Масова свідомість, як і індивідуальна, є споживачем і переробником думок, вироблених іншими. Вони «перетоплюються» там і стають правильною громадською думкою, яка тяжіє над усіма нами. Це вигідно для держави, оскільки однаковість мізків веде до однаковості поведінки, що полегшує управління. Масова свідомість завжди зберігає в собі зразки правильної та неправильної поведінки: від школи до університету, від сім’ї до роботи.
Різноманітність думок реально завжди пригнічується через активність одних і пасивність інших. Сила держапарату в тому, що він керує як фізичним, так і інформаційним контекстом будь-якого громадянина. А підкоритися такому тиску завжди легше, ніж чинити опір. Тобто держава завжди буде сильнішою...
Закриті системи, а Радянський Союз був варіантом такої системи, з часом трансформуються до тиражування вузького коридору дозволених думок. Так вибудовується картина світу, сприятлива для держави. У п’єсі Євгена Шварца начальник поліції виходив підслуховувати, що говорить народ... у чоботях зі шпорами, пояснюючи це тим, що інакше можна такого наслухатися, що потім усю ніч не спиш.
Чужа думка небезпечна. З цієї причини закрита система з неминучістю починає боротися з джерелами інших думок. Сталінська система відправляла незгодних у ГУЛАГ. До перебудови в СРСР працювали «глушилки», які не давали слухати закордонні радіостанції. Усе це з неминучістю веде до тиражування однієї думки як правильної в комунікаціях у всіх просторах: фізичному (наприклад, пам’ятник), інформаційному (наприклад, газета і ТБ), віртуальному (наприклад, кіно і література).
Складно було в періоди переходу від однієї політичної системи до іншої. СРСР за часів Леніна в 1922 році висилав потягами й кораблями потенційно незгодних інтелігентів. Сталін у 1937 році організував потужний державний терор проти незгодних, включно з відправленням у табори. Розрив у 15 років показує, що за такий термін, мабуть, виростає нове покоління, яке не дуже готове підкорятися ідеологічним догмам. Воно починає замислюватися, що завжди небезпечно для держави. Держава любить і плекає тільки правильні думки й людей, які їх говорять. Опиратися цьому можуть тільки ті, хто здатен мислити сам, тобто інтелігенція, на яку щоразу спрямований новий виток репресій.
Так, після 1937 року вже у 1948—1953 роках знову вибухнули репресії, які отримали назву боротьби з космополітизмом. Тобто з часом розгорається ще більша боротьба з інакомисленням, оскільки виростає нове молоде покоління, яке ще називають «небитим»... Додатковим «дратівливим» фактором для влади стало повернення солдатів після війни 1941—1945 років, які побачили інше життя за кордоном.
Боротьба з космополітизмом, а реально з іноземним впливом, супроводжує СРСР весь час. До речі, у НДР створили не одну компартію, а СЄПН (Соціалістичну Єдину Партію Німеччини) і ще кілька інших. Тобто з’явилося кілька політично дозволених каналів вираження своєї позиції, хоча й умовних... У фашистській Німеччині побутувало гасло: один народ, одна партія, один фюрер.
Російська Вікіпедія, наприклад, пише: «“Боротьба з космополітизмом” — масова політична кампанія, що проводилася в СРСР у 1948—1953 роках і була спрямована проти скептичних і прозахідних тенденцій серед радянської інтелігенції, які розглядалися як “антипатріотичні”. Багато дослідників, які описують цю кампанію, вважають її антисемітською за характером. Кампанія супроводжувалася звинуваченнями радянських євреїв у “безродному космополітизмі” та ворожості до патріотичних почуттів радянських громадян, а також їхніми звільненнями з багатьох посад та арештами. Супроводжувалася також боротьбою за російські та радянські пріоритети в галузі науки й винаходів, критикою низки наукових напрямів, адміністративними заходами проти осіб, запідозрених у космополітизмі та “низькопоклонстві перед Заходом”. У кампанії проти “космополітів” державна ідеологічна лінія та уявлення мас зімкнулися, утворивши єдиний емоційно-ідеологічний комплекс, який став основою для відродженого радянського антисемітизму».
