Сьогодні ми публікуємо доволі полемічну статтю відомого правозахисника Наталі Беліцер, як завжди, наголошуючи на можливості висловити свою точку зору на сторінках нашого видання і тим, хто виявить бажання опонувати автору.

Дискусія під такою назвою була проведена Культурним центром Посольства Ізраїлю в Україні 26-го лютого 2004 р. Оскільки сама проблема антисемітизму за час, що відтоді минув, не втратила своєї актуальності, хоча б з огляду на історію з «Сільскими вістями», хотіла б використати цю подію як початковий пункт для подальших міркувань. Може виникнути й запитання: чому “Післямова”, а не виступ у дискусії, не дебати з присутніми опонентами, не звичний обмін думками, аргументами, фактами тощо? Просто тому, що нічого подібного форматом того Круглого столу не було передбачено, слово надавали тільки кільком запрошеним доповідачам (навіть коли, здавалося б, вони вже вичерпно висловилися) – і нікому більше. До речі, цим згаданий захід докорінно відрізнявся від звичайного способу проведення круглих столів, семінарів, сучасних наукових, громадських чи журналістських зустрічей, присвячених обговоренню будь-яких актуальних питань. Він жваво нагадував збіговиська “трудових колективів” радянської доби, коли людей збирали для засудження “ренегатів”, що вирішили виїхати до Ізраїлю, чи інших – фактичних або потенційних – дисидентів.

Сучасний антисемітизм у Європі та Україні: хто винний?

Почну саме з того, що мала намір додати до головної теми дискусії. Щиро відгукнувшись на заклик ведучого, – шановного п. Леоніда Мациха, проректора Міжнародного Соломонова університету, – спробуємо поміркувати, в чому ж коріння й можливі причини стрімкого й нібито не передбачуваного зростання антисемітизму в усьому світі, але насамперед, – у цивілізованій Західній Європі? Цей регіон вартий окремої уваги не тільки через його особливу роль у світлі “євроінтеграційних” амбіцій України. А ще й беручи до уваги новітню історію і, здавалося б, усталену традицію, започатковану ще з перших повоєнних років. Згадаймо, що антисемітизм у розвинених демократичних країнах Європи другої половини двадцятого століття вважався явищем не тільки надійно подоланим, а й неможливим, несумісним зі справжніми європейськими цінностями, які так активно (й успішно) впроваджували в життя уряди і суспільства країн, тяжко потерпілих від Другої світової війни і злочинів фашизму. Однією з найжахливіших і найвідоміших сторінок цієї війни, одним з найтяжчим злочинів проти людства була трагедія єврейського Голокосту. То що ж сталося з Європою у ХХІ-му столітті?

Це питання інтенсивно обговорюється і дискутується національними й міжнародними засобами масової інформації, науковою, експертною спільнотами, а також на урядовому та міжурядовому рівні. Підсумком подібних дискусій можна вважати формування двох основних позицій. Згідно з першою, Європа повертається чи то до часів середньовіччя, чи то до анти-єврейських вакханалій, притаманних Німеччині напередодні та під час Другої світової війни. Проте, це явище пропонують також розглядати і в ширшому контексті загального зростання рівня ксенофобії навіть у найліберальніших країнах Західної Європи. Друга версія: сплеск європейського антисемітизму пов’язаний, насамперед, з ескалацією Ізраїльско-Палестинського конфлікту, і його коріння слід шукати в осередках мусульманських меншин, а також впливах “арабського світу”, – зокрема, арабських грошей. Натомість, як зауважив Президент ЄС Романо Проді, “не треба ототожнювати європейську критику політики Ізраїльського уряду з анти-єврейським антисемітизмом, хоча, безсумнівно, Ізраїльсько-Палестинський конфлікт підживлює антисемітизм, зокрема, серед представників арабських меншин, що проживають у Європі”.

