Щоб зрозуміти алгоритм взаємодії української опозиції з мас-медіа, необхідно для початку означити кілька засадничих моментів – на перший погляд, очевидних.
По-перше. Взявши на себе нелегкий хрест представляти громадське невдоволення, опозиціонерам годі розраховувати на цивілізовані умови для налагоджування комунікації з виборцями. На нашій посткомуністичній території, де для влади існує лише два типи сприйняття преси – як прислужника або як ворога – ця комунікація є надто складним заняттям і вимагає особливої винахідливості і нестандартних підходів.
Загальна ситуація у вітчизняній медіа-сфері вже тривалий час залишається незмінною. І в парадигмі «влада–опозиція» стала вже сприйматися як традиційна: опозиціонери завжди в інформаційній блокаді, а нечисленні опозиційні ЗМІ завжди «під пресом». Недаремно апологети цензури місцевого розливу, типу сумнозвісного працівника президентської Адміністрації Сергія Васильєва, люблять повторювати, що тиск на незалежні медіа – неодмінна частина політичної боротьби в тому числі в демократичному суспільстві.
Щоправда, навряд чи знайдеш (принаймні в Європі) демократію, де основним засобом політичної боротьби із опозиційною пресою є регулярні, фіксовані щомісячно(!), напади на журналістів і редакції, безпричинні податкові перевірки, інспіровані судові процеси в ангажованих судах та відкриття кримінальних справ, закриття видань начебто з причин «господарських», технічних, а не політичних. На цьому фоні такі, поки що екзотичні, випадки, як елементарне відключення електроенергії в одному з обласних центрів – точно на той час, коли транслюються новини опозиційного телеканалу, – мають вигляд невинної забавки.
Другий важливий момент – це те, що українська опозиція сформувалася в ідеологічному вакуумі і все ще знаходиться в пошуку ідеологічних орієнтирів і стратегій їх досягнення. Процес цей немилосердно затягнувся, а тим часом кожен новий день приносить зайві докази того, що без цілісної ідеології, тільки на експлуатації загального невдоволення станом речей далеко не заїдеш. Слабкість ідеологічної бази небезпечна ще й тому, що опозиція, в тій чи іншій формі, змушена у своїх передвиборчих обіцянках апелювати до майбутнього – а такі апеляції мають опиратися на чітку систему уявлень про це майбутнє.
Продовження матеріалу Сергія Черненка «Преса проти пресу: медіашанси для опозиції» читайте у пятому числі журналу «Детектор медіа».
Новий продукт «Громадської організації «Детектор медіа» розповсюджується безкоштовною поштовою адресною розсилкою.
Замовити друковану версію «Детектор медіа» можна, надіславши свою поштову адресу на наш e-mail: info@detector.media
Проект реалізується завдяки цільовому гранту Посольства Королівства Нідерланди (Угода № Matra KAP 04/01). А також за підтримки The National Endowment for Democracy /NED/, Internews Network, Центру «Медіареформи».