Ця циклічність інтенсивності ідеологічної боротьби — 1922, 1937, 1949 — показує штучний характер «того, що захищається», що має руйнуватися, якщо його не утримувати, до того ж силовими методами. І тут річ навіть не в тому, що «чуже» критикується, а в тому, що «своє» не витримує критики. Відбувається «вирівнювання» думок і розумінь, інформаційний і віртуальний простори стають єдиними, але «правильними», що спрощує роботу держави.
Сьогодні в Росії вже і сталінські репресії припали до двору. Ось що сказав губернатор Вологодської області Філімонов: «Репресивна політика, яку проводив Йосип Сталін, слугувала на той момент засобом консолідації та утримання влади. Говорити про репресії [Сталіна] потрібно виважено, це був необхідний інструмент зміцнення влади на той момент». Тобто інформаційний та віртуальний простори стають одновимірними, коли в ньому превалює думка влади.
Влада отримує спокій, а втрат зазнає країна, наприклад, емігранти зробили внесок у чужу науку, а не свою. Ось таке зведення у статті Бориса Бурди на сайті «Хакслі медіа»: «Висланий Пітірім Сорокін створив у США нову науку — соціологію. Георгій Гамов після карколомної втечі став одним із творців американської атомної бомби. Ігор Сікорський підніс американській армії найкращі у світі вертольоти. Емігранти Михайло Струков, Олександр Картвелі й Олександр Прокоф’єв-Сіверський багато дали військовій авіації США, телебачення створив у тому ж таки США емігрант Володимир Зворикін, а трохи згодом емігрант Олександр Понятов вигадав відеозапис, емігрант Степан Тимошенко закладав у Стенфорді основи сучасних теормеху й опоромату, емігрант Володимир Іпатьєв створив високооктановий бензин для американських літаків, емігранти Сергій Рахманінов та Ігор Стравінський далеко просунули вперед американську музику… Не всі з них були в списках тих, кого висилали, але наскільки ця висилка прискорила їхній від’їзд або скасувала повернення — прикиньте самі».
Світ змінюється повільно, але потім ще довше тривають наслідки цих змін... Держава має у своїх руках головний інструментарій — не слова, а жорсткі покарання. З цієї причини вона і є головним «спікером», до якого мають прислухатися всі.
Так створювався «монолог», влада говорити могла, а всі інші мали право мовчати: «У серпні 1922 року ГПУ складає три списки: московський, петроградський і український — загалом на 195 осіб. Пізніше 35 осіб зі списку викреслили — узгодження, клопотання, звичайний блат... Чи пішло це тим, хто залишився, на користь — сказати важко. Скажімо, філософ Густав Шпет використав свої зв’язки та зміг залишитися — для того, щоб його розстріляли в Томську 37-го... У підсумку в списках залишилося 45 лікарів, 41 педагог (зокрема, професори), 30 економістів, агрономів і кооператорів, 22 літератори, 16 юристів. 12 інженерів, 9 політиків, 2 діячі церкви та 34 студенти. До кінця серпня їх почали заарештовувати. Далі було — як кому пощастить — у декого брали підписку і відпускали до від’їзду, декого жбурляли в переповнені камери, з яких час від часу викликали частину ув’язнених із речами. Зрештою всіх випустили й веліли збиратися. Це було просто — практично всі гроші й інше майно велено було залишити. Дозволяли взяти по двадцять доларів, але оскільки й за один долар можна було потрапити під розстріл за спекуляцію валютою, цим розсудливо не скористався ніхто. Одне літнє й одне зимове пальто, один костюм і один капелюх, два комплекти білизни, дві нічні та дві денні сорочки, по дві пари кальсонів, панчіх і взуття. Якраз на одну валізу. Це все — щоб збори не сильно ускладнювали. Живіть з отакими скарбами в еміграції як знаєте!», — писав Борис Бурда.
Правда і те, що Ленін не саджав, а висилав, Сталін став саджати... Тобто настав новий етап посилення взаємин громадян і держави. Держава бере собі на озброєння «армійську» структуру, коли всі підкоряються командам згори. І цей досвід припав владі до душі.
