Посилання на "російський слід" в технологічних схемах, які використовуються в українській політиці, давно вже стали банальними. Та актуальності при цьому не втратили.

Тотальний успіх російської "партії влади" на виборах 7 грудня, безумовно, не міг не породити в українських можновладців спокуси черговий раз вдатися до запозичень. Тим більше, що чимало імпортних технологів залишилися "в обоймі" ще з минулих виборів.

Що саме з набутого росіянами досвіду можна буде використати (і вже використовується) в нинішньому політичному протистоянні в Україні?

Давно відомо, що найдієвішим методом нейтралізації політичного опонента є наділення його тими негативними рисами, які базуються на якихось архетипічних уявленнях і підсвідомих страхах масової свідомості.

Так, експлуатовані російськими провладними силами націонал-патріотична ідея (чи ідея відродження Великої Росії – в різноманітному її трактуванні) та ідея сильної влади, здатної навести в країні порядок, знайшли вдячну аудиторію серед втомленого пореформеним російським бардаком електорату.

Власне, так відбувається практично завжди: як тільки та чи інша країна входить у кризовий період розвитку чи тривалий час перебуває в періоді стагнації, відсутності реального реформування, економічного тупика і падіння загального добробуту громадян – тут же активізуються розмови про "сильну руку". І найактивніше використовують подібну риторику саме представники діючої влади – дії яких до цієї самої кризи і привели.

Автоматичний перенос державницької патріотичної ідеї - як передвиборчої "фішки" діючої влади - на український ґрунт, м’яко кажучи, дещо утруднений. І в першу голову тим, що ця ідея в Україні давно ідентифікується з цілком конкретними політичними силами, і перечепити цей ярлик на себе владі навряд чи вдасться.

Очевидно, риторика представників влади періоду Тузлинського загострення – це максимум того, що нинішня політична еліта може собі дозволити, так би мовити, в патріотичному напрямі, зважаючи як на тісно пов’язані з Росією економічні інтереси, так і на особливості власного менталітету.

Малоймовірною є для України також спроба втілити проект "сильної руки" а-ля Путін. Поки що, здається, ні кадрово, ні, знову ж таки, ментально до цього не готова сама влада. Та й такого "гарячого" фактора, як чеченська війна у Росії, у нас, слава Богу, немає. Хоча суто технологічно можливості втілити "жорсткий варіант" утримання влади Кучмою чи її передачі до контрольованого наступника, на фоні, скажімо, інспірованих масових заворушень, різного роду провокацій etc., виключати не можна – про це писала свого часу і "Детектор медіа", і інші видання.

До того ж, звісно, найголовнішою, і, швидше за все, найефективнішою технологією на сьогоднішній день (яка вже ближчими днями може увійти у вирішальну стадію) є "політреформа" – цей універсальний "рятувальний круг", надувати який заходилися (кожен на свій лад) чи не всі політичні сили, міцно пов’язані з владою. Її успішна реалізація справді може дуже суттєвим чином змінити розклад сил в українському політикумі. І тут нинішня лінія української влади є контраверсійною до дій влади російської. Якщо там політична еліта з метою самозбереження консолідується навколо президента-лідера, в Україні сьогодні еліта ситуативно зацікавлена в розпорошенні владного ресурсу – явно більше побоюючись саме приходу нового лідера, ніж приходу нової політичної сили. Перетворюючи президента в залежну, а то й чисто декоративну фігуру і задіюючи потужний адмінресурс на наступних парламентських виборах, політична еліта "епохи Кучми" (назвемо її так) має неабиякі шанси продовжити своє домінування. А, відповідно, на тривалий час законсервувати існуючу ситуацію, черговий раз заморозивши процес вирішення стратегічних проблем української держави.

Але, реалізуючи головну технологію, провладні технологи не забувають і про технології, так би мовити, доповнюючі. Одна з них і має суто російську „прописку”. Озвучення цієї технології відбулося в недавно опублікованому тексті якогось Віктора Татарчука у газеті "Известия-Украина", що досить давно виступає в ролі транслятора чергових задумок есдеківських штабістів. Переважно скопійованих з російських "рецептів". Дійсно, навіщо докладати зайвих зусиль, якщо можна за одну і ту ж "придумку" отримати двічі...

На цей раз вкидалася ідея ідентифікувати всі проблеми і негаразди, якими супроводжувався і супроводжується в наших умовах процес суспільної трансформації, – зрозуміло з ким? Звичайно ж, з опозиційними лідерами, які справді мали нещастя, кожен у свій час, долучитися до урядових посад, – Ющенком та Пинзеником. Така собі не надто тонка спроба провести паралель між крахом праволіберальних партій на російських думських виборах і майбутнім (як розраховують автори ідеї) провалом української "правиці".

Не варто повторювати банальностей про хвору і здорову голову. Цікаво в цій ситуації інше – те, з якою легкістю провладні технологи (впевнений, що з благословення замовників) ставлять хрест на всіх "досягненнях" політичного режиму за все десятиріччя його існування. Захват, з яким дрібні есдеківські сайти тиражують думку про крах російських, як вони пишуть, "ліберал-капіталістів" як передвістя майбутнього краху "Нашої України", - мало того, що позбавлений елементарної логіки. Він ще й денонсує всі ліберально-демократичні декларації, з якими свого часу йшов до влади нинішній глава держави.

