І, хвалити бога, що маємо дні, коли можемо дозволити собі поглянути на світ інакше. До таких днів, сказати б навіть – свят - слов"янська ментальність віднесла 1 квітня – день сміху, столицею якого, без сумніву, є Одеса. Тому очікуваними стали у телевізійних новинах майже всіх провідних українських каналів розповіді про гуморину.

І тільки один канал – ICTV– привернув увагу глядача до іншої події, події, що має світовий вимір, тому що йдеться про народження видатного письменника – Миколи Васильовича Гоголя: " Мешканці села Гоголеве, стверджують, що містерія “Вечори на хуторі поблизу Диканьки” була написана не в Диканьці, а в їхньому селі, що колись називалось Василівка.

Сьогодні - 194 роки з дня народження Миколи Гоголя. “Вечори на хуторі поблизу Диканьки” читали усі, чи принаймні дивилися фільм. Мешканці села Гоголеве, стверджують, що містерія була написана не в Диканьці, а в їхньому селі, що колись називалось Василівка. Селяни переконані, що нащадки гоголівських персонажів і нині живуть в селі.

Персонажі Гоголівської Диканьки живуть і тепер. Щоправда, не в Диканьці, а в селі Гоголеве Полтавської області - переконані місцеві жителі. Селяни кажуть, що жоден персонаж гоголівської містерії не був вигаданий – усі мали прототипів з Василівки. Гоголівці вірять, що текст містерії був написаний у їхньому селі, що називалося Василівка і в якому мешкав майбутній геніальний письменник.

У сільському музеї – садибі Миколи Гоголя – зберігаються його особисті речі. А для селян надприродні явища, відьмаки та чорти, про яких писав Гоголь, є цілком нормальними. До 200-річчя з дня народження письменника у селі Гоголеве хочуть відбудувати Гоголівську церкву. Селяни і тут сподіваються на диво. Бо поки що земної допомоги від місцевої влади на відбудову не вистачає, повідомляють кореспонденти "Фактів". (ICTV, 01.04.2003, 12:28)

Прикро, що російськомовний ИНТЕР, захопившись подіями в Іраку, не зглянувся над пророцтвом великого Гоголя: "Знаю, что мое имя после меня будет счастливее меня, и потомки тех же земляков моих, может быть, с глазами, влажными от слез, произнесут примирение моей тени". Упевнена: "произнесут", як тільки настане слушний час (читай: ювілей). Спершу хотіла написати: це в нас національне – про пророків згадувати від ювілею до ювілею ( квітами, а головне - урочистостями), а потім подумала: коли б людство, а передусім - політики частіше читали класиків, може б, і війн на землі не було?

Менш за все ставила за мету втручатися в редакційну політику каналів, а тим більше – у політику взагалі. Тому завершу словами мудрого українця Олександра Петровича Довженка: "В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, ми народ безцвітний, наша немов один до одного непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і об"єктивно абсолютно не викликаючі до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо... У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточенні дійсності і історії".

Даруй, читачу, за розлогу цитату, яку прошу вважати прологом до 10 вересня 2004 року – у цей день відзначатимемо 110-ту річницю від дня народження одного з найвизначніших митців - Олександра Петровича Довженка.