Тоді як утворення цього об'єднання зайвий раз підтверджує, що передвиборча кампанія перейшла до нової стадії, звичної для України – коли кількість суб'єктів виборів починає активно множитися. "Народний президент", утім, не обіцяє висунути на виборах неодмінно свого кандидата.

До об’єднання увійшли Всеукраїнська партія трудящих (Мирослав Якибчук), Зелена екологічна партія „Райдуга” (Михайло Гуцол), Ліберально-демократична партія України (Яків Гольденберг), „Нова генерація” (Юрій Мірошниченко), Партія Український союз праці „Орій” (Володимир Негода), Патріотична партія України (Микола Габер), Політична партія малого і середнього бізнесу (Віктор Швець), Слов’янська партія (Олександр Лузан), Українська національна асамблея (Едуард Коваленко), Українська селянська демократична партія (Василь Сухий).

Не буде помилкою сказати, що всі партії, які утворили об’єднання, не надто відомі пересічному громадянинові. Те саме стосується й лідерів цих партій. Деякі з них устигли засвітитися два роки тому у виборчому блоці „За Ющенка” – цей блок так і не було зареєстровано, оскільки сам Віктор Ющенко не лише не входив до його складу, але й не давав жодного дозволу на подібну „підтримку”. „Наша Україна” розцінила тоді появу блоку „За Ющенка” як спроби відібрати голоси не надто освічених виборців у власне Ющенка та його блоку.

„Народний президент” упевнений, що висуватиме свій список на наступних парламентських виборах. Що ж до цьогорічних президентських виборів, то учасники „НП” повідомляють, що спочатку між суб'єктами об'єднання буде узгоджено та винесено на громадське обговорення вимоги до кандидата в народні президенти, потім – програмні засади народного президента, і лише після того вестимуться переговори з потенційними кандидатами. „Кого підтримає наша партія, той і стане Президентом України”, – впевнено заявив Швець. Утім, якщо серед політиків першого ешелону „народно-президентці” не знайдуть гідної кандидатури, буде висунуто свою.

26 квітня об’єднання провело прес-конференцію із дещо претензійно сформульованою темою: „Кожен громадянин має відповісти на питання (мабуть, малося на увазі все ж таки запитання? – Автор): яким має бути Президент України?” „НП” сформулювали свої вимоги до виборчої програми „ідеального” Президента України та пообіцяли винести їх – не більше й не менше – на всенародне обговорення. (Рік тому, пригадується, Україна вже стикалася з чимось подібним.)

Отже, об'єднання партій „Народний президент” веде мову про своє бажання взяти участь у парламентських виборах 2006 року, а разом із тим – про можливість за певних обставин узяти участь і в президентських виборах. Друга мета видається, на перший погляд, побіжною, вторинною. Але ж у назві об'єднання фігурує саме слово "президент", а не "парламент"! Що й дає підстави робити припущення про справжню мету його утворення. Чи, принаймні, про те, що назву підібрано не найкращим чином. Утім, декларована спрямованість „НП” передусім на парламентські вибори дає змогу припустити, що існує певний зв’язок між утворенням цього об’єднання та проектом конституційної реформи. Напередодні ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ виборів народжується об’єднання „Народний ПРЕЗИДЕНТ”, яке виголошує своєю головною метою участь у ПАРЛАМЕНТСЬКИХ виборах і лише побіжно (в разі непередбаченого розвитку ситуації?) – можливість участі в ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ. Та ще й відбувається ця подія за три дні до планованого ухвалення в парламенті змін до Конституції.

Але цікавими є не лише приховані причини утворення „Народного президента” й особи, що можуть за цим стояти. Цікавим є питання ефективності цього кроку, хоч би чим він був зумовлений. Лідер нового об'єднання має багату політичну біографію й веде активне громадське життя. Микола Габер є президентом асоціації "Суспільство і тварини" і в той самий час президентом Собору болгар України. У різний час він був пов'язаний із різними політичними силами та їхніми лідерами – від Наталії Вітренко до Юрія Кармазіна та Юлії Тимошенко. Досі він мав імідж політика радше потенційного – такого, що лише формує свій світогляд і свою політичну позицію. Оце й викликає перше застереження щодо наполеонівських планів об’єднання: виборці досі не знають, чого саме Микола Габер хоче й чи знає про це він сам. А тому й поставитися до нового об’єднання можуть украй обережно.

Нове об'єднання, судячи з усього, позиціонує себе як класичну третю силу. Але в тому-то й справа, що в Україні вже є третя сила – її роль тепер відіграють комуністи. Адже вони однаково непримиренно налаштовані й щодо влади, й щодо опозиції (принаймні, так вони декларують) і пропонують „третій” шлях розвитку суспільства. Від класичної третьої сили комуністів відрізняє лише те, що пропонований ними шлях, що є нетрадиційним для класичного ринково-демократичного суспільства, для України є занадто вже традиційним. Утім, доба панування КПРС дедалі більше відходить у минуле, а українське суспільство нині стоїть перед суперечностями, нехарактерними для тієї, минулої вже, доби. Часи змінилися, й комуністична реставрація виглядає сьогодні як типовий третій шлях.

