detector.media
20.05.2004 20:08
Чи лише термінологічна розбіжність відрізняє Божий дар від яєчні?
Чи лише термінологічна розбіжність відрізняє Божий дар від яєчні?
„. складається враження, що для автора статті-відповіді “Глупость как питательная среда для фашизма” словосполучення “соціал-демократія” є довічною індульгенцією для будь-якої організації, котра використовує його у власній самоназві”. Відповідь на текст Дениса Жарких, опублікований „ТК” 20 травня. Як і прогнозувала „Детектор медіа”, дискусія щодо, начебто, елементів тоталітаризму в практиці деяких українських політичних сил набуває обертів.
Опонентом наших авторів Віктора Геваріна та Сергія Грабовського виступив заступник редактора „Нашої газети +” Денис Жарких, текст якого ми опублікували вчора.

Сьогодні вже Денису Жарких відповідає відома журналістка, кандидат філософських наук Тетяна Метельова.

Дивно, однак заступник головного редактора офіційного органу СДПУ(о) – “Нашей газеты +” Денис Жарких, побудувавши свій полемічний матеріал на акцентуванні здійснюваного (на його думку) опонентами ототожнення комунізму і фашизму, якось не помітив того, що сам плідно використав прийом, якого, за його ж твердженням, намагався уникнути як недостойного. А саме той, що образно характеризується наведеною ним формулою: “Фашист!” – “Сам фашист!” І використав його аж до словесного збігу: “Можно не принимать коммунистов... но ставить знак равенства между ними и фашистами – прием весьма фашистский”. Так стверджує шановний пан, приписуючи спробу поставити знак рівняння між тими політичними силами своїм опонентам. Ба більше: порівнюючи Геваріна і Грабовського зі Сталіним, він, по суті, віддає останньому перевагу: “вождь тоже ставил знак равенства между фашистами и социал-демократами, поскольку и те, и эти «прислужники капитала». Но Сталин творец тоталитарного строя, а что хотят натворить господа Геварин и Грабовський?” , – запитує автор.

Після такого риторичного питання читач, певно, має зробити висновок: означені особи прагнуть накоїти щось гірше за тоталітарний лад. І саме через те, що певні тенденції в трансформаціях однієї з вітчизняних політичних сил – тієї, яка функціонує під офіційною вивіскою зі словами “соціал-демократія” – оцінили як небезпечні для суспільства. Назагал, складається враження, що для автора статті-відповіді “Глупость как питательная среда для фашизма” словосполучення “соціал-демократія” є довічною індульгенцією для будь-якої організації, котра використовує його у власній самоназві. Щойно якась структура візьме до рук червону троянду, то одразу, наче дружина Цезаря, опиниться поза всякими підозрами.

Та йдеться, власне, не про вивіски, які в нашій політичній дійсності здебільшого відіграють роль обраної довільно “торговельної марки”, котра дозволяє проводити ідентифікацію “фірми” за керівними персоналіями і за “продукованим товаром”, та аж ніяк не за якоюсь там ідеологією.

Утім, мовлене стосується не лише нашої дійсності. Зрештою, КПРС, КПРФ і нинішня КПУ, попри спільний термін у назві, є трьома доволі різними партіями. І не лише тому, що це – партії різних епох і різних країн, а й тому, що найенергійніші, найбільш мобільні й відкриті до новацій члени КПРС – генератори ідей і організатори – дуже швидко, ще наприкінці 80-х – початку 90-х, зорієнтувалися в нових реаліях і знайшли придатну для реалізації їхніх амбіцій нішу під іншими вивісками. А в лавах російських та українських спадкоємців комуністичної ідеї залишилися актори другого плану, виконавці за покликанням, вірні засвоєним кліше лише через неспроможність діяти інакше, ніж за кимсь наданим шаблоном.

І ще раз – “зрештою”: навіть компартія радянського зразка й та сама італійська компартія, за яку, наче за державу, “обидно” пану Жарких, це також ду-ж-же різні політичні сили. Настільки, що ставлення КПРС до італійської, португальської, іспанської тощо компартій в останні щонайменше два десятиліття існування СРСР не відзначалося особливою прихильністю, а додавання префіксу “євро” до святого слова “комунізм”, здійснюване для означення позиції тих партій, на відміну від сучасного використання цього префікса, зовсім не означало найвищого ступеню оцінки. Навпаки, “єврокомунізм” і “зрада”, “ренегатство” виконували функцію синонімів. Отож характер будь-якої політичної сили не лише в наш час і не тільки в нашій країні визначається не за самоназвою, а за цілком об’єктивними показниками, серед яких офіційно затверджені програмові гасла – не найголовніше.

