ту роль, яку відводять їй провладні технологи. Паралельно здійснюючи обмін своєї міфічної опозиційності на розширення лобістських можливостей компартійної верхівки. Зовні парадоксальна позиція зручного у всіх відношеннях партнера влади, яку КПУ займає у визначальні політичні моменти, звичайно, не може не впливати і на можливості партії у медійній сфері. Про їхні особливості – нижче.

Для іншої частини опозиції (СПУ, БЮТ, «Наша Україна»), попри декларовані ідеологічні відмінності, більш характерним є розуміння опозиційності як бажання перебрати на себе управління державним «кораблем» у ролі вправнішого керманича – тобто як претензія на більш фахове виконання тих же обов’язків у тій же системі політичних координат.

На загал, серед опозиціонерів вистачає як людей, які усвідомлюють необхідність системних суспільних змін, так і прагматиків, яких цілком би задовольнила зміна команди при владі. Тут, до речі, коріниться причина множинності тактичних і стратегічних підходів у таборі опозиції – в тому числі і в моделюванні медійної стратегії.

Натомість стратегія влади визначена всерйоз і надовго – так би мовити, на базі безумовних рефлексів. Усім відомо, що взяти владу – це тільки половина справи. Головне завдання – втримати її якомога довше. Це завдання складає альфу і омегу справжньої (і єдиної) «ідеології» «партії влади». Те, що може бути використане як ідеологічне прикриття, засіб утримання при владі і легітимізації, – те з ентузіазмом неофітів береться на озброєння. На відміну від опонентів, влада у своєму спілкуванні з виборцями робить ставку не на майбутнє і навіть не на минуле, де їй теж особливо нічого пред’явити.

Козир влади – старанно культивований у співгромадян, травмованих блискавичними суспільними трансформаціями, страх змін і «Стабільність» – улюблений слоган усіх тоталітарних режимів. Система контролю за провідними медіа дозволяє владі без проблем і у стислий термін видавати за реальність черговий ідеологічний фантом і розпалювати не менш фантомні страхи.

І, нарешті, третій момент.

Українська опозиція у своєму ставленні до мас-медіа постійно знаходиться перед непростою дилемою.

Критика суворого контролю над пресою з боку діючої влади, декларування необхідності існування і розвитку незалежних ЗМІ як основоположного фактору існування демократії – є природною частиною програми будь-якої опозиційної партії.

Але ця ж програма вступає у суперечність із суто прикладною для будь-якої політичної сили необхідністю донести, роз’яснити і, більше того, спробувати нав’язати потенційним виборцям свою позицію. Не кажу вже про необхідність протистояти інформаційному тиску з боку опонентів – в українських умовах це особливо актуально.

Звідси – амбівалентність ставлення до медіа, яка час від часу проявляється у практиці опозиціонерів.

Логічний вихід із ситуації інформаційної блокади – створення і розкрутка опозиційних засобів масової інформації, в ідеалі – телебачення.

Тим більше, що серед опозиціонерів, треба сказати, не бракує успішних бізнесменів, які теоретично могли б сконцентрувати достатній капітал для створення власної медіа-системи. Тож за пасивність роботи у цьому напрямі опозиційних лідерів часто піддавали і продовжують піддавати критиці.

Для України термін «інформаційна блокада» – це не образний вислів. Вражаюча перевага в медійному забезпеченні, яку має влада перед опозицією, – це пряме породження нашої «дефектної демократії», де адміністративні можливості тиску на будь-які приватні ЗМІ обмежуються ...лише фантазією організаторів та виконавців такого тиску.

Та навіть якщо залишити без уваги неминучі проблеми з адміністративним тиском, якого ніяк не уникнути, залишаються і суто бізнесові проблеми. Гідно увійти на ринок читабельної преси і рейтингового телебачення виключно з політичним продуктом практично нереально, оскільки одразу стикаєшся з масою труднощів – від дефіциту контенту і елементарного кадрового голоду до соціальної апатії глядачів, через яку варто назавжди забути про високі рейтинги.