Висилка була колосальним наслідком зміни політичного ладу країни. І, напевно, це найкращий варіант із можливих, оскільки потім усіх їх відправили б у табори... Так створювався одновимірний потік комунікації, коли всі говорять не те, що потрібно, а те, що можна... Точно так чинить і держава, зокрема, і сьогоднішня Росія. Вона вибудовує свою картину світу для своїх громадян і для всього світу, яка розходиться з реальністю. Є навіть окремий список пропагандистів, озаглавлений як рупори Кремля.
Людина завжди живе в системі. Але, як виявилося, одна система, зберігаючи свої характеристики, може диктувати, що є правда і що є брехня іншим, тобто виходить на метаінструментарій. Той, хто може створити систему під себе, перемагає того, хто не може працювати системно. Усі оцінки й усі реакції починають синхронізуватися.
Цікаво, що сьогоднішній Захід побачив таку проблему породження однаковості в алгоритмічній культурі сучасного суспільства, оскільки алгоритми штовхають нас до того, що ми бачимо й чуємо одне й те саме, відбувається певна гомогенізація культури.
Кайл Чайка, автор цих досліджень, каже: «Є обчислення, які вимірюють ваші дії, розглядають інформацію всіх користувачів на цих платформах, а потім намагаються передбачити, чим кожен користувач найімовірніше зацікавиться. З цієї причини замість того, щоб мати акуратну, впорядковану стрічку, у вас є стрічка, яка постійно намагається вгадати, на що ви збираєтеся клікнути, що ви збираєтеся прочитати, що ви збираєтеся подивитися або послухати».
Виходить, що з усього різноманіття ви бачитимете тільки те, що вам покажуть, хоча й відштовхуючись від ваших минулих інтересів. І це буде вже не незалежний потік, а керований ззовні, а не прямо вами. Цей простір зовні вільний, але він пов’язаний інтересами споживача, якого не пускають на вільні хліби...
Одночасно згадаємо, що будь-які культурні й навіть наукові злети пов’язані з дозволеним багатовимірним простором. Коли він підпадає під контроль політиків, виникає панівна лінія, підпорядкована ідеологічним міркуванням. Творчість любить свободу, а не обмеження. Політики, навпаки, люблять обмеження, оскільки вони полегшують їм роботу.
Жорстка модель СРСР насилу давала будь-які злети, маючи багато вузьких місць, які гальмували творчий початок. З цієї причини, ймовірно, радянська атомна бомба була більше результатом розвідки, ніж науковим. У першому її варіанті взагалі забороняли відступати хоч на йоту від американських креслень. Та ще й німецьких учених теж привезли після війни з сім’ями, поселили в санаторії на березі Чорного моря, створивши всі умови для роботи над ядерною зброєю. І навіть такий факт. Спецслужби заарештували Ландау за антисталінську листівку, але на прохання Курчатова до Берії відпустили... Нагадаємо, що Берія курував атомний проєкт.
Подібна одновимірність замість багатовимірності в науці, політиці, релігії тощо є ознакою «застою». Сьогодні для Росії через засилля цензури, як виявилося, характерний інтерес до самвидаву: «Росіяни стали активніше читати твори на самвидав-майданчиках. За рік кількість користувачів таких сервісів зросла на 37%, а час, проведений на цих ресурсах, збільшився на 24%, розповіли аналітики Yota, вивчивши знеособлені дані абонентів у січні-березні 2025 року», — ідеться на сайті «Регнум».
Це зрозуміла реакція на цензурування всіх потоків із боку держави. Але були сфери, яких тоді це не торкнулося — фізики-атомники: «Від майже неминучого розгрому фізиків “урятувала” атомна бомба. У 1949 році в Радянському Союзі пройшли її перші випробування. СРСР став другою країною, що володіє цією смертоносною зброєю. Захисники сучасної науки були пов’язані з розробкою атомної бомби, а тому отримали своєрідну індульгенцію. Костянтин Томілін писав: “Кампанія з викриття «безрідних космополітів» і «антипатріотичних груп фізиків» неминуче розгорнулася б як лавиноподібний процес глибше й ширше в середовище фізичного співтовариства, як це сталося з критиками. Наслідки в цьому разі були б для фізики і фізиків сумні. Безсумнівно, що влада мала значно більшу мотивацію оволодіння атомною зброєю, ніж проведення якихось ідеологічних кампаній”».