Отже, стосовно першої версії. Схоже, що сплеск європейської ксенофобії, зареєстрований соціологічними дослідженнями навіть у такій країні, як “взірець лібералізму” Нідерланди, безпосередньо пов’язаний з певними викликами епохи глобалізації, а також із наслідками самої політики “чистого лібералізму”, що призвела до значного перемішування великих груп людей різного етнічного походження, різних культурних та історичних традицій, релігій тощо. Спробуймо поглянути на ці процеси з точки зору представників “титульних етносів” низки європейських країн, особливо таких маленьких, як, наприклад, скандинавські, де все населення складається лише з кількох мільйонів осіб, – тобто їх значно менше, ніж жителів кожного з усім відомих світових мегаполісів. Тоді стає зрозумілим, що може виникнути цілком слушна стурбованість громадян, що належать до більшості, стосовно перспектив збереження ними власної ідентичності, традицій і способу життя, які створювалися й розвивалися протягом багатьох століть.

Таким чином, пропоную розглянути цю ситуацію як дзеркальне відображення традиційної стурбованості правами меншин на збереження власної ідентичності у певних суспільствах, створених більшістю, і застосувати такі ж самі критерії до тих “більшостей”, що можуть відчувати – і не безпідставно – аналогічні загрози й небезпеки. Ця парадигма пояснює, зокрема, і чітко виявлену тенденцію запроваджувати жорсткіше законодавство в сфері імміграції, і суворіші норми й процедури, що їх почали застосовувати до шукачів притулку та бажаючих отримати статус біженців у багатьох країнах Західної Європи. У спрощеному вигляді, загроза поступової втрати власної, традиційної етнокультурної ідентичності, що виникла після лібералізації чи падіння низки тоталітарних режимів і відповідних “залізних завіс”, а також у зв’язку з прискореними темпами глобалізації, сприяла підвищенню чутливості до проблеми “чужинців” взагалі, що, в свою чергу, могло (принаймні гіпотетично) призвести і до зростання антисемітизму в контексті загального росту європейської ксенофобії.

Друга версія складніша для обговорення, не в останню чергу тому, що усталеною нормою “політкоректності” подібних обговорень стало щось на кшталт “про євреїв або добре, або нічого”. Тобто, в Україні серед найрізноманітніших аудиторій та учасників різних форумів (принаймні таких, що претендують на певну “респектабельність”) навряд чи можна зустріти тих, хто – на відміну від більш “розкутих” західних європейців – наважився б піднести питання про можливі помилки зовнішньої чи внутрішньої політики Ізраїлю як імовірної причини спалаху сучасного антисемітизму. Або заговорити про щось навіть “жахливіше”, а саме: чи не стикаємося ми часом з такими елементами позицій, виступів, оприлюднених поглядів деяких відомих представників єврейської спільноти, – в Україні та поза її межами – що можуть, в принципі, сприйматися як образливі не-євреями, зокрема, й представниками титульного українського етносу? Або: чи не могли бути підставою (знову таки, теоретично) для зростання антисемітизму в Європі в цілому, і в Україні зокрема, певні конкретні події, іноді начебто й не пов’язані безпосередньо з “єврейським питанням”?

Щодо Європи – на цю тему існує багато джерел інформації, як наукової, так і публіцистичної, до яких раджу звернутися читачам. Проте опрацювання принаймні деякої частини цієї величезної бази даних дозволяє дійти наступного висновку: так, певні вади політики Ізраїлю і певні дії ізраїльського уряду спричинили гостру критику й визнання такої політики неприйнятною далеко за межами суто “мусульманського світу”. Хоча співвідношення протестів мусульманських і не мусульманських суспільств і меншин важко, або й неможливо, піддати кількісному аналізу, складається враження, що “західні” (європейсько-християнські) ЗМІ висвітлюють і активно обговорюють акції та реакції переважно мусульманські (ісламські, ісламістські) – хоча б з тієї причини, що саме від них цього й очікують, і тому на них зосереджена головна увага, насамперед – моніторингових структур та інших борців з антисемітизмом.