Водночас спроба створити не пропагандистський, а суто комерційний телевізійний канал, з об’єктивними новинами, тривалий час теж наражалася на перешкоди. Врешті-решт створений «5 канал» і досі знаходиться у підвішеному стані – в розпорядженні влади є відповідні судові рішення, а в разі необхідності, знову-таки, і інші нестандартні методи ліквідації ЗМІ.

Таким чином, опозиція, фактично, змушена налагоджувати свої комунікації із виборцями або за допомогою партійної преси, орієнтованої передусім на соціально активну частину суспільства, яка складає не надто значний відсоток аудиторії, або за рахунок частини незалежних ЗМІ (в першу чергу – регіональних) – які або в силу специфіки місцевих політичних розкладів лояльно ставляться до опозиції, або готові ризикнути на співпрацю з нею на вигідних комерційних умовах.

Який же вигляд мають насьогодні позиції головних опозиційних сил в медіа-сфері?

Почнемо з «Нашої України», чий лідер, попри появу недавніх, не надто переконливих рейтингів, залишається об’єктивним лідером президентської гонки.

«НУ», як ми вже згадували, – це єдина опозиційна структура, яка має прямий вихід на телеаудиторію. Проект «5 каналу», хоч і стартував досить пізно з огляду на президентські вибори, втім, поступово набирає обертів. У першу чергу саме як виробник інформаційно-політичних програм, які, на відміну від задавлених «темниками» провідних каналів, адекватно відображають реальність.

«Час новин», «П’ять копійок», «Поле зору» – всі ці проекти значно освіжили атмосферу українського телебачення. Причому, навряд чи хтось наважиться з чистою совістю назвати «5 канал» пропагандистським, – продемонстрований каналом рівень об’єктивності – ще один аргумент на користь версії про амбівалентність опозиційного підходу до медіа.

Отже, місце для донесення своїх поглядів до потенційно широкої аудиторії, без традиційних маніпулятивних спотворень, «нашоукраїнці» отримали. Не виключено, що з наближенням дня виборів це місце буде поступово розростатися. Тим більше, що із недавнім переформатуванням програмної «сітки» значно зросла кількість новинних випусків, а, отже, і можливостей відображати діяльність опозиціонерів побільшає.

Головним завданням «5 каналу» на ближчий час залишається «підтягнути» решту свого контенту до рівня інформаційного блоку. Аполітична і настроєна на релакс більшість глядацької аудиторії, може, й готова була б сприйняти опозиційні ідеї – але, як мінімум, хоча б у тому ж «флаконі», в якому подається провладна пропаганда на найрейтинговіших каналах, у проміжках між концертами естрадних «зірок» і серіальними прем’єрами.

Звичайно, глядачі, можливо, «повелися» б і на розважально-художнє мовлення більш високого ґатунку, з акцентовано-вираженими соціальними проектами. Але вирішення і цього завдання потребує надто значних фінансових і креативних інвестицій.

Поки що ж розважальна складова та кінопоказ «5 каналу» не дозволяють йому конкурувати навіть з каналами «третього ряду». Добуті з нафталіну імпортні серіали, тупі спагеті-комедії з Теренсом Хіллом і Бадом Спенсером, в комплекті з радянськими ретро-багатосерійками, якими зараз заповнюється ефір каналу, – у цій справі підмога не надто велика.

Така ситуація, швидше за все, пояснюється суто прагматичними міркуваннями власника «5 каналу». Оперативно, під вибори, «накачати» рейтинг єдиного проопозиційного телеканалу – завдання практично нереальне. Телеіндустрія – бізнес повільний, надзвичайно затратний і надзвичайно ризикований. Навіть фінансові супервливання зовсім не гарантують «вибухового» зростання рейтингу. А реальна загроза адміністративного тиску робить ситуацію взагалі непередбачуваною.

Тому найбільш практичним і найменш затратним напрямом розвитку «5 каналу» на найближчий період видається його остаточна переорієнтація на роль спеціалізованого інформаційно-аналітичного каналу. Контрастний імідж «каналу чесних новин» у контексті загального загострення політичного протистояння може стати суттєвим фактором зростання рейтингу і впливовості «5 каналу».