"Народний президент" за таких умов може претендувати бути хіба що "четвертою силою" – утім, чи не забагато тих сил у підсумку виходить? Чи має шанси будь-яка четверта сила – чи відпочатково прирікає себе на маргінальність? До речі, кілька днів по тому, як було утворено об'єднання "Народний президент", почалися розмови про майбутнє створення в парламенті фракції "Центр". Тарас Чорновіл вів мову про майбутню фракцію так само – як про третю силу, не владу й не опозицію. У підсумку було-таки утворено депутатську групу „Центр”, що справляє те саме враження: незрозумілими лишаються мотиви, що могли об’єднати таких різних за політичною орієнтацією політиків.

В усьому цьому дивують передусім дві обставини. По-перше, за умов надзвичайно високого ступеня напруженості в суспільстві, його поляризованості, будь-яке намагання піднестися над двобоєм влади та опозиції виглядає щонайменше недалекоглядним (або ж нещирим). Чи то таким собі "мистецтвом задля мистецтва". Напрошується, втім, і інше порівняння: "Ані миру, ані війни, армію розпустити". Адже що ближче до виборів, то поляризованішими стають погляди громадян, то більше вони зводяться до схеми: або за владу, або проти неї. І все. Усю решту питань виборці відкладають на період після виборів; усю решту питань вони вважають похідними від питання: чи залишиться нинішня влада, чи її змінить опозиція. (У разі, якщо опозиція не влаштовує громадян, вона – завдяки самій лише, хай навіть найекспресивнішій у світі, критиці влади – популярності не здобуде. Вона не виглядатиме гідною альтернативою владі. В Україні, вочевидь, не так.) Тож виборці можуть просто не віддати свої голоси силі, яка не позиціонує себе чітко в системі "влада – опозиція". Принаймні, доти, поки вона не надасть зрозумілого пояснення: чому вона й не влада, і не опозиція, і як узагалі це може бути. Тим більше силі новій, яка, на відміну від тих самих комуністів, не може мати ідеології, яка була б, із одного боку, настільки оригінальною, що контрастно вирізняла б цю силу з-поміж усієї решти, а з іншого боку, загальновідомою. До того ж, слово "центризм" в Україні є надто заяложеним. Воно вже міцно асоціюється з олігархічними безідеологічними партіями, які, окрім власного місця під сонцем, нічого іншого не відстоюють. Чи зможе така позиція заохотити виборців відмовитися від своїх симпатій і в масовому порядку проголосувати за нове об'єднання?

По-друге ж, досвід попередніх виборів у нашій же країні довів: що більше стає суб'єктів виборчої кампанії, то менш свідомим стає вибір. То більше виборців голосують помилково – тобто, на основі помилкових уявлень про тих, кого вони обирають. Виграє від того ніяка не третя сила, а влада. Принаймні, перш ніж серйозно кидатися у вир політичних баталій, будь-яка третя сила має переконливо й дохідливо пояснити виборцям, чому вона не в опозиції, якщо не з владою (чи то навпаки), і що в її позиції такого вже особливого. Переконати виборців, що вона не втілює маніпулятивних технологій і пропонує не замки на піску.

"Народний президент" веде мову про два мільйони голосів. Арифметичні підрахунки задля перевірки, чи відповідає це дійсності, є в даному разі зайвими. Два мільйони виборців – це однаково надто мала цифра, щоб із нею можна було розраховувати на серйозний результат. А от забракнути для перемоги комусь із-поміж реальних кандидатів можуть навіть кількадесят тисяч голосів. Утворення об'єднання за нинішніх обставин провокує припускати, що метою цього кроку було відбирання голосів у "небажаного" кандидата в президенти. (Чи, як варіант, спокушання когось із діячів опозиції йти на президентські вибори самостійно, за підтримки об'єднання "Народний президент". Наприклад, Олександра Мороза. Чи, може, Тараса Чорновола?) Утім, у кого саме воно відбиратиме голоси? Адже Ющенко має стабільний кістяк електорату (та сама чверть виборців, що протягом дуже тривалого часу незмінно віддає йому перевагу), так само стабільний кістяк електорату має Симоненко; матиме його й кандидат від влади. Хоча, зважаючи на результати соціологічних опитувань, останньому може не вистачити для перемоги голосів переконаних прихильників влади чи його особисто. Некомуністично налаштовані громадяни, що остерігаються розрекламованого провладними ЗМІ Ющенкового "націоналізму", – оце й є той резерв, на який влада може розраховувати. Утім, поява "четвертої сили" загрожує повести за собою саме цей електорат. Звісно, потроху буде "відщипнуто" від потенційних виборців і Ющенка, й навіть Симоненка – бо серед прихильників кожної з цих сил є такі, що схиляються до голосування за них не через те, що бачать у них найбільше з-поміж усіх позитивів, а через те, що бачать у них найменше негативів. От тільки видається правдоподібним, що серед тих, хто ладен був би проголосувати за владу, таких найбільше. Узагалі, маніпулятивні технології, за допомогою яких влада намагається збільшити кількість своїх прихильників, не додають виборцям свідомості свого вибору. Кількість задіяних маніпулятивних технологій, відтак, особливого значення не має: на свідомий кістяк будь-чийого електорату вони майже не діють, а отже, загальна кількість виборців, якими можна маніпулювати, залишається тією самою. Стабільною. Це – саме ті виборці, що шукають найменше з лих. Додаткові технології знаходитимуть підтримку серед тих виборців, які перед тим уже „купилися” на іншу технологію того самого плану. А соціологічні дослідження чітко свідчать: свідомий кістяк електорату будь-якого кандидата від влади значно поступається свідомим прихильникам і Ющенка, й Симоненка.