Звідси випливає, принаймні почасти, й один із головних наголосів проведеного Круглого столу, а саме: “в усьому винні араби”. Тобто традиційні вороги Ізраїлю, які, водночас, намагаються – й небезуспішно – розповсюдити свої “хибні впливи” і всередині українського суспільства, котре досі вважалося і продовжує справедливо вважатися одним із найтолерантніших у Європі. Саме тут хотілося б подискутувати вже на серйознішому, концептуальному рівні. Насамперед, щодо абсолютної неприпустимості запровадження уявлень і термінології, пов’язаних з поняттям “колективної вини” або колективної відповідальності чи євреїв, чи кримських татар, чи то заможних селян, чи будь-яких інших груп, виокремленних за певною ознакою. Це неминуче призводить до різних надзвичайно негативних наслідків, – від упередженого ставлення до цих груп аж до репресій, “етнічних чисток”, переслідувань на підставі етнічного походження, раси, релігійних або політичних переконань тощо. Саме тому продемонстрований виступами на Круглому столі “подвійний стандарт” – з одного боку, наявність начебто твердої впевненості у власній “європейськості” (що має унеможливити застосування принципу колективної вини); з іншого – звинувачення в сучасній хвилі антисемітизму арабського (чи навіть ширше, мусульманського) світу як такого, – справляє особливо неприємне враження.

Антисемітизм, Голокост та інші геноциди

Ще однією причиною негативного відчуття, пов’язаного з цим заходом, були результати маленького експерименту-експромту, проведеного після його закінчення. Нагадую, що Круглий стіл відбувся 26-го лютого, тобто, рівно через три дні після урочистостей святкування “Дня захисника Вітчизни” 23-го лютого 2004 року. Експеримент полягав у тому, що низці учасників був показаний невеличкий (розміром з поштову листівку) малюнок, на якому ця дата зображена сплетеною з колючого дроту, п'ятикутна червона зірка містить череп і перехрещені кістки. Не будемо вдаватися до обговорення “художньої вартості” малюнка, бо проблема зовсім в іншому: на запитання, чи виникають якісь асоціації, думки чи згадки про конкретні історичні події, пов'язані з цією датою, жоден учасник не дав позитивної відповіді, а один навіть сказав, що це ображає його почуття як колишнього військового (збройних сил СРСР). Тобто ніхто – а йдеться не про пересічних осіб, а про запрошених в якості експертів – не мав ані найменшого уявлення про те, що 60 років тому, а саме 23 лютого 1944-го року, почалися трагічні події депортації всіх чеченців (разом з інгушами), внаслідок яких загинула половина усього народу. Фактично, це був акт геноциду, в цьому сенсі цілком подібний до Голокосту – трагедії єврейського народу. До того ж, якщо пам’яті євреїв – жертв Голокосту – присвячено численні музеї, меморіали, дослідницькі установи тощо, то геноцид чеченського народу триває й сьогодні, і ми всі є його мовчазними свідками. А якщо не намагаємося піднести свій голос протесту, зробити хоч щось, аби припинити цей злочин, – то несемо за це і певну частку особистої відповідальності.

Після цього мого пояснення, поважний співрозмовник (той самий, хто спочатку, подивившись на малюнок, висловив щось подібне до обурення), здається, відчув певний дискомфорт, бо його подальший коментар був зведений до того, що, мовляв, “у кожного болить своє, і кожен саме цей біль і відчуває”.

