Нагадаємо, що нашими запитаннями до читачів були наступні:

1.Чого, перш за все, бракує сучасним журналістам з точки зору фаховості їхньої продукції (знання професійних стандартів; можливості або бажання дотримуватись таких стандартів; взагалі – освіти, ерудиції; відповідальності; моральності або знання кодексів журналістської етики тощо).

2.Чи сприяє суспільна ситуація в Україні зростанню журналістської професійності? Чому?

3.Що – робити, аби покращити якісний рівень української журналістики?

Очевидно, що є два методи оцінки журналістики: зовнішня, тобто з боку читачів чи глядачів, не знайомих з „кухнею” професії, і внутрішня – самооцінка самих журналістів. З боку споживачів нашого продукту оцінка простіша: правда -- брехня, зачепило -- не зачепило за живе, поверхово – глибоко, по суті – не по суті, і нарешті об’єктивно – заангажовано. Коли ж ми самі беремось хоч якимсь чином оцінювати фаховість журналістів, ми виходимо з надзвичайно багатьох вимог: освіта, загальна ерудиція, моральність, знання етичних кодексів, відповідальності тощо. І все це правильно. Але якщо взяти всю систему можливих оцінок, то завжди комусь чогось не вистачить, навряд чи знайдеться хоч одна людина , яка б на 100 відсотків відповідала всім вимогам. Погодьтеся, що це так. Хтось недовчився, хтось перевчився. Але ж справа в тому, що є суттєві ознаки професійності, а є другорядні, які власне професійності не регламентують. І під час навчання саме на цей другорядний масив знань витрачається левова частка часу. Наприклад, був певний час в історії ще радянської української журналістики, коли говорилось (і не без підстав!) про те, що журналістам ми даємо надзвичайно багато – вони вивчали сотні курсів і спецкурсів, які – і це справді так!—після закінчення університету ніколи жодного разу їм не знадобляться. Університети часто випускали енциклопедистів, які знали все і про все, але... рідко були здатні зробити щось конкретне. За часів нашого студентства розповідали анекдот про те, що студенти на першому курсі, як правило, писали романи, на другому – повісті, на третьому – оповідання, на четвертому – нариси, але на п’ятому з трудом могли написати газетну замітку.

Прихильники нової теорії стверджували, що треба перейти на інший тип підготовки журналістів, як в окремих країнах заходу, -- достатньо брати випускників будь яких вузів, схильних до писемної творчості, та за рік-два в якості другої освіти навчити їх премудрощам журналістського ремесла. І будемо мати готових журналістів. Інші стверджували, що журналістам неодмінно потрібна саме університетська освіта, і чим більше наук і спецкурсів – історичних, філологічних, економічних тощо – тим краще!

Я думаю зараз, що справа була саме в тому, що праві були і ті, і інші. Так, журналістам вкрай необхідні енциклопедичні знання, і хто до того схильний – будь ласка, торуйте цей свій шлях до геніальності. Але крім цього журналістам вкрай необхідні і вузько спеціальні знання, але вводити їх всі на факультетах журналістики було б безглуздо. Справді, в медичних, наприклад журналах мають працювати, переважно, медики за освітою, в історичних – історики, в юридичних – юристи, це, здається зрозуміло, але це не значить, що слід на факультетах журналістики вивчати всю медицину, всю юриспруденцію, приблизно так, як студенти факультетів журналістики в 70-х вивчали всю історію, всю лінгвістику та всю літературу, як не значить, що слід відкривати факультети медичної – а потім юридичної, економічної, будівельної, аграрної, і так без кінця! – журналістики...

Вся справа полягає в тому, що як сказав свого часу Анатолій Аграновський, “добре пише не той, хто добре пише, а той, хто добре мислить...” Отже – журналістом може бути людина з будь якою освітою, і не велика біда в тому, що вона може мати певні прогалини в знаннях, -- але при цьому кожному журналісту необхідна лише одна якість: вміння мислити, яке в практичній творчості проявляється двома здібностями – мислити системно, та мислити аналітично. Саме за будь якої освіти, за будь яких умов, знань, вміння мислити системно та аналітично – буде призводити до того, що будь яка тема, будь який матеріал, якщо до нього підійдуть з цими вимогами, буде зібраний, проаналізований, а значить і викладений в газеті, чи на ТБ – системно і аналітично, а отже – без прогалин в знаннях, морально, енциклопедично, відповідально, повно і так далі. Журналістам можна пробачити певні прогалини в знаннях (а хто знає виключно все і не має жодної прогалини?!), але журналістам не можна пробачити нездатність до системності та аналітичності. Бо тільки володіючи ними можна поповнити будь які прогалини в знаннях та підходах, а не володіти ними – значить відразу бути професійно непридатним.

Відхід від комуністичних догматів – то був перший крок до того, що суспільна ситуація в Україні стала сприяти підвищенню фаховості ЗМІ взагалі. І нинішня суспільна ситуація в Україні – це продовження того, що мі самі – політики, і журналісти також, сформували після тоталітаризму. Інша справа, чи хотіли ми саме такого стану речей, однак процес соціальної творчості продовжується, а тому взаємний вплив соціальної ситуації на фаховість і навпаки триває. І з того, що саме життя викликало виникнення журналістської профспілки, що удосконалюються системи правового захисту свободи слова, я думаю, можна зробити лише єдиний висновок, що життя вимагає і формує більш професійну журналістику, ніж вона була до цього.

До сьогодні, думаю, справедливе твердження часів нашого студентства – журналістів робить не університет. Зрозуміло, що і університет теж, але десь на якомусь етапу навчання – це може бути низка спеціальних семінарів, або ж просто практикум в редакціях, -- має бути вмонтована в загальний учбовий процес якась потужна школа мислення. Навчити писати, знімати, монтувати, говорити, триматись на екрані -- легше, але найголовніше – навчити журналістів при всьому цьому мислити так, як це розумів, наприклад Анатолій Аграновський, і це вже буде більший крок до професійності, ніж є за звичай...