Президент Академії української преси Валерій Іванов вважає, що українська ситуація є вдалою спробою встановлення авторитарного режиму. Свідченням цього є намагання влади поставити медіа в жорсткі рамки: пропаганда стає все непримиреннішою, а дії влади – цинічніші. Представники українського істеблішменту вкладають максимум ресурсів саме в розвиток провладних або державних ЗМІ. А такі , за словами Іванова, зовсім не потрібні суспільству, бо відіграють деструктивну роль – роблять Україну все ближчою до Білорусі. Усі накази Президента, на зразок того, який декларує відкритість органів влади, на думку Іванова, є простим блюзнірством, -- такі позірні спроби важко назвати паростками громадянського суспільства. Влада й надалі залишається винною в тому, що не створила умов для вільного доступу громадян до інформації. Основною рисою останнього медійного року Іванов назвав неспроможність керівників перетворити на незалежні ті успішні медіапроекти, що напряму пов’язані із ростом рекламного ринку.

Такі радикальні погляди професора не зовсім розділив голова Спілки журналістів Ігор Лубченко. Він відкинув однозначне твердження інших доповідачів про те, що на українському медійному ринку відсутня незалежна преса, вже вкотре апелюючи до прикладу “Сільських вістей”. Серед методів, які б допомогли українським ЗМІ стати “справедливими громадськими контролерами”, на перше місце Лубченко поставив фактор роздержавлення. Але з одним уточненням – “поступовим, а не одномоментним”.

Різкий перехід до іншої форми власності для багатьох державних ЗМІ стане катастрофою – багато, наприклад, районних газет просто припинять своє існування через відсутність інвесторів. Але, з іншого боку, за словами Лубченка, форма їхнього існування та контент не витримує критики. Держава володіє виключним правом на розміщення інформації на шпальтах “районок”, більшість із яких животіють на дотаціях із місцевого бюджету. Їхнє утримання не залишає їм вибору – вони стають рупором влади, прес-службою місцевої адміністрації.

Присутні журналісти атакували Ігоря Лубченка своїми питаннями про діяльність Спілки журналістів, називаючи її існування в такому вигляді анахронізмом. Багато учасників, практикуючих журналістів із іменами не лише на рівні свого регіону, засуджували діяльність організації, яка не змогла навіть домогтися врегулювання статусу журналіста. Відомий донецький журналіст Володимир Бойко назвав однією із першочергових проблем неможливість здійснення своїх професійних обов’язків, зокрема отримання інформації, у випадку відсутності офіційного підтвердження місця роботи працівника ЗМІ. Статус вільного журналіста не узаконений.

“У моєму конкретному випадку, -- каже Бойко, -- коли я є небажаною персоною для місцевої влади, такі пережитки (акредитація -- в обмін на підтвердження з місця роботи) перекриває кисень вільним журналістам. Західна система фрілансерів та стрінгерів не розвивається в Україні, на думку журналістів, тому, що владі вигідно використовувати аргумент відсутності постійного місця роботи заради відмові надати інформацію. Такий стан справ аж ніяк не сприяє утвердженню громадянського суспільства та ролі ЗМІ в ньому.

Дещо про систему громадського контролю над діями влади через медіа розповіла керівник відділу преси та роботи з громадськістю Посольства Німеччини в Україні Сабіне Штьор. Дипломатка багато порівнювала. Жодне важливе владне рішення у Німечинні, за словами Штьор, не приймається спонтанно. Йому передує широкий діалог між громадянами та владою через медіа. Ці загальновизнані та звичні для західних ЗМІ категорії так і не реалізуються на українській практиці. Приклад відсутності такого діалогу пані Штьор навела красномовний: обрання прем’єр-міністром України Віктора Януковича. Тільки за умови існування права громадян бути поінформованими та впливати опосередковано на рішення влади, на думку Штьор, можливе повне утвердження канонів громадянського суспільства. Тоді відомий вислів можна буде перефразувати так: держава – це ми всі.

Організатори семінару, очевидно, вважали розмову про роль ЗМІ в громадянському суспільстві неповноцінною без чергового обговорення проблеми створення в Україні системи Суспільного телебачення. Експертом в цьому питанні, звісно, виступив один із „опозиційних” членів Національної ради з питань телебачення та радіомовлення Віталій Шевченко. Він вважає, що ситуація із створенням системи Суспільного радіо та телебачення на базі державного є “вкрай безпросвітною”. Утворення ерзац-Наглядової ради головного українського телеканалу, у склад якої увійшли практично виключно урядовці, остаточно поховали ідею перетворення УТ-1 на суспільний канал мовлення. А всі розмови про неготовність населення платити абонплату за телепродукт – аргумент влади в боротьбі із ініціаторами створення сітки суспільного мовлення. Присутній Олександр Кривенко, один із натхненників громадського за назвою ЗМІ – “Громадського радіо” (ГР), вважає свій проект провокацією. Він упевнений, що ГР – стимулятор здійснення політичного за своєю суттю рішення влади – створення суспільного каналу мовлення. Держава, за словами Кривенка, повинна приділяти більше уваги таким проектам, бо вони є чи не основним елементом громадянського суспільства.

Про те, як законодавці сприяють тому, щоб влада йшла назустріч громадянам та про роль у цьому ЗМІ, розповідав народний депутат України, член парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Іван Стойко. Для початку нардеп продемонстрував максимальну обізнаність із проблемами журналістів, яка виражалася в численних цифрах порушень, перешкоджань і т.д. Депутати ж, услід за підписанням Президентом Указу про відкритість органів влади, внесли на розгляд сесії Проект Закону “Про інформаційну відкритість органів державної влади та посадових осіб”, розробленого головним борцем за європейські цінності Сергієм Головатим. Коротко характеризуючи уже доопрацьований комітетом законопроект, Іван Стойко постійно повторював – “у руслі того, що декларує Президент”. Уже одна ця фраза показала, що проект даного закону під час розгляду на засіданнях комітету значно пом’якшився у порівнянні з оригінальною версією Головатого. Проте Стойко наголошував на тому, що такий проект має на меті ліквідувати низький рівень державно-правової практики, яка не відповідає засадам демократії. Якщо закон ухвалять у такій редакції, то громадяни України матимуть можливість придбати інформацію про діяльність державної структури, окрім випадків, заборонених законом. Такі дані, як запевняє депутат, носять фактичний характер без пропаганди діяльності, що дасть можливість громадянам самим на основі отриманої інформації робити висновки про ефективність роботи тієї чи іншої структури. “Законопроект спрямований на забезпечення відкритості та прозорості діяльності органів влади, а це збільшить ступінь довіри до влади її громадян,” – сказав Стойко.

Високий рівень довіри з’являється лише тоді, коли найменші кроки всіх сторін є не демонстративними, а підтвердженими реальними діями. У такому випадку, очевидно, усі громадяни України зможуть сказати із притаманним цьому вислову неприхованим пафосом: держава – це ми.