Але насправді це не так. Наведу лише кілька прикладів: 23-го лютого у понад 20-ти містах Європи та Сполучених Штатів Америки відбулися демонстрації протесту, спрямовані проти брутального порушення фундаментальних прав людини в Чечні російською владою й здійснення нею геноциду чеченського народу. Пропозицію щодо мирного врегулювання чеченської кризи – встановлення там тимчасової адміністрації під егідою ООН, висунуту урядом Масхадова – підтримали десятки тисяч європейців (серед них видатні діячі науки, культури, мистецтва), поставивши свій підпис під відповідною петицією. Сотні осіб вирішили підтримати акцію протесту, започатковану членом Європейського парламенту, італійцем Олівьє Дюпюї, який голодував більше місяця, аби привернути якнайбільшу увагу до чеченської війни. У Польщі 25-го лютого відбувся мітинг біля Посольства РФ, у якому взяли участь видатні польські політики й громадські діячі, художники, поети, журналісти, – зокрема, член Сейму Маріуш Каміньскі. Нарешті, найпереконливіший приклад глибокої стурбованості не тільки власними проблемами (що дивним чином збігся в часі з датою проведення Круглого столу стосовно антисемітизму) – це ухвалення Європарламентом 26-го лютого спеціальної резолюції, якою депортація 1944-го року була офіційно визнана ГЕНОЦИДОМ чеченського народу. Необхідно також звернути увагу і на величезні зусилля, докладені Транснаціональною радикальною партією (не треба лякатися назви, це доволі респектабельна партія, представлена в Європарламенті, а її “радикалізм” полягає, зокрема, в тому, що вона вимагає від урядів усіх країн світу скасування смертної кари). Ця партія домоглася того, що Умар Ханбієв, міністр охорони здоров’я уряду Аслана Масхадова, був запрошений взяти участь у роботі 60-ї сесії Комісії прав людини ООН, і 2-го квітня поточного року виступив перед нею від імені ТРП з дуже сильною і переконливою промовою, яка, можна сподіватися, призведе нарешті до більш ефективних і рішучих дій, спрямованих на припинення геноциду чеченців.

Сподіваюся, що цей дуже скорочений перелік подій і фактів допоможе зрозуміти необхідність обговорення проблемних питань міжнаціональних взаємин у сучасному глобалізованому світі в ширшому контексті, – принаймні тим, хто, займаючись міжконфесійними та міжетнічними конфліктами, а також злочинами проти людства, – такими, як Голокост, – декларує свою про-європейську та про-демократичну позицію.

...Пригадую, кілька років тому, а саме в березні 2001-го, Дмитро Корчинський, теперішній експерт, спеціально запрошений до участі в Круглому столі, був одним з організаторів мітингу протесту проти війни в Чечні, проведеному в Києві на Софійській площі. Зрозуміло, то був зовсім інший Дмитро Корчинський, бо стояв він на трибуні поруч із представниками нинішньої “Нашої України” і, безсумнівно, мав з ними спільні погляди й позиції. Тоді важко було уявити, що лексикон і гасла, за допомогою яких прийшов до влади президент Путін, будуть так міцно засвоєні Дмитром для того, щоб “мочити” опозицію, сумлінно виконуючи таким чином чиїсь (?) завдання і користуючись для цього будь-якою нагодою, зокрема й обговоренням питань сучасного антисемітизму. Тому не дивує, що ця дата у теперішнього Корчинського не викликає жодних спогадів чи емоцій... Хоча, про що це я? Корчинський – і почуття? Емоції? Може, ще й принципи або переконання? Вибачайте...

Детально зупиняюся саме на чеченському питанні не тільки тому, що цей геноцид триває й досі, а належність чеченців до “мусульманського світу”, схоже, суттєво знижує рівень можливого співчуття та обурення брутальними діями російської влади. Є ще один аспект, про який навіть боляче писати. Йдеться про відкритий лист – звернення Сіраджина Саттаєва до українців, – що з’явився на чеченському веб-сайті “Кавказ-Центр” 8 січня 2004 року. Безпосередньою причиною, що спонукала автора написати цього листа, були ганебні дії українських прикордонників, які вночі 1-го січня затримали потяг на прикордонній станції “Червона могила” і висадили з нього кілька сімей з малими дітьми, – усього 23 особи – в чиїх паспортах місцем проживання була позначена Чечня. Всі вони їхали в Україну на запрошення своїх родичів. Після ретельної перевірки двом особам (російському подружжю) дозволили повернутися до вагону, всіх інших, серед них немічних старих і малих, змусили пішки йти до наступної станції – вже на території Росії. Крім оцінювання цих подій у площині гуманізму чи моральності, необхідно зазначити, що всупереч національному законодавству та ратифікованим Україною документам міжнародного права, це означало здійснення українською владою акту відвертої дискримінації за етнічною ознакою.

