Презентація відбулася завдяки Вiрлянi Ткач i Свiтланi Матвiєнко. Iз героїв серiї були присутнi Олег Лишега (його книжка вже надрукована) i автори ще не опублiкованих розмов, котрi вже вiдбулися -- Микола Рябчук i Василь Герасим’юк.

Видавництво "Лiлея-НВ" продовжує презентувати книжки iз серiї "Iнший формат". Власне, "продовжує презентувати" -- звучить як повiдомлення про хiд якоїсь тривалої кампанiї. Насправдi жодної кампанiї (хоча непогана компанiя -- мiг би скаламбурити хтось схильний до фiлологiчних дотепiв). Не буде кампанiї, але буде "тривалої".

Бо серiя передбачає мiнiмум дев’ять книжок, виданих ще у цьому роцi. I надалi передбачає непередбачену вiдкритiсть. А на початок, за всiма правилами організації, принаймні праці, надрукованими є вже чотири з дев’яти.

Було би прикро, якби цей допис сприйнявся як ( вже вдруге виникає це слово, значить щось-таки нечисто) рекламна стаття, або інформаційне повідомлення на правах реклами. Було би прикро, бо насправді допис є приватним, ліричним, особистим, як мало який інший.

Просто я маю щастя бути виконавцем всього цього проекту. I це стало справжньою спiралеподiбною пригодою, яка дiється зi мною у значно iнтенсивнiшому виявi, нiж зi всiма iншими учасниками проекту. Отож, мушу тепер себе стримувати, розповiдаючи про все це лаконiчно i за порядком.

Я завжди був переконаний у тому, що вiд того, як ми говоримо, у значнiй мiрi залежить наша доля ( хоч, звичайно, є речi, важливiшi вiд долi).

Менi завжди здавалося, що величезнiй кiлькостi людей для того, щоби щось поправити у власному життi, бракує елементарного знання -- як можна говорити iнакше.

Також менi здавалося, що нашим людям, нам усiм дуже бракує такої суспiльної речi як публiчна есеїстика. Саме видкритої есеїстики -- спроб спокiйно мислити вголос, розумiючи, що не слiд кричати, що тебе почують лише тодi, коли доведеться дослуховуватися.

Знову ж (це менi сформулював Андрухович) -- бракує заявлених авторських позицiй.

I ще одне: як говорять тi, котрi пишуть, тодi, коли не пишуть, а говорять. Тобто, iнший формат. (Це визначення вформулював уже Iздрик.).

А ще менi здавалося, що одним з актуальних i модерних способiв лiтератури на домiнантний виклик нашого часу – iмператив самореалiзацiї -- є надання слова iншому.

Приблизно на таких iнтуїцiйних засадах вибудуваний книжковий проект видавця Василя Iваночка. З цих засад виникли i принципи цiєї магнітофонної есеїстки. Кожна книжка серiї – запис розмови з однiєю людиною. Важливо, що i запис один. Тобто тут i тепер, вчора могло, а завтра може бути сказано по-iншому. Таким чином з'являються дiйсно неповторнi тексти, до яких, як до рукопису, неможливо повернутися через якийсь час i внести певнi змiни. Бiльше того, як i більшість співрозмовників, диктофон має свої вади сприйняття. Тож часто чогось сказаного не можливо зрозумiти при розшифровуваннi. Але це теж нормально, бо навiть пiсля найуважнішої розмови ми не в змозі пригадати всього сказаного.

Практично все виглядає так: я беру магнiтофон i вiдправляюся до когось на тривалу розмову. Приблизно знаю, що буду питати, але бiльше вiрю в те, що людинi самiй захочеться щось сказати.

Розмови пов'язанi з приїздами, окремо видiленим менi часом, певною виснажливiстю -- навiть досвiдченим у цiй працi людям не так легко невпинно говорити впродовж трьох чи чотирьох годин.

Найбiльше менi шкода, що майже неможливо створити стан iлюзiї вiдсутностi магнітофона. А я ж знаю, скiльки найцiкавiших у свiтi речей ми понаговорювали з цими людьми просто так, без жодного зафiксованого слiду (може ми ходили тодi по хмарах, по вiтрi чи по водi, де нiяких видимих слiдiв i не могло залишитися).

Але спочатку я собi уявляв, що буду записувати дiалоги, тож менi теж треба старатися говорити гарно. Однак вже перший досвiд показав, що такий шлях хибний. Бо мене (а тому i потенцiйного читача) має цiкавити не що iнше, як та людина, яка дозволяє слухати свої роздумування. Яку стандартнi запитання покликають не до збереження таємниць у пресi, а до спостереження над тим, що відбувається в головi пiсля того, як запитання прозвучало.

Саме тому у бiльшостi книжок я попросту вилучаю все, що запитував. Таким чином вдається приблизитися до тiєї iдеальної есеїстики, про яку йшлося. Разом з тим я розумiю, що ця есеїстика все ж нiколи би не з'явилася без присутностi того, кому можна щось розказати, до кого можна звертатися, хто мiг би слухати i, врештi, кого бачиш перед собою.

А ще: iнтродукцiя до способу мислення, до свiту того чи iншого автора. Скорочений путiвник (це визначення Олега Лишеги).

Серед перших книжок -- розмови з Олегом Лишегою, Юрком Iздриком, Юрiїм Андруховичем, Оксаною Забужко. Чекають паперу наговорення отця Бориса Гудзяка, iсторика Ярослава Грицака, поета Василя Герасим'юка i Миколи Рябчука (хотів би обійтися без означення, бо з цього починається бесіда з ним). Коло щораз розширюється.

З текстiв книжки робить Олена Рубановська.

Тепер вже дiйсно подiбно на рекламу. Ї надiя, що принаймi в iншому форматi.