Серйозний медійний сегмент, де опозиція, і «Наша Україна» зокрема, може розраховувати на підтримку, складають незалежні друковані та інтернетівські видання. Вони, або не будучи в організаційній чи фінансовій залежності від опозиційних структур, або, принаймні, не декларуючи це, так чи інакше проявляють власну опозиційність до влади і знаходять з політичною опозицією спільні точки дотику у розумінні необхідності суспільних змін. Для прикладу назвемо інтернетівські «Українську правду», «Детектор медіа», «Главред», «Контекст», газети «Дзеркало тижня», «Свобода», ряд регіональних видань – у першу чергу в західноукраїнському регіоні.

Ця група видань, при всіх очевидних відмінностях між ними, на відміну від суто партійних ЗМІ, позбавлена ідеологічної зашореності і, що важливо, здатна до критичних рефлексій не лише в оцінці дій влади, але й дій самої опозиції. Важливість цієї частини медійного потенціалу – у їхній орієнтації на референтні групи населення і високий рівень довіри читачів.

Якщо говорити про регіональний вимір медіаресурсу «Нашої України», то маємо відзначити його нерівномірність. У західноукраїнському регіоні, де традиційно більшість органів місцевого самоуправління знаходиться під контролем представників політичних партій, що належать до блоку «НУ», і цей же блок представляють мери обласних центрів – як от у Тернополі чи Івано-Франківську – умови для існування незалежних місцевих видань більш сприятливі. Мало того, часто засновниками таких видань є бізнесмени, політично пов’язані з «НУ», що забезпечує читачам доступ до матеріалів опозиційного характеру. Правда, не варто забувати, що й на українському Заході влада широко користується своїми адміністративними можливостями у ставленні до незалежної преси. Історія з наїздами податківців на «Львівську газету» та її засновників ще свіжа у пам’яті, більше того, не закінчилася. Втім, у цих електоральних краях зі своїм кандидатом більшість виборців давно визначились, і якимось суттєвим чином вплинути на них надзвичайно складно.

Що стосується інших регіонів, то, як показує досвід попередніх виборів, навіть тотальний контроль з боку влади все ж неспроможний повністю заблокувати опозиціонерам можливість окремо домовлятися про розміщення власних агітаційних матеріалів. Свого часу саме це практикував Павло Лазаренко в ході виборчої кампанії 1998 року, з допомогою «індивідуально-фінансового» підходу публікуючи агітматеріали партії «Громада» у регіональних виданнях – у тому числі і провладних. Пізніше, вже у ході президентських виборів-99, схожу медійну тактику застосувала і команда тодішнього спікера Олександра Ткаченка, якого логіка політичного протистояння занесла тоді в «опозиціонери».

Деякі експерти зараховують до нашоукраїнської «зони впливу» видання, які з’явилися відносно недавно на сході України – харківський тижневик «Восток-Запад» і донецький «Остров».

Не так давно почалися певні процеси лібералізації у стосунку до «Нашої України» на телевізійних каналах, підконтрольних Вікторові Пінчуку. Наскільки стійкими виявляться ці тенденції – стане зрозуміло вже з початком виборчої кампанії.

Останнім сегментом медійного ресурсу опозиції залишається суто партійна преса, яка традиційно вважається експертами маргінальною і маловпливовою. Але, в будь-якому випадку, хай навіть для невеликої аудиторії, партійна преса може стати джерелом альтернативної інформації. Втім, з кожного правила є виняток, і в кінцевому рахунку все залежить від творчого потенціалу журналістських колективів і відповідального ставлення лідерів політичних сил до власних медіа.

Кілька слів про загальнонаціональний медіапроект «Нашої України» – газету «Без цензури». Задумана, як свого часу доводилось чути від ініціаторів її створення, для внутрішньопартійного інформування регіональних та місцевих структур блоку, вона, судячи з форми та змісту, так і застряла на півдорозі між бюлетенем «для службового користування» і масово-політичною газетою. Тепер дуже складно визначити ефективність газети – саме як каналу комунікації з потенційними виборцями. Невизначеність концепції – це, фактично, вирок для будь-якого видання.