На всі звернення родичів, які благали дозволити в’їзд в Україну членів їх сімей, влада відповідала мовчанкою. Оскільки подібний епізод був далеко не першим, в листі є такі рядки: “Хоча це йде всупереч притаманним горцям правилам поведінки, змушений нагадати Україні та українцям про деякі історичні факти, які мали б присоромити українську владу, а українцям – нагадати про таку людську чесноту, як вдячність”. Далі йшлося про те, як десятки тисяч ледь живих українських селян, що їм вдалося якимось чином втекти від голодної смерті у 1932-33 роках, дісталися до Чечні, і як саме чеченці їх рятували, переховуючи в своїх домівках, віддавали останнє, аби нагодувати, як лікували... Він згадує, що лише одне маленьке село (звідки, схоже, він сам родом, і яке зараз перетворено на ґетто російськими військовими), врятувало таким чином життя кількох сотень українців. У тому листі ще багато чого сказано, але, сподіваюся, наведеного вистачить...

Доторкнувшись таким чином до теми Українського Голодомору, можна спробувати поглянути і на неї в контексті українсько-ізраїльских, українсько-єврейських стосунків та українського антисемітизму. Пам’ятаймо, що він забрав життя до 10 мільйонів безневинних селян, які померли від штучно створеного голоду, в той час як їхні села були оточені кордонами військових – простих “радянських хлопців”, а значна частина міського населення навіть не усвідомлювала, що за трагедія відбувається поруч з ними. У 2003-му році майже весь світ (переважно ті країни, де є українська діаспора), відзначив 70-ту річницю цих трагічних подій. Намагання українського уряду досягти офіційного визнання Голодомору актом геноциду українського народу Генеральною Асамблеєю ООН не мали успіху через шалений спротив, насамперед, представників Російської Федерації (що було розцінено міжнародними експертами як свідчення слабкості й неспроможності української дипломатії). В результаті, замість Резолюції ГА ООН була ухвалена так звана “спільна заява” 26-ти націй. Серед них є і США, і Канада, і Росія, і, між іншим, чимало арабських країн, але немає Ізраїлю. Не чути було й про якусь особливу увагу до цієї дати з боку єврейських організацій, Посольства Ізраїлю в Україні або Ізраїльського культурного центру, – ініціатора Круглого столу з питань антисемітизму. То постає питання: а чим же ж була ця скорботна дата для наших співгромадян – членів єврейської національної меншини, їхніх громадських організацій, релігійних общин тощо? Чи була ця трагедія усвідомлена, відчута ними як співставна з трагедією Єврейського Голокосту?

Дещо про борців з антисемітизмом

Вважаю, що облишивши обговорення певних аспектів вищезгаданого Круглого столу, варто уважніше придивитися до деяких конкретних особистостей та репутацій тих, хто зазвичай охоче відіграє роль лідерів боротьби з антисемітизмом. Не будемо згадувати тих із них, хто не в такому вже й далекому минулому зарекомендував себе не менш завзятим борцем, навпаки, з “сіонізмом”, – що ж тут скажеш, хіба що час минає, і переконання – разом з ним? Бо інша версія всім відома і всім зрозуміла. Але є постаті, які ще більше компрометують боротьбу з антисемітизмом – їх важко назвати інакше, ніж “одіозними”. Маю на увазі п. Вадима Рабиновича, президента Всеукраїнського єврейського конгресу. Щоб уникнути можливих звинувачень у тенденційності, необ’єктивності чи інших гріхах, не буду писати про нього нічого від себе; замість цього, наведу скорочені цитати (неофіційний переклад) зі статті, нещодавно опублікованій в авторитетному міжнародному виданні “Монітор тероризму” (LOOSE NUKES AND AL-QAEDA by Taras Kuzio, Terrorism Monitor, In-Depth Analysis of the War on Terror Volume II, Issue 6, Jamestown Foundation, Washington, D.C., March 25 2004). Написано там про пана Рабиновича таке: “... інший глибоко скомпрометований український олігарх, що бере участь у нелегальній торгівлі зброєю – це Вадим Рабинович. ...Близька до нього організація висунула звинувачення в антисемітизмі проти “Сільських Вістей”, єдиної великої опозиційної газети, змусивши закрити цю газету і таким чином позбавивши опозицію доступу до цього медійного ресурсу під час президентських виборів цього року... Досьє Інтерполу... свідчить про зв’язки Рабиновича з організованою злочинністю та його причетність до відмивання грошей та нелегальної торгівлі зброєю...” Зацікавленим в отриманні цієї інформації в повному обсязі варто звернутися до першоджерела (доступного також і в електронній версії).

