Уранці 22 травня стало відомо про звільнення генерального директора Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» Максима Остапенка. Причому спершу не з офіційних джерел, а від самого фігуранта звільнення. «Я отримав несподівану новину — наказом Міністерства культури та стратегічних комунікацій мене звільнено з посади керівника заповідника “Києво-Печерська лавра”», — написав на своїй сторінці Максим Остапенко. Також він додав, що «останніми тижнями ширились чутки про закулісну боротьбу за контроль над Лаврою. Ми відчували тиск».

Трохи пізніше у коментарі «УП» Максим Остапенко розповів, що ввечері напередодні звільнення йому зателефонував директор Департаменту захисту та збереження культурної спадщини МКСК Володимир Шорніков і попросив терміново зустрітися. Під час зустрічі, що відбулася о 20:30 вечора, Остапенка ознайомили з документом, що виявився наказом про його звільнення.

У коментарі для Lb.ua Максим Остапенко додав, що минулого тижня його викликали на зустріч із заступником міністра з питань культурної спадщини Сергієм Бєляєвим, який «повідомив, що є плани переформатувати заповідник під інші задачі, і запропонував таку схему: я йду у відпустку, передаю керівництво заступниці, яка забезпечує платні послуги, а потім повертаюся на посаду директора наукового департаменту. Або мене звільняють. У чому полягає сенс переформатування — мені не пояснили».

Буквально протягом години після допису Остапенка в мережі з’явилося публічне звернення до президента України Володимира Зеленського від колективу іншого національного заповідника — «Софії Київської». У тексті звернення йшлося про те, що останніми місяцями колектив Софії «зазнає тиску, в тому числі й із боку Міністерства культури та стратегічних комунікацій. Так, із грудня минулого року в інституції пройшли вже три перевірки, на період останньої — з 24 квітня по 23 травня — генеральну директорку заповідника Нелю Куковальську було відсторонено від виконання обов’язків».

Ще за кілька годин, коли з’явилася офіційна заява міністра культури та стратегічних комунікацій Миколи Точицького з приводу цієї ситуації, культурна спільнота вже була вкрай збурена: говорили про початок нової хвилі «перезавантаження» чи то наступу на ключові культурні інституції (а треба визнати, і Лавра, і Софія — це в багатьох сенсах важливі й навіть знакові інституції культури).

Суть позиції міністра МКСК Миколи Точицького зводиться до того, що звільнення Максима Остапенка з посади керівника Лаври є «відповіддю на його слабку позицію» у виконанні норм закону «Про заборону діяльності в Україні релігійних організацій, пов’язаних із Росією». «Те, що в Лаврі не має бути московського духу, мало бути точкою найбільших зусиль керівника заповідника. Проте, маючи сприяння з боку Міністерства для передачі храмів ПЦУ, результат року роботи керівника не є адекватним викликам національної безпеки, з якими стикається українське суспільство», — прокоментував Микола Точицький. Відтак «часу чекати, коли нарешті зупиниться незаконна торгівля, незаконна оренда, безконтрольне перебування московських ченців і подальше руйнування пам’яток, у країни немає».

Як повідомило МКСК, Максима Остапенка було звільнено з формулюванням «за неналежне виконання умов контракту та виявлені порушення у діяльності заповідника» на підставі доповідної записки директора Департаменту захисту та збереження культурної спадщини Володимира Шорнікова.

Проведена ще в березні в Лаврі перевірка виявила низку порушень (серед них — несанкціонована робота кав’ярні; переміщення за документами цінної ікони в будівлю, що існує лише на папері; проведення без погодження з міністерством ремонтних робіт тощо). Тригером же для перевірки, за словами самого Шорнікова, стали зйомки кулінарного шоу Євгена Клопотенка, що пройшли напередодні Різдва у Трапезній Лаври. Доречність обраного для знімань місця тоді справді викликала багато розмов, Шорніков же характеризував це як «100-відсоткову помилку керівництва».