Ще одна річ: будь-яке політичне об'єднання передбачає наявність спільної якщо не ідеології, то бодай політичної позиції. Спільного бачення тих моментів, які є важливими для суспільства. Адже мала популярність партій – членів „НП” (як і позафракційність у випадку депутатської „Центр”) сама по собі не може правити за достатню підставу для спільних дій. Так само неможливо собі уявити, щоб, скажімо, Валерій Хорошковський, Михайло Бродський та Наталія Вітренко об’єдналися лише через те, що на останніх парламентських виборах вони були помітні, але недобрали голосів. Причому, ця спільність позицій має бути не лише зрозумілою виборцям, а й прийнятною для них. За будь-яких умов, скажімо, неможливо склеїти електорати Ющенка та Симоненка. Чи можна зробити те саме з прихильниками відламку УНА та Слов'янської партії? Мало віриться, що свідомі прибічники обстоюваних ними ідеологій зможуть знайти точки дотику. Розрахунок може бути передусім на тих виборців, що легко вірять у політичну рекламу, а отже, є легкими об’єктами маніпуляцій. Чи вистачить таких для перемоги на виборах?

Заслуговує на увагу й теза про те, що нібито старі обличчя в політиці вже набридли. Саме нею намагаються обґрунтувати майбутні успіхи „НП”. Видається сумнівним, що напередодні президентських виборів громадян так уже зацікавлять нові обличчя, а тим більше обличчя, власне, видобуті нізвідки, – адже політиків, які були б бодай трохи відомі значній кількості виборців, серед партій "Народного президента" немає. Виборці не знають ані політичних поглядів, ані ділових якостей представників цих партій, вони здебільшого не мають про них жодного уявлення. Нове обличчя в даному разі є абсолютним синонімом відсутності обличчя. Феномен Володимира Путіна навряд чи можна повторити. Адже його успіхові 2000 року сприяли багато обставин, характерних саме для Росії саме того періоду, – тут і "маленька переможна війна" в Чечні, й незаповненість після відставки Єльцина некомуністичної й водночас не радикально-націоналістичної політичної ніші (за умов недостатньої популярності того ж таки Явлінського), й притаманна саме Росії схильність багатьох виборців голосувати за владу, хоч би хто її уособлював. Відсутність цих чинників в Україні стоїть на заваді організації сценарію "український Путін".

Україна, видається, вже проминула у своєму суспільному розвитку стадію виборів навпомацки. Більшість виборців точно знають, чого прагнуть, якою вони хотіли б бачити Україну і хто з політиків їхньому баченню найкраще відповідає. З усіма, зауважмо, їхніми, політиків, перевагами та недоліками. Це випливає з соціологічних досліджень не лише стосовно шансів перемогти на виборах для провідних політиків, а й стосовно загальних питань, як то ЄС, ЄЕП, НАТО. Кількість тих, хто не знає, не цікавиться проблемою або дає суперечливі відповіді, є не такою вже й значною. Цілком можна припустити, що „народнопрезидентівці” щиро хочуть добра Україні. От тільки чи не переоцінюють вони свої сили? Чи такими вже принциповими як на даний момент є їхні розбіжності з владою або опозицією? Чи немає тут максималізму, й чи не легше було б відстоювати свою позицію, приєднавшися до когось із цих сил? (Це запитання, звісно, має сенс лише за умов, якщо „Народного президента” не створено з навмисне маніпулятивною метою. Або що Україна вчергове не стикнулася з російською політтехнологією секонд-хенд – із тієї категорії, що вже довели свою повну непридатність для застосування в Україні через значну відмінність політичних ситуацій.) У будь-якому разі, було б непогано, якби будь-які треті сили пам’ятали провідну заповідь лікарів: „Не зашкодь!”