Тож цілком зрозуміло, який внесок у поширення (а не подолання) антисемітизму може бути зроблений внаслідок кампанії, активним учасником котрої була (і є) подібна публічна особа. В цьому контексті хотілося б додати, що продемонстрована п. Вадимом Рабиновичем повна зневага законів країни, громадянином якої він є (маю на увазі його ставлення до наявності подвійного – українського та ізраїльського – громадянства, оприлюднене в ефірі популярної програми “Тема дня” Громадського Радіо 27-го лютого цього року), навряд чи сприятиме створенню позитивного іміджу таких борців з антисемітизмом в Україні. Навіть серед тих “неосвічених” (так сказано, зокрема, в судовому рішенні про читачів “Сільських Вістей”), хто нічого не знає про його статус “персони нон ґрата” в США, чи про обговорення на досить серйозному рівні участі у незаконній торгівлі зброєю. І хоча, здавалося б, згадані підозри чи звинувачення не мають нічого спільного ні з проблемою зростання антисемітизму в Україні взагалі, ані з можливими наслідками в цьому плані історії з газетою “Сільські Вісті” зокрема, тут треба чітко відокремлювати право п. Рабиновича на висловлювання власної думки (як приватної особи), від зовсім іншого: виступів у ролі речника від єврейської спільноти (що випливає з його статусу президента Всеукраїнського єврейського конгресу). В таких випадках, подібним речникам вкрай бажано мати незаплямовану репутацію.

Незважаючи на те, що події навколо судового рішення щодо закриття газети “Сільські Вісті” вже обговорені й висвітлені з усіх можливих позицій, поглядів і настроїв, змушена знову повернутися до цього питання в контексті оцінювання цієї ситуації відомими діячами й активістами єврейського руху. Треба зауважити, що більшість з них висловлювалися дуже обережно і були досить далекі від беззастережної апологетики цього “рішучого кроку в боротьбі з антисемітизмом”. Ось тільки частина відповіді Леоніда Фінберга, директора Інституту юдаїки, на запитання “Детектор медіа” (31 січня 2004 р.): “З моєї точки зору, рішення суду про закриття „Сільських Вістей” набагато більше стосується боротьби влади з опозицією, ніж боротьби українського суспільства чи влади з антисемітизмом... ...Знаючи досить великий досвід паплюження в мас-медіа і української, і російської, і польської, і єврейської історії, я щось не пам’ятаю, щоб після цього закривали видання. Це ще раз наводить на думку, що ця акція є з’ясовуванням взаємин влади з опозицією і дуже опосередковано пов’язана з боротьбою проти антисемітизму”.