Для прикладу згадаю Демократичну партію Туркменістану: саме таку назву обрала собі колишня компартія цієї країни – регіональний уламок КПРС. Що спільного має з демократією ця партія, судити, ясна річ, слід не за тим, що складається вона з тих самих членів КПРС і використовує її ж гасла, а з її реальної практики – введення “десятини”, яку їй мають сплачувати колишні колгоспи, свідомої розбудови численного бюрократичного апарату, який, за оприлюднюваними настановами вождя, функціонує на засадах самоокупності – через фактично легалізовані хабарі. Наскільки відповідає демократична партійна “лейба” вимозі побудови розвиненого феодалізму, висунутій з десяток років тому лідером ДПТ, зрозуміло й найпалкішому прихильнику об’єднаних соціал-демократичних ідей. Отож не в назві, панове, справа, чи не так?

Емоційно обстоюючи “білий і пухнастий” імідж об’єднаних есдеків (саме тому, що вони – ТЕЖ соціал-демократи, а отже – священні корови), п. Жарких аргументи опонентів перекриває звинуваченням їх у некомпетентності. І в цьому знову ж демонструє дію іншого небажаного для нього “принципу Паніковського” – “А ты кто такой?”. Я не кажу вже, що і Сергій Грабовський, і Віктор Геварін є визнаними фахівцями не лише з даної проблеми (і мають відповідну профільну освіту), а й політологами з високою кваліфікацією й ерудованістю, які займалися й займаються дослідженнями в цій галузі. Не ставлячи під сумнів кваліфікацію п. Жарких, хочу все ж звернути увагу, що дискредитація опонента – не найкращий прийом для спростування його аргументів. Отож звернімося безпосередньо до аргументації самого п. Жарких, палкого соціал-демократа чи то за переконаннями, чи то за посадою.

Уся його запальна промова ґрунтується на вихідному твердженні: опоненти “считают, что коммунисты и фашисты – это одно и то же”. Висуваючи таке “звинувачення”, бажано б було зазначити, де таке ототожнення міститься в текстах опонентів? Для демонстрації “ототожнення” автор не знайшов (і не міг знайти) кращого, ніж зацитувати вислів С. Грабовського, яким той встановлює чіткий і прозорий критерій, за котрим вимірюється політична ідентичність “здавалося б, антагоністів – більшовиків і фашистів”. Їх “порозуміння... має під собою дуже потужний ґрунт: головним ворогом для обох є демократія” – пише Грабовський.

На іншому ґрунті порозуміння закінчується: комуністи-більшовики (завважте на використання словосполучення: комуністи бувають різні, як і соціал-демократи, різницю ж маркіровано прикметником-додатком, а буває, що й однією літерою) значно більше зусиль витрачали на нищення власних співвітчизників, добираючи ворога за “внутрішньою” класовою ознакою, у той час як фашисти (націонал-соціалісти, як цілком справедливо зазначає п. Жарких, непомітно для себе таки визнаючи спорідненість між фашистами і комуністами, що мають спільний соціально означений родовід) вістря людиноненависництва спрямовували назовні – на інші етноси. І якщо прослідкувати генезу обох ідеологічних позицій, то коріння розбіжності полягатиме в економічній доктрині: фашизм, попри всі тоталітарні ознаки, залишав місце приватній власності, а отже – й феномену приватного, який є ґрунтом для поцінування людської особи, людської нетотожності всередині спільноти, межі котрої окреслювалися як етнічні – за біологічною, а не соціальною ознакою. Більшовизм становив, відтак, послідовніший варіант тоталітаризму, тотальність якого була доведена до змістовного завершення.

У чому ж полягає “злочинна плутанина” Грабовського і Геваріна? У тому, що цілком у згоді з поширеним у світі розумінням різниці між фашизмом (різновидом націонал-соціалізму) і більшовизмом (різновидом соціалізму=комунізму) обидві ідеології і побудовані на них моделі організації суспільства вони кваліфікують – знову ж у згоді з визнаним у світовому науковому товаристві використанням цих термінів – варіантом тоталітаризму?