Пригадаємо:

- виступаю за керовану трансформацію адміністративної економіки в ринкову, обґрунтовані методи роздержавлення і приватизації, за рівноправність усіх форм власності та їх правовий захист. Виходячи з цього, формуватимуться і принципи державного управління економікою;

- підтримуватиму політику глибоких змін у структурі економіки. Основна державна підтримка буде надаватись високотехнологічним та наукомістким підприємствам. Першочергова увага зосереджуватиметься на зменшенні енергомісткості виробництва. Розвиток галузей економіки із швидким оборотом капіталу. Виробництво товарів широкого вжитку, сфери побуту, торгівлі забезпечуватиметься суто ринковими стимуляторами;

-з метою концентрації національного капіталу ініціюватиму створення промислово-фінансових груп, міжгалузевих концернів та трестів, індустріально-банківських холдінгів. Це дасть змогу українським компаніям паритетно співпрацювати та конкурувати із світовими...



Усе це - з програми кандидата в президенти Леоніда Кучми на виборах 1994 року. Як саме відбулася і ким була керована "трансформація адміністративної економіки в ринкову" - за це десятиріччя відчув на собі кожен українець. Так само, як зрозумів, наскільки обґрунтованими були (і залишаються) "методи роздержавлення і приватизації". І з промислово-фінансовими групами та індустріально-банківськими холдінгами теж, начебто, все склалося. Тепер виявляється, що "курс реформ", якому, як вважав раніше Президент, "не було альтернативи", насправді був згубною для українського народу задумкою клятих праволібералів.

Так, чого доброго, нас справді спробують (і останні заяви есдеківських лідерів, які бачать загрозу демократії в націоналістах та олігархах (!) і пропонують здоровим силам об’єднатися у лівий центр, про це свідчать) переконати у тому, що головними захисниками інтересів простого народу є "соціал-демократи" Медведчук і Суркіс, або відомий благодійник Ахметов, чи хто там ще... Потім, дивись, ще відкриється страшна таємниця, що всі "стовпи" нинішнього режиму, насправді, все минуле десятиріччя намагалися за всяку ціну зберегти всі надбання гуманного радянського ладу вкупі із загальнонародною власністю, але змушені були поступитися перед підступами "злочинних" і "антинародних" Ющенка, Пинзеника та іже з ними.

Здається, "піар-фахівці", захопившись черговим раундом своїх "інтертекстуальних" ігор, зовсім втратили почуття реальності. У Росії, принаймні, хоча б був формальний привід для такого "пострілу в минуле" – прихід нового президента і його команди. В Україні ж досі перетасовується все та ж "політична колода" 10-річної давності. "Козирні тузи" якої вийшли ще з ленінського комсомолу, компартії і з трастів типу якої-небудь "Омети"...

Сміх сміхом, але заявлений піарщиками підхід став черговою ілюстрацією морального рівня нинішньої еліти, начисто позбавленої будь-яких принципів і переконань, здатних відмовитися від будь-чого, що заважає їм отримувати прибутки і захищати будь-що, що дозволить ці прибутки зберегти і примножити.

Заради справедливості треба зазначити, що й опозиція досі не виробила власної цілісної ідеології (передвиборчі програми будь-яких політичних сил не піднімаються вище рівня відписок для ЦВК). Взагалі, ця тотальна відраза до поняття "ідеологія" пояснюється не лише запізнілою реакцією на ідіотизм політосвіти пізньорадянського "застою". Насправді, попри поширене переконання багатьох українських політиків, ідеологія – це не просто набір лозунгів, це ще і система принципів. А принципів, та ще й добровільно на себе прийнятих, все ж заведено дотримуватися.

Що, певна річ, стає обтяжливим обов’язком для українських політиків, більшість із яких звикли тримати носа за вітром і з легкістю маневрувати між лобістськими клубами, що обслуговують інтереси крупного капіталу і чомусь називаються у нас політичними партіями.

Що ж до того таки незаперечного факту, що і Ющенко, і Пинзеник і ще чимало людей, які належать до опозиції, працювали у структурах нинішньої влади, то їм дійсно слід нести за це відповідальність. Яка може, наприклад, полягати у тому, щоб не обмежуватися тепер загальними деклараціями про неприйняття існуючого режиму. Але й сформулювати і запропонувати суспільству власний Проект майбутньої України – ту саму систему принципів, якої вони публічно обіцяють дотримуватися у випадку свого приходу до влади. Саме у вірності принципам - суть поняття політичної відповідальності.

Нині діями влади та її штатних пропагандистів керує саме страх перед відповідальністю, якої врешті-решт не уникнути, і глибоко приховуване відчуття втрати власної легітимності. І надія, що час відповідати черговий раз вдасться віддалити, за допомогою чорнопіарівських умільців – своїх та імпортованих, монополії на ЗМІ, хитромудрих політичних провокацій, кулуарних домовленостей, безсоромного використання адмінресурсу, елементарного підкупу – чого ще?

Звертає на себе увагу той факт, що вже тривалий час підконтрольні ЗМІ навіть не намагаються вести мову про якусь позитивну програму влади, про спроби переконати співгромадян у своїй перевазі – кредит народної довіри давно і безповоротно вичерпаний. Тепер залишилось лише повністю зосередитися на дискредитації політичних опонентів. З однією метою – добитися остаточної відрази виборців до будь-якої політичної участі, бо це єдиний реальний шанс добитися хай тимчасового успіху. Йдеться про своєрідну "тактику випаленої землі", яка демонструє слабкість, невпевненість і свідчить про наближення поразки.

І які б зовні винахідливі технології не застосовувалися в рамках цієї тактики – всі вони будуть технологіями занепаду. І сама влада теж розуміє це, час від часу сигналізуючи опонентам про можливість досягнення компромісу (наприклад, через свого "транслятора" В’ячеслава Піховшека в останньому "Епіцентрі" чи в кулуарних перемовинах). Досвід минулого свідчить про те, що компроміси дорого обходяться Україні і українцям. Не хотілося б, щоб старі помилки повторилися знову.