Згадавши ж оприлюднений (принаймні, низкою інтернет-видань) всебічний фаховий юридичний аналіз, що переконливо довів наявність у цьому судовому рішенні надто вже великої кількості “помилок”, процитуємо твердження іншого речника, п. Олександра Наймана, – про те, що “...рішення суду по “Сільських Вістях” юридично бездоганне, як теорема Піфагора!” (Конференція “Медіа та висвітлення проблемних питань міжнаціональних стосунків”, Київ, 5 квітня 2004 року). Подібні висловлювання (це тільки один приклад з багатьох) підривають віру в об’єктивність і неупередженість певних “професійних” борців з антисемітизмом, і таким чином перешкоджають зусиллям тих громадських діячів, – і євреїв, і українців, – які так багато зробили (і роблять) для досягнення українсько-єврейського порозуміння. І до того ж, безсумнівно, мають на це моральне право. На щастя, таких в Україні чимало, кожен з них заслуговує на велику й щиру пошану; не називаю прізвищ тільки тому, що було б дуже прикро когось не згадати.

Антисемітизм у контексті ксенофобії

То чи можна оцінити, як саме вплинуло на антисемітизм в Україні судове рішення щодо “Сільських Вістей”? Не знаю даних порівняльних соціологічних досліджень “до того” і “після того”, але, спілкуючись з колегами з різних регіонів України, неодноразово доводилося чути тривожні повідомлення про зростання негативного ставлення до “євреїв взагалі” саме останнім часом. Якщо це так, принаймні однією з імовірних причин такого прикрого явища може бути перебіг останніх подій, зокрема й пов’язаних з “Сільськими Вістями”. Бо вони надто настирливо підштовхують пересічного українця до свідомого або підсвідомого відчуття, що “євреям все можна” – включно з закриттям владою опозиційної газети (використавши як привід для цього надруковані в ній публікації, що на експертному рівні дійсно визнані антисемітськими). Водночас у людини може створитися враження, що самі євреї не надто переймаються стражданнями інших людей чи етнічних груп, з якими вони начебто мають спільну територію, історію та нинішнє громадянство. Таке гірке відчуття може особливо загострюватися та посилюватися на тлі того, що за брутальні, брудні й відверто українофобські публікації (серед них, до речі, й заперечення самого існування української нації та української мови), зокрема, в найтиражнішій газеті Криму “Кримська правда”, жоден судовий позов не був задоволений. Коли ж нарешті відбулося судове засідання, в цих публікаціях не було знайдено ні образи честі та гідності, ані розпалювання міжнаціональної ворожнечі; виявилося, що все це було тільки “висловлюванням власної думки” – який блискучий приклад ретельного захисту права на свободу слова! В результаті тривалих зусиль позивачів захистити себе за допомогою судової влади, газета та її головний редактор, автор цих ганебних публікацій М. Бахарєв, жодною мірою не постраждали; навпаки, пізніше Бахарев був нагороджений якоюсь урядовою відзнакою...

Тому неминуче виникає запитання: чи приділили будь-яку увагу українофобським публікаціям у друкованих та електронних ЗМІ єврейські організації? Факти відповідної реакції української інтелігенції та політичних діячів на прояви антисемітизму відомі; можна сперечатися, чи були вони достатньо рішучими та вчасними, але заперечити їх неможливо. То ж чи не наявний тут певний дисбаланс, диспропорція у боротьбі з різними проявами ксенофобії в українському суспільстві? Наприклад, з численними анти-ромськими публікаціями? Або з шаленою, іноді істеричною анти-кримськотатарською пропагандою в кримських (і російських) ЗМІ? І чи відбулися спроби з боку єврейських організацій виступити на захист цих груп своїх співвітчизників, що так тяжко потерпіли від злочинів і радянського, і нацистського режимів?