У МКСК заперечують, що ці два випадки є частиною більшого плану «перезавантаження» низки культурних інституцій, і закликають не об’єднувати ситуації з Лаврою та Софією докупи. Адже Максима Остапенка звільнено за результатами перевірки, а щодо Нелі Куковальської наразі немає остаточного рішення — тут претензії МКСК стосуються проведення неузгоджених масових заходів. Зокрема йдеться про гучне святкування весілля, що відбувалося на території Софії 18 квітня, у Страсну п’ятницю. Термін каденції пані Куковальської спливає 23 червня, тож остаточне рішення щодо продовження контракту з нею мають ухвалити за результатами роботи спеціальної комісії. Сама ж Неля Куковальська цю ситуацію не коментує.

Направду ці два випадки дійсно можуть і не бути частиною одного цілого. Щонайменше на рівні персоналій двох керівників і того, як вони будують власні кар’єри й стосунки з органами держуправління. Максим Остапенко і Неля Куковальська — представники двох різних типів інституційного менеджменту. У Остапенка, що провів на посаді гендиректора Лаври лише півтора року, репутація досить динамічного менеджера, що при цьому має і фахову експертизу археолога (все це допомогло йому протягом 15 років успішно керувати іншим Національним заповідником, «Хортицею»). Попри досить емоційні дописи та коментарі щодо ситуації, що нині склалася, його комунікація виглядає цілком прозорою. Неля Куковальська ж — керівниця старої школи, що фактично побудувала кар’єру на одному місці (на посаді в Софії вона рівно чверть століття, з 2000 року). Стиль комунікації пані Куковальської досить закритий, зокрема досі вона не робила жодних повідомлень про тиск на Софію, і нині також не коментує ситуацію.

Що ж насправді відбувається з двома ключовими національними заповідниками — Лаврою та Софією? І чи справді не є ці раптові кадрові перестановки частиною чогось більшого?

У цих двох випадках усе ж є дещо спільне, і це не лише дві проведені у них події, що стали тригером для подальших перевірок, а й управлінський підхід їхньої керівної інституції — спорадичний, ad-hoc, не дуже фаховий, натомість надто емоційний.

І, здається, саме через цей недолугий підхід профільного міністерства в обох цих випадках так багато дивних невідповідностей. Наприклад, якщо МКСК характеризує Максима Остапенка як людину, що за півтора року на посаді занедбала важливу національну історичну пам’ятку, чому ж міністерство не бачить проблем із тим, щоб залишити його на науковій посаді? Можливо, тому, що відсторонити його хочуть не від роботи, а саме від управління Лаврою?

Окрім того, орган управління закидає вже ексдиректору ігнорування проблеми з виселенням з Лаври служителів УПЦ МП, ігноруючи той факт, що виселяти мають право лише судові виконавці й лише за рішенням суду. Директорці ж Софії Нелі Куковальській, яка за 25 років, можливо, провела на території заповідника не одне гучне весілля, чомусь можуть не продовжити чергового контракту саме зараз. Якщо цього справді не відбудеться, нового керівника Софії з великою імовірністю можуть призначити без усякого конкурсу, що вже встигло стати поширеною практикою за час повномасштабної війни.

Відтак запитань тут наразі більше, ніж відповідей. Але очевидним є те, що ситуація з раптовими звільненнями та відстороненням керівників культурних інституцій — це не про практики антикризового менеджменту чи good governance, а про мікроменеджмент, контроль і вибірковий «ручник». Бо органи держуправління культурою можуть роками ігнорувати системні проблеми сфери, натомість часом раптово починають крушити все на своєму шляху, аби терміново «навести лад». Зрозуміло, що ані до наведення ладу, ані до фахового менеджменту культурної галузі це не має відношення. На фоні ситуації, коли ми дійсно маємо комплекс складних проблем — як у сфері захисту культурної спадщини, так і в країні в цілому — ця практика полювання на відьом виглядає щонайменше некорисною. І дуже небезпечною.