Принцип розповсюдження цієї газети – через партійні структури – загрожує двома малоприємними речами. По-перше, газета не потрапляє у традиційні, звичні для маси пересічних громадян, канали розповсюдження – а це означає, що громадяни не мають реального шансу хоча б дізнатися про її існування, не кажучи вже про те, щоб її регулярно читати.

По-друге, практика роботи місцевих партійних структур, знайома мені не з розповідей, змушує небезпідставно припустити, що значна частина накладу не доходить і до партійного активу. Елементарне повернення до більш традиційних способів розповсюдження могло б дати значно більше користі – навіть якщо не брати до уваги якість контенту.

Щодо змісту, то газета видається дуже схожою на «Україну молоду» – ще одне більш доступне, а, отже, і більш популярне видання, яке відверто симпатизує «Нашій Україні». Обидві газети досить старанно і адекватно відображають альтернативну політичну реальність, за що заслуговують окремої подяки. Не менш очевидним є той факт, що в період гострої політичної боротьби від таких видань очікуєш іншого рівня змістової і стилістичної гостроти. Але це вже питання смаку тих, хто робить газети і тих, хто їх підтримує.

Для іншої опозиційної сили – Соцпартії – саме друкована преса є основою її медійного ресурсу. Завчасно, ще на початку 2000 року, соціалісти започаткували схему своєрідного газетного пулу на основі газети «Грані». Невеликий тираж цієї газети компенсується мало не півмільйонним накладом регіональних видань, які виходять чи не в кожній області і використовують матеріали з «Граней». Якраз «Грані» можна вважати своєрідним зразком партійно-опозиційного видання: абсолютно чітка політична орієнтація плюс стилістична гострота «на грані фолу» завжди знаходить свою читацьку аудиторію, а, отже, стає, можливо, і комерційно вигідною для місцевих партнерів.

Потужним ударом по медійному потенціалу Соцпартії стало рішення суду про закриття газети «Сільські вісті». Величезний, на наші часи, наклад (до 650 тис. прим.), кілька поколінь лояльної аудиторії, високий рівень довіри читачів – усе це робило «Сільські вісті» надзвичайно цінним електоральним ресурсом, який практично неможливо компенсувати.

У розпорядженні соціалістів є ще офіційний орган партії – газета «Товариш», теж із досить великим накладом – до 160 тисяч примірників, але це видання розраховане на більш спеціальну – політично ангажовану аудиторію, яку навряд чи є необхідність агітувати. Представлена Соцпартія і в Інтернеті – електронними версіями тих же «Граней» і «Товариша» та сайтом «Соцінформ».

Не можна не відзначити і той факт, що в ході активного проштовхування політичної реформи лідер соціалістів Олександр Мороз, який позиціонувався як гарячий прихильник цієї ідеї, отримав нечуваний досі для нього широкий доступ до загальнонаціонального ефіру. Слід очікувати, що допоки ідея політреформи буде актуалізуватися владою, допуск Мороза на екрани буде продовжено. Цілком вірогідно також, що у разі вступу лідера СПУ у боротьбу за президентську посаду він також може отримати певні телевізійні переваги перед іншими опозиціонерами – із зрозумілою метою відтягування голосів у Ющенка.

Схема взаємодії із мас-медіа «Блоку Юлії Тимошенко» має багато спільного із соціалістами. У розпорядженні Юлії Тимошенко один серйозний медійний ресурс – достатньо популярне і тиражне видання – газета «Вечерние вести». Як складеться його доля в передвиборчій війні, передбачити важко. Невідомо, чи не повториться ситуація, яка мала місце напередодні минулих парламентських виборів, коли ДП «Преса» відмовила «ВВ» та партійному виданню «Слово Батьківщини» в розповсюдженні, а «Преса України» – у друці.

