5-й Київський книжковий ярмарок, що проходив з 10 по 13 грудня ц.р., вкотре “засвітив” результативність письменницької праці та зусилля видавців дня сьогоднішнього. Безумовно, резервів значно більше, ніж того, що вже зреалізовано. Але практично все, що робиться з популяризації українського слова, української книжки заслуговує на увагу і всіляку підтримку.

В рамках ярмарку Всеукраїнський конкурс романів та кіносценаріїв “Коронація слова” вперше представляв 32 книги своїх лауреатів, після чого відбулась прес-конференція. Не буду зупинятись на деталях і словах вдячності, висловлених на адресу конкурсу від авторів, імена яких стали відомими читацькому загалу. Я вкотре переконався в необхідності й користі подібних літературних змагань. “Коронація слова” стала для одиниць навкололітературних “тусовочників” подразником (аякже – на слуху!), зате для сотень часто зневірених авторів це – надія. Надія отримати перемогу й визнання і врешті – мати власну омріяну книжку. Чи багато в нашому житті таких надій?! Напевне, не настільки, щоб легковажити ними, як це намагається зробити у своїй статті М.Бриних ("Какао-боби на сторожі літературного процесу").

У своєму другому виступі автор все ж проникся “сумлінням літературного критика” і спробував перевести мову від власне аналізу фуршетного меню під час презентації книг-переможців “Коронації слова – 2002” до аналізу суто персон авторів, проблем конкурсу. Що ж, схоже недалеко вже й до аналізу суто книг.

За логікою справжньої літературної критики починати варто саме з цього. Так це важче від скороминущих епатажних вивержень. Бо ж книги читати треба! Але це саме те, чого нині бракує – добротної літературної критики. Тоді вам складуть щиру подяку всі: автори, видавці, організатори конкурсів (не лише “Коронації”), а основне – самі читачі.

Аби зреалізувати цю сподвижницьку справу, я готовий з-під землі дістати вам, пане Михайле, саме тої водочки, якої вам бракувало на презентації, вдосконалити форми проведення конкурсу (хоча усвідомлюю, як і ви, що досконалість не знає меж), аби з вашою допомогою довести тиражі нашої багатостраждальної української книжки до багатотисячних накладів.

Вірю, що так воно й буде. Колись. А хочеться вже сьогодні. Отут ми з вами, пане Михайле, однодумці. Тож – вперед! До омріяної мети – мати визначну вкраїнську книжку і вдячного масового читача. А ще – конструктивного майстерного літературного критика. Гадаю, приклад останнього ви все ж колись подасте.