Останнім часом стереотипні уявлення про “татарські самозахоплення” землі, про дедалі більшу агресивність кримських татар широко тиражуються пресою; окремі статті та виступи в загальнонаціональних виданнях, наприклад, Миколи Семени чи Володимира Притули, не в змозі протистояти цій потужній хвилі, що ефективно впливає на громадську думку і формує її. Водночас, з офіційних заяв представників кримського уряду й статистичних даних відомо, що подібні акції, здійснені кримськими татарами, становлять лише 15 – 20 відсотків від усіх випадків самозахоплень кримської землі, а їхня участь у злочинних діях, за різними видами скоєних злочинів, складає від двох до 6-ти відсотків, хоча кримські татари – це понад 13 відсотків усього населення Криму. Але чи можна уявити собі припинення діяльності якоїсь кримської газети на підставі появи в ній публікацій, що принижують честь і гідність кримськотатарського народу? Ця ситуація, а також надзвичайно поблажливе чи байдуже ставлення влади до проявів українофобії кричуще контрастують з показовою акцією покарання “Сільських Вістей”.

Замість висновків та рекомендацій

Хотілося б додати до цих коментарів деякі міркування стосовно можливих шляхів не “повного й остаточного” подолання в Україні антисемітизму (бо це складне соціально-психологічне явище, можливо, й не піддається повному й остаточному викоріненню, як то стверджує низка дослідників), а радше щодо того, яким чином протистояти загрозливим тенденціям його зростання. Крім “стандартних” рецептів – освіта, відповідне виховання, інформування, медіа (зокрема, запровадження чіткіших стандартів журналістської етики), а також заходів покарання згідно з чинним законодавством і за допомогою справедливого, неупередженого і незалежного від інших гілок влади суду, насмілюся запропонувати дещо для здійснення самими єврейськими общинами, їхніми громадськими організаціями та авторитетними лідерами.

Переконана, що якби під час відзначення 70-ї річниці Голодомору був зроблений потужний символічний жест співчуття, скорботи, визнання національної трагедії українців – на рівні міжнародних організацій чи всередині країни – це значною мірою вплинуло б і на ставлення українців до так званого “єврейського питання”. В ширшому контексті, важливим засобом поліпшення міжетнічних взаємин, зокрема, більшого порозуміння євреїв з не-євреями, буде приділення значно більшої уваги трагічним сторінкам історії – стражданням, переслідуванням, а також актам міжнародного злочину геноциду, скоєним проти інших народів та етнічних груп – у першу чергу, зрозуміло, тих, з якими пострадянські євреї мають спільну історичну спадщину перебування в складі тоталітарної імперії. Не завадило б і виявлення більшої поваги з боку Культурного центру до культури – в першу чергу, мови, – тієї країни, в якій працює Посольство Ізраїлю. Маю на увазі той самий Круглий стіл, на початку якого всім запропонували виступати тільки російською, “бо дехто з присутніх не розуміє української”. Для порівняння: більшість послів, що беруть участь у різних форумах громадськості, намагаються виступати українською мовою. Якщо не в змозі, користуються англійською. (Дуже зворушливим прикладом послідовного намагання користуватися державною мовою країни був виступ посла Швеції на Форумі правозахисних організацій у Києві 31-го березня. Незважаючи на помітну шокованість брутальною й безглуздою провокацією “братчиків” Корчинського проти присутнього на цьому заході Джорджа Сороса і попри наявність синхронного перекладу, промова була виголошена українською, хоча й з відчутними труднощами. До речі, участь у роботі цього Форуму видатних російських правозахисників аж ніяк не заважала використанню української).

Проте, можливо, всі ці пропозиції не такі вже й актуальні. На моє переконання, насправді євреям в Україні, принаймні в найближчій перспективі, нічого не загрожує. Технологічний проект “Ксенофобія: Україна-2004” значно успішніше розвивається в напрямі анти-кримськотатарських (ісламофобських) настроїв. До того ж, особливої привабливості такому напряму додає і належність лідерів кримськотатарського народу до опозиційної “Нашої України”, і значна упередженість кримськотатарської спільноти проти “східного” (російського) вектору української інтеграції. Тобто існує ціла низка чинників, що обумовлюють зосередженість діяльності новоявлених (поки що в Криму) “скинхедів” і “православних казаков” не на антисемітській агітації і не на погрозах вчинити єврейські погроми, а на вже випробуваній тактиці провокацій проти кримських татар. Отож, можна жити спокійно... – поки що?