Олександр Сизоненко у щойно виданій книзі "Не вбиваймо своїх пророків!" згадує, як "у застіллі Григір не раз і не два наголошував під чаркою: " Тютюнники довго не живуть". І справді: батька розстріляно на 38-му році життя, дядька Павла – на сороковому, а старший любий брат Григорій помер на сорок першому році життя". Старший, як відомо, звався попервах Георгієм, але односельці не сприйняли ім‘я і стали звати хлопця Григорієм.

Національний достойник, не поцінований за життя (творчість Григора Тютюнника посмертно була відзначена Державною премією імені Тараса Шевченка 1989 року), на жаль, ще й досі залишається невідомим для загалу. Прикро, але факт: шановане мною видання "Поступ" 5 грудня у своєму "Календарі" сповістило читачів: "1931 -- народився Григорій Тютюнник, письменник (+1980)". "Щоб шанувати, треба мати талант", - зауважував свого часу Григір Тютюнник.

Старший брат Григора - Григорій Тютюнник (народився 1920 року) – автор роману "Вир", літературний сценарій якого пізніше для кіностудії імені Довженка створить Григір, справив значний вплив на формування літературних смаків молодшого. "У мене он брата ніби в ясир взяли: на Тихоокеанському флоті три роки прослужив і зрікся рідної мови, - з болем говорив Григорій Тютюнник. – Листи звідти писав тільки російською. А зараз вступив на російську філологію Харківського університету і кпинить мене за те, що пишу українською мовою: "Тебя будут читать только по хуторам и селам. А городу не понадобится твой роман, хоть напиши его золотым пером и золотыми буквами!" Сам Григір Тютюнник так згадує в "Автобіографії": "1938 року віддали мене дядя і тьотя до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів. Думаю, що тут другі мої, сказати б, батьки дотримувались і принципових поглядів щодо української мови, освіти, культури взагалі.

Через два тижні цей клас було ліквідовано за малим контингентом, і я опинився в російському першому класі. З того часу і до 1962 року я розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою, окрім років 1942 — 1949-го, коли я знов опинився в селі біля матері".

Старший брат повернув молодшого в лоно рідної мови. Григір Тютюнник написав про це в "Автобіографії" так: "По тому, як умер Григорій (1961. – Ред.), я знову взявся за писанину, але вже українською мовою. Цей злам вам повинен бути зрозумілий...

Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах — так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої «Сумерки» на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею, слава Богу, і не розлучуся до самої смерті".

Згадуючи прощання з Григором Тютюнником – прощалися з ним, як прощалися тільки з великими його попередниками – Остапом Вишнею, Головком, Сосюрою, Олександр Сизоненко пише: "...Як повільно з-під неба в глиб землі відходив наш Григір, теж хотілося б закарбувати навіки, але телевізійні й кінокамери бувають тільки на похоронах президентів та принцес, а не поетів та письменників. Тому все це відійшло у вічність разом з Григором не зафіксованим для історії".

Блискучий новеліст і повістяр Григір Тютюнник залишив нам у спадок свої світлі твори: справжнє свято читання для спраглих.