Як тоді, так і нині тимошенківцям доводиться використовувати звичний ще з часів Лазаренка (і вже згаданий тут) метод роботи із ЗМІ – розміщення своїх агітаційних матеріалів на платній основі – переважно у вигляді спеціальних вкладок до місцевих видань. Втім, якщо Тимошенко остаточно визначиться з підтримкою єдиного опозиційного кандидата – Віктора Ющенка, необхідність активної співпраці з медіа суттєво ослабне. Для того, щоб декларувати свою підтримку Ющенку, достатньо буде безпосередньої участі Юлії Тимошенко у передвиборчих акціях – турбота про розкрутку цієї участі в ЗМІ ляже тоді на плечі «Нашої України».

Правда, цілком можливо, що з тактичних міркувань, – підкреслюю, якщо домовленість буде досягнуто – вигідним буде таки зареєструвати Тимошенко офіційним кандидатом у президенти – для того, щоб максимально використати передбачені законом можливості агітації у державних ЗМІ.

І, нарешті, що стосується комуністів, то вони у стосунках зі ЗМІ займають специфічну позицію. Якщо пригадати досвід попередніх виборчих кампаній, які проводила КПУ, скажімо, в ході парламентських виборів 2002 року чи президентських виборів 1999-го, – то комуністи завжди йшли шляхом раціонального використання медіаресурсів. На загальнонаціональному рівні використовували безкоштовні можливості агітації, а також традиційно поблажливе ставлення провладних каналів, а головні затрати на роботу із ЗМІ зосереджували в регіонах – передусім тих, де сконцентровано їхній традиційний електорат.

До виборів комуністи зазвичай нарощують наклад свого головного інформаційного ресурсу – партійної газети «Комуніст» (на останніх виборах – до 600 тис. прим.). У цей період надається також матеріальна підтримка місцевим партійним виданням (приблизно 50 видань).

Особливість нинішньої ситуації для КПУ полягає у тому, що вперше за останні роки вона не виступає на виборах головним опонентом влади. Зате єдиний кандидат від влади претендує на значну частину комуністичного електорату – перш за все у Донбасі. Яким чином КПУ буде виходити із незвичної для себе ситуації так, щоб не втратити решту опозиційного іміджу і водночас не порушити консенсусу із владою, – одна із другорядних, але цікавих інтриг майбутньої кампанії.

***

Що можна додати до сказаного? З одного боку, ми спостерігаємо подальше посилення тиску на незалежні медіа, що, зрозуміло, скорочує медійний потенціал опозиційних сил (досить пригадати ліквідацію радіо «Континент», яке ретранслювало всі «західні голоси», позбавлення ефіру радіо «Свобода»). З іншого боку – у розпорядженні опозиції залишається, як і на минулих парламентських виборах, чи не головний медійний ресурс – безпосередній контакт із виборцями. І у нашоукраїнців, і у соціалістів вже є позитивний досвід такого прямого спілкування, оминаючи медіа-посередників.

У розпал парламентської кампанії-2002, Віктор Ющенко проводив до десяти зустрічей з виборцями на день – і роль цих зустрічей для кінцевого успіху на виборах важко переоцінити. Зрозуміло, що і тепер відмовлятися від методу, який довів свою ефективність, ніхто не буде.

Це тим більш важливо, що експерти відзначають поступове зниження ролі загальнонаціонального телебачення як активного інтерпретатора новин – багаторічні маніпулятивні зловживання не минулися даремно. Відповідно, зростає значення інших факторів – таких, наприклад, як пріоритет місцевих новин (і, відповідно, місцевих ЗМІ), соціальна, культурна, освітня диференціація аудиторії. Ця тенденція не залишається і поза увагою влади. Як свідчать спостереження, порушення прав журналістів усе частіше фіксуються в регіонах. Разом з тим, опустити рівень тотального контролю за ЗМІ до місцевого рівня владі навряд чи вдасться – у місцевих еліт надто багато власних суперечностей і пріоритетів, які далеко не завжди співпадають із задумами столичних політтехнологів. А це означає, що у опозиції з’являються додаткові шанси віднайти дорогу до свого електорату.