У Томіліна є навіть ширші висновки: «Непоправної шкоди вітчизняній науці завдала боротьба з ворогами народу наприкінці 1930-х рр. Розпочата більшовиками ще в 1917-му як кампанія проти інших російських партій і продовжена Сталіним у середині 1930-х як внутрішньопартійна кампанія, вона попутно призвела до знищення, як ворогів народу, низки великих вітчизняних фізиків, таких як М.П.Бронштейн, Л.В.Шубніков, член-кореспондент АН СРСР Я.М.Н.Шпільрейн, В.Р.Бурсіан, Вс.К.Фредерікс, член-кореспондент АН СРСР В.С.Ігнатовський (його розстріляють у блокадному Ленінграді), С.П.Шубін, О.О.Вітт і багато інших. Дивом вдалося витягнути з в’язниць членів-кореспондентів АН СРСР В.А.Фока, Ю.А.Круткова, П.І.Лукирського, І.В.Обреімова, професорів Л.Д.Ландау, Ю.Б.Румера. Кілька років заслання відбував Д.Д.Іваненко. У багатьох учених були репресовані найближчі родичі, наприклад, у професора МДУ М.А.Капцова — два брати, один з яких був розстріляний у справі Промпартії. Також було репресовано низку великих іноземних учених-емігрантів. Так, було розстріляно німецького фізико-хіміка Г.Гельмана, а до рук гестапо видано німецького фізика Ф.Г.Хоутерманса, який працював у Харкові. У результаті репресій Ленінград, Харків, Пулково перетворилися з наукових центрів європейського масштабу на другорядні навіть для СРСР наукові центри».
СРСР був країною пропаганди, оскільки все будувалося на ній. І це зрозуміло, оскільки, з одного боку, була монополія держави в медіа, з іншого, пропаганда будує позитивну картинку себе і негативну — опонентів. Це така щодня оновлювана масова освіта. Причому всі вчаться дуже швидко, оскільки замість двійки можуть відправити в табір...
Ще раз потрібно згадати висланих. По суті відправляли «цвіт» — тих, ким зараз пишаються: «У Європу відправляли й композиторів. У списку неугодних опинилися С.Рахманінов, І.Стравінський, С.Прокоф’єв. Під гарячу руку потрапили співаки: Ф.Шаляпін, Н.Плевицька; а також артисти балету, піаністи та скрипалі. Серед художників, які не змогли залишитися в СРСР і збагатили світове мистецтво, були В.Кандинський, К.Коровін, М.Реріх, З.Серебрякова та інші. Список літераторів поповнили О.Купрін, І.Бунін, О.Толстой, Є.Замятін, К.Бальмонт, В.Набоков, В.Ходасевич і М.Цвєтаєва».
У результаті було досягнуто певної «стерилізації» ментального простору. Але, до речі, це врятувало їхні життя... У 1937 році відправляли вже в табори...
І знову повернемося до ідеї важливості різноманітності проти одноманітності. Таке середовище породжує нові ідеї та нові мізки. І що далі йде розвиток, то більше вони потрібні. У СРСР відбувалося кілька подібних переходів від жорсткіших до м’якших часів. Це і хрущовська відлига, і горбачовська перебудова. Саме вони прямо і побічно породили нову літературу і нове мистецтво. Закриті суспільства цього зробити не можуть. Вони закриваються від новизни політичної, але водночас це вражає і всі інші людські сфери.
Зрештою сила людини перемагає силу держави. Але для цього потрібен час. І понад те — зміна поколінь. Ось ще одна думка: «Якщо ви запитаєте мене, який головний урок я витягнув із горбачовського часу, відповім так. Якою б міцною не виглядала держава, якою б нам не здавалося, що від неї не убуде, якщо в ній трохи поколупатися, насправді вона тендітна, і її виживання залежить від кожного з нас».
Закриті системи не можуть перемогти відкриті. Що більший контроль над мізками запроваджують держави заради порятунку від потрясінь політичної системи, то біднішими стають не тільки політика, а й наука, і література, і мистецтво. Коли влада хоче чути тільки похвалу і боїться критики, тим слабшою стає країна...