До слова: сподіваюсь, п. Жарких зрозуміло, чому між соціалізмом і комунізмом в даному разі можна покласти знак рівняння? Якщо ні, то варто проконсультуватися з творами фундаторів “наукового соціалізму” – К. Макса та Ф. Енгельса.

І фашизму, і більшовизму, і решті тоталітарних феноменів притаманні певні спільні ознаки. Не буду повторюватись і перераховувати їх, докладніше про риси, спільні обом системам, можна дізнатися зі згаданої Геваріним роботи Ж. Желева, або ж хоч із моєї книжки “Людина в історії: пошук системних закономірностей” – К.: Українська книга, 2002.

Грабовський і Геварін, отож, стверджують лише, що ознаки, притаманні партіям з виразним тяжінням до тоталітаризму, в останні роки почали виявлятися й у практиці деяких українських партій. Ані про комунізм, ані про фашизм – ні в ідеологічному, ні в соціально-системному розумінні цих явищ – не йшлося. Виникає питання: чому п. Жарких, бувши обізнаним з тематикою, вперто намагається приписати опонентам те, чого вони не говорили? Чому він з настійливістю, вартою іншого застосування, ототожнює тоталітаризм лише з фашизмом? Чи не для того він це робить, щоб відвести від суті розмови і затемнити очевидне: політична практика СДПУ(о) дозволяє говорити про існування певних тоталітарних інтенцій цієї партії безвідносно до того, як їх класифікувати за ідеологічною чи регіональною шкалою: комуністичні або ж фашистські, чи, може, туркменбашистські, або ж полпотівські. І розбіжність між радянськими комуністами та німецькими фашистами тут ні до чого. Це – не з тієї опери. Чи вчений пан хоче довести, що комуністична система не була тоталітарною? Так для того потрібні більш вагомі докази, ніж звинувачення опонентів у тенденційності і патетичне заламування рук як доказ того, що фашизм – це погано, а комунізм – добре.

А що дивує найбільше, так це ідеолого-політична неохайність автора “Глупости как питательной среды…”. У полемічному запалі він припускається двох цікавих обмовок. Перша: “фашизм не может существовать без конфронтации с левыми” . Історична практика доводить: може. Однак не в цьому справа. А в тому, що відсутність конфронтації з лівими пан Жарких автоматично тлумачить як доказ не-фашистських засад існування політичної сили. Однак, як кажуть математики, зворотнє не є вірним. Відповідно, наявність такої конфронтації зовсім не є підставою для кваліфікації якоїсь політичної сили як фашистської, оскільки з лівими екстремістами, наприклад, такими, як ото “червоні бригади” чи “сандеро луміносо”, “конфронтує” весь світ.

І друга обмовка: “ Он (фашизм – Т.М.) служит капиталу и уничтожает достоинство наемных робочих” . Отож капітал у системі координат п. Жарких це – світове зло. Приїхали, панове! Чи пан адвокат об’єднаних соціал-демократів хоче тим самим сказати, що легальні мільйонери В. Медведчук і Г. Суркіс не є представниками капіталу? Чи він хоче сказати, що вони – носії зла, які сприяють “знищенню достоїнства найманих робітників”? А може, заступник головного редактора партійної газети есдеків – то є законспірований агент найманих робітників (захист чиїх інтересів офіційно привласнили собі комуністи), завданням якого є очищення соціал-демократії від “світового зла”, уособлюваного лідерами СДПУ(о)? Будьте обережні, п. Жарких, вас викрито!!!

Щоб не перевантажувати читача іншими прикладами логічних та ідеологічних суперечностей і неоковирностей, якими грішить гнівна “Глупость как питательна середа...”, згадаю наостанок те місце з тексту, з яким радо можу погодитися – згадані автором слова В.Піховшека: “война должна быть не между провластными и оппозиционными журналистами, а между профессионалами и непрофи ”. Залишаючи на совісті чи то Піховшека, чи то Жарких заклик до “війни” між журналістами (цікаво, у чому така війна має полягати?), приєднаюся до ствердження самої наведеної дистинкції: справді, між фахівцем і “непрофі” дистанція вельми велика, і виявляється вона не лише в термінологічному непорозумінні.
detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY