Бо про перше відомо майже все. Крім того, екстремальна та дуже розповсюджена розвага 70-х років - клуби “Для тих, кому за 30” (так звані “комісіонки”) позакривалися, залишилися лише “мобільні” або “виїздні”, - для тих, кому за 30$.

Найчастіше всього радість людям несе курка. На другому радісному місці - горілка вкупі із салом.

Але коли горілка вже ллється з вух або тоді, коли вона просто остогидла, втомлена життям українська людина вмикає телевізор.

Не треба мати велику уяву та прискіпливість аби помітити, що телеглядачі в країні поділяються на три різновеликі, але цілком самодостатні категорії. Перша - постійні. Друга – випадкові. Третя – специфічні.

Представники першої категорії не вимикають телевізор ніколи і є найбільш невибагливою частиною телеелекторату. Їм можна говорити та показувати будь-що, що, власне, й робиться. Вони знервовано відповідають близьким, що намагаються відволікти від улюбленої передачі, яка декорує їм життя, приблизно так: “Не капайте мені на мозок, мені його тільки-но попудрили”. Вони терпляче дивляться навіть ідіотську рекламу - досить вагомий доказ того, що людство є тупиковою гілкою розвитку живої природи. Вони ж уважно переймаються розіграшем всіляких телелотерей (Телефортуна, Мегалот, Лото – Забава, тощо): це коли тобі обіцяють, що випаде щастя, а випадають зуби... Вони вже довгі роки закохано дивляться на старіючого Якубовича, старанно переглядають одні й тіж серіали ( де головний герой нещодавно одружився на карколомній красуні. Він її чи то від смерті спас, чи то через дорогу перевів...) та сльозогонні передачі на кшталт “Жди мене”. Кумирами цієї категорії людей є Домагаров, “менти” та Каменська, не рахуючи, звісно, різноманітних донів педро та есмеральд. Вони не вміють поєднувати приємне з корисним, а в приємному знаходять корисне. Невеличка чоловіча частина цієї категорії – це футбольні уболівальники та нерозбірливі заглотувачі всіляких наскороруч зляпаних новин, що звикли це робити ще з часів “Совінформбюро” і програми “Время”. Ці люди отримують не аби яку насолоду, спостерігаючи як лідери держав борсаються один в одного в дружніх обіймах з елегантним поплескуванням по спинам. Від цього в таких глядачів виникає почуття тісної причетності до світової політики. В свідомості їх залишаються два або більше довгих відбитка на зразок тих, що бачив містер Шерлок Холмс, коли вистежував собаку Баскервілей в околицях Мерріпіт-хаус на березі похмурої Грімпенської трясовини.

До другої, випадкової категорії відноситься здебільшого нервова, вразлива, а тому прогресивна українська інтелігенція. Вона вже не вірить нікому й нічому, навіть сигналам точного часу. Ця частина глядачів безсистемно “западає” на ті чи інші телепередачі, але дивиться їх не систематично, надаючи перевагу стабільному та керованому відео. Новини, рекламу, серіали ці люди не дивляться принципово. Із спортивних надають перевагу елітній та малозрозумілій “Формулі – 1” та традиційному тенісу, часом – тому ж футболу чи боксу, бо справжній мужчина ніколи не переплутає “хетчбека” з “хавбеком”. Крім того, в таких людей постійно немає часу на себе ( це тоді, коли в середині кожної книги вдома закладка з туалетного паперу). Жіноча частина цієї категорії спостерігає час від часу конкурси красоти, “Євробачення” та творчі вечори зірок естради. Часом – поволі деградуючі КВНи, особливо в українській лізі. До цієї ж категорії слід віднести й молодь та дітей, що відірвавшись від комп’ютерів чи гральних приставок, можуть часом переглянути якийсь черговий страхітливий витвір Голівуду.

До третьої, специфічної, категорії вітчизняних “спостерігачів” телевізорів відносяться люди, які щиро вважають, що все, що можна сказати хорошого стосовно вітчизняного ТБ – нецензурне. Більш толерантніші з них також вважають, що важко шукати темношкіру жінку в темній кімнаті, особливо, якщо вона не посміхається. Тому ці люди намагаються в будь-який спосіб стати щасливими володарями супутникових антен або кабельного телебачення, намагаючись втекти від жахів вітчизняного ТБ, отримуючи натомість підсвідомо жахи іноземні. Виходячи з цього, ця категорія не є темою наших розвідок, бо випадає із традиційних теренів телебачення, тому говорити про них більше не будемо.

Так що ж таке наше українське телебачення? Коротко кажучи – це красота, що врятувала світ ціною власного життя. На жаль, на провідних українських каналах припинився пошук та почався психоз на підґрунті власної виключності. Тому вони працюють в режимі цілодобового оптимізму, забуваючи про те, що все, що можна було сказати розумного, вже колись, кимсь та десь сказано, а потім забуто – коли, ким і де. Але головне, забуто – що. Гарну жінку можна цілувати без кінця й ні разу не потрапити в одне й теж місце. А наше телебачення, на жаль, попадає в одне і теж місце. Але не в серце і не в душу глядача. Практикою нашого життя, і телебаченням насамперед, ми виховали нове покоління всебічно недорозвинутих особистостей, дітей ери “кліпової” свідомості. І ми зробили таки крок прямо до капіталізму – але не до того, що прилизаний з усіх боків та обставлений поліцейськими “мигалками”, який існує “ за бугром”, а в наш, схожий на юрський період в уяві голлівудських режисерів: довкола бігають на задніх лапах зубасті чудовиська і жеруть одне одного.

Зрозуміло, що телебачення – могутній важіль політичного впливу, це велика політика і великі гроші. Але події останнього часу, насамперед колізії довкола “батька” “Інтеру” Олександра Зінченка, відверто вказують на те, що телебачення вперто втягують у політичні ігрища лише однієї партії із великими амбіціями. Від чорного піару цих ігор, не один діяч одягне білі тапочки в образнім та й прямому сенсі. Для тележурналістів тепер не так важлива свобода мати власну думку, як свобода мати чужі. Вони відчувають себе смиренним знаряддям в руках тої партії чи Президента - кимсь на зразок лопати, молотка чи плуга. Щоб досягти найвищого глядацького рейтингу сьогодні, не треба робити як краще. Треба робити так, як подобається більшості невибагливих. Навіть, якщо це повний ідіотизм.

Візьмемо блок політичних телепрограм – новини, ток-шоу, висвітлення поточного політичного життя взагалі. Дивлячись просто в бліді ніжно-овечі обличчя хлопчиків та дівчаток, які беруться за це, бачиш, що вони просто не розуміють того, про що говорять, хоча й часом намагаються вдатися агресивними та хижими, як новонароджені динозаври. Вони не навчилися зрозуміло висловлювати свої думки, а головне – мати їх. Коли тебе з екрану телевізора бадьоро закликають “Залишайтеся з нами!”, ти із смутком розумієш, що будуть, даруйте, брехати й далі. Справжній тележурналіст, як і справжній джентльмен, повинен вміти описати вроду Джини Лоллобриджиди, не описуючи при цьому руками дуг.

Без такого вміння виходять у нас наразі новини, зміст яких дуже схематично зводяться до наступного: “Вчора на молокозаводі в місті Б звільнили двох сепаратистів” або “Сьогодні в місті А палили багаття, вшановуючи пам'ять Джордано Бруно”. Привертають до себе увагу деякі невдалі ракурси, яких стає дедалі більше. Лідер не повинен так відверто вміти користуватися носовою хустинкою! І взагалі, якщо так серйозно сприймати висловлювання політиків і можновладців України, можна швидко стати круглим шизофреніком. Треба, гадаю, іти в соцзабез, поштовхатися в черзі, там будь-яку бабусю конспектувати можна! Не розмови, а суцільні “темники”! Там же можна знайти і короткі, мов чеки в супермаркеті, тези до концепції національної ідеї, яку шукаємо всі роки незалежності...

Які розважальні програми пропонуються пересічному українському глядачу? За удаваним розмаїттям ховається, на жаль, здебільшого відверта убогість зі схожою на безкінечний процес жування гумки одноманітністю. Елементи “розваг” можна навіть знайти при уважному спостереженні і в вітчизняних новинах, коли на початку чи в середині випуску на екрані з'являються крупним планом три закривавлених трупа, а ведучий, підсумовуючи побачене, радісно повідомляє “Спеціально для телеканалу ...”. Це звучить часом так, ніби це він і застрелив всіх трьох з єдиною метою порадувати та розважити телеглядачів.

Не збираючись влаштовувати чергове “мочилово”, дозволимо собі дещо можливо й дуже відверто висловити наступне.

Оглядаючи із середини об’єм телетрансляцій на провінцію (“Інтер”, “1+1”, Перший національний, та ще, можливо, ICTV. Про СТБ в провінції маловідомо.) доходиш невтішного висновку про те, що на нашому ТБ немає якісного та дійсно національного розважального продукту. Не будемо говорити про “гостроспрямовані” розважальні передачі до свят чи новорічні, це тема окремої розвідки. Візьмемо “тиху” частину року та повний “святковий” штиль. Хоча такого практично не буває в нашій специфічній з цієї точки зору державі, бо, якщо ви помітили, - чим гірше ми живемо, тим більше у нас з'являється свят. Крім того, в країні весь час щось трапляється “доленосне”, несподіване чи кумедне або таке, що вимагає негайної “розслабухи”.

Так от, на каналах “1+1” та Першому національному таких передач просто немає. “Перший мільйон” – це умовно-розважальна програма з одноманітним стилем ведучих та із безжалісним, не нашим, а скоріше західним стереотипом (голлівудська посмішка: багато зубів і мало серця), густо та амбіційно замішанім проте на вітчизняних містечкових традиціях. Вона не є однаково сприйнятливою в місті та в селі, а тому дещо тужливо-елітарна, бо розум та обізнаність тепер не в ціні й виглядають екзотично. Не хочеться вірити, але все ж часом болюче вдається, що там чимало штучно створених ситуацій. Можливо спробувати її “в живу”? Це б додало відвертості, пікантності та розважальності.

Вважати ж гостро-розважальними посірілі від часу та відсутності елементарного смаку російські “Аншлаги” можливо лише з великим на те бажанням, якого, відверто кажучи, немає. Десятирічної давності записи концертів ще біль-менш із зачіскою М. Задорнова чи тендітного тоді Г. Хазанова, інших класиків жанру (в тому числі й вульгарно - галасливого родинного підприємства “Петросян-Степаненко”), вітчизняних “Кроликів” (яких все менше й менше), якось похапцем заповнюють нішу. “Скрита камера” із Сергієм Сивохою поступово повторює шлях падаючого тунгуського метеориту з точки зору вимог до якості всіх без винятку випусків. Це більш ніж разюче. Це посередньо.

Про український КВН не зараз. Проблема заслуговує окремого розгляду.

Дещо краще на ICTV. Їхній “Каламбур” – досить дотепний та чи не єдиний на нашому ТБ цілком професійний розважальний продукт, який заслуговує на увагу.

Зате “Інтер” буквально душить і просто збиває з ніг яскраво- жовто-вульгарними “гусаками” (найбільш вражаюча картинка - піт потік обличчям чергового розповідача і його приходилося злизувати язиком, щоб він не потрапляв на губи. Це просто гидко!) та “джентльменами” з їхніми ж “Камерами сміху”. Скажіть, будь-ласка, на кого цей впертий ідіотизм розрахований: масні анекдоти дуже не першої свіжості із нерозбірливих вуст до цього поважних людей на фоні смороду гідропарківських шашличних та “бістатевий” Філімонов? Невже на каналі вважають, що в Україні живуть суцільно-дебільні Вєрки Сердючки? Чи вдавалося комусь чути, як переказують на другий день після передачі щось із почутого на ній та хоча б при цьому посміхаються? Особисто я бачив та чув тільки смачні плювання. Хтось заглядав у мішок ведучого “Джентльмен-шоу” ніби-то заповнений вщент листами екзальтованих читачів? Що там насправді? Коли пан Філімонов останній раз розсмішив або заставив хоча б посміхнутись (від гумору, а не від примітивізму!) одночасно трьох більш-менш розумних чи дотепних людей в цій країні?

З відомих причин щез дещо наївний, але приємний та легкий “Уікенд”, який зумів таки дещо вгамувати ностальгію за покійним вже на превеликий жаль Юрієм Сенкевичем та його “Клубом кіно подорожей”... Із тих же, мабуть, сумних причин він не з'явився й на жодному з інших вітчизняних каналів, бо і там скоро невеличкі значки-попередження про зміст передач будуть нагадувати емблему однієї партії з нулем на кінці…

Музичні уподобання української телеаудиторії дуже широкі і зовсім не зводяться, як нам це намагаються вдовбати, до “Караоке на майдані”. Є мільйони телеглядачів, які не цікавляться роком та попсою. Це тим більше, що рок-журналістика у нас зводиться дуже часто до ситуації, що дуже образно і точно означив свого часу Френк Заппа: в хлопців, що не вміють говорити, беруть інтерв’ю хлопці, які не вміють писати, щоб було що почитати хлопцям, які не вміють читати...

Добре, що наше телебачення не має багато хороших передач для дітей, бо чим менше воно показує передач саме для них, тим розумнішими вони стають.

Складається враження, що ті, хто висловлює остаточну думку щодо шляхів розвитку українського телебачення діють за принципом інструктора провінційної автошколи: справжній водій не повинен рахувати скільки перехожих він зачепив дорогою, справа водія керувати авто, а не забавлятися статистикою. Очевидно, що такі редактори притримуються думки про те, що “нам не треба, щоб це було добре, нам треба, щоб це було в середу”. Або ж, - щоб вас не злякала дійсність, спробуйте злякати її першим.

Здається, що у нас все ж забуто про те, що телебачення це могутній важіль масового виховання, як це не старомодно звучить.

Світовий досвід стверджує: вирішальним засобом для подолання нашої теперішньої небажаної суцільної “віртуальної” схожості у досягненні в будь-який спосіб благополуччя і морального, і матеріального є все ж виховні ідеали. Щоб різниця між двома основними типами цих ідеалів – ефективним та неефективним – була більш наочною, звернемося насамкінець до невеличкого порівняльного аналізу іудейського ідеалу жіночої доблесті Юдіф та її української візаві - неперевершеної Роксолани, яка навіки асоціюється тепер із однією з ведучих каналу «1+1”. Прекрасна Юдіф удостоїлася вшанування тим, що врятувала, як відомо, місто від знищення ассірійцями. Що стосується нашої телевізійної Роксолани, то до її подвигів скоріш за все в наслідок відсутності інших, відносять інтенсивне штовхання ліктями у турецькому гаремі. Сам по собі цей факт засвоїти чи хоча б сприйняти ще можна, але те, що він, даруйте, пропонується в якості ідеалу, тобто прикладу, що заслуговує на наслідування, дуже схоже на ідейно-виховну диверсію.

Найголовніша, на нашу думку, проблема українського телебачення в тому, що добре засвоївши зовнішню форму радянського, воно намагається втиснути в нього зміст псевдосучасний – якусь жахливу суміш елементів західного телепрагматизму із вітчизняною “особистою зацікавленістю у існуванні Всесвіту”. Виходить наскроруч, як-небудь, тяп-ляп. Повноваження національної ради із питань телерадіомовлення чітко та привселюдно не визначені, а тому такі великі, що їх не помітно.

І все ж телебачення залишається та й залишиться з нами. Мабуть воно зараз все ж цікавіше за людей. Інакше в кутках наших домівок стояли б люди, а не телевізори.