Оригінал публікації - за посиланням на сайті УП.

На Каннському кінофестивалі, у престижній паралельній секції "двотижневника режисерів", показали повнометражний український документальний фільм про війну Militantropos. Це перша частина проєкту "Дні, які я хотів би забути", що перебуває в розробці вже кілька років. Новий фільм колективу Tabor обирає сміливий і глобальний кут зору – загальною темою є дослідження змін поведінки людини в умовах війни.

Кінокритикиня УП. Культура Соня Вселюбська подивилась картину з командою на закритому показі в Києві та розповідає про результати цієї, без перебільшення, титанічної співпраці Аліни Горлової, Єлизавети Сміт та Семена Мозгового.

Не буде сильним здивуванням, що новий український документальний фільм, на який звернув увагу великий кінофестиваль у Каннах, знову створений в естетиці спостерігальної документалістики.

Після досвіду Ольги Журби, Катерини Горностай, Юрія Речинського – і це лише деякі з імен – зрозуміло, що відсторонена статична камера, яка досліджує війну з позиції спостерігача, є незглибимим ресурсом, який наші режисери продовжують професійно опановувати.

Розмовляючи спільною кіномовою, вони будують панорамний портрет певного соціального феномена, спричиненого війною: евакуація, школи, нормалізація, природа – ці ніші невичерпні, так само як і горе, що відчувається за кадром.

Ці фільми також мають потужний ефект у фестивальному русі – вони просувають воєнну документалістику, насамперед підкреслюючи художні якості.

Відомо, що фестивалі втомилися від війни. Не варто очікувати, що такі платформи, як Канни, Берлін чи Венеція, на третій – четвертий рік доєднали б фільм винятково через політичний порядок денний. Навпаки, українські режисери створюють креативне художнє кіно про жорстоку реальність, розуміючи, що гасла про "поширення інформації про війну та воєнні злочини" не достатньо.

З міжнародною аудиторією потрібно також уміти говорити про політику художньою мовою.

Фільм "Militantropos" красномовно доповнює цю парадигму, вирізняючись своєю дуже амбітною та абстрактною темою. Згідно зі синопсисом, стрічка обіцяє "дослідити людський стан в умовах зламаної реальності Російського вторгнення в Україну".

Режисери, які раніше знімали камерні фільми на конкретніші теми, у "Militantropos" об'єднуються довкола теми абстрактної. Їхній доробок являє собою двогодинний екскурс у трансформацію української людини в умовах повномасштабної війни.

Ця історія співставляє розвиток мілітаризму на території України з архаїчним сільським життям. Безумовно, урбаністичні реалії у стрічці теж присутні. Але саме сільська сюжетна лінія виглядає найбільш переконливо і несе глибоке філософське навантаження.

Над фільмом працювали Аліна Горлова, Єлизавета Сміт та Семен Мозговий. 
Фото надані командою фільму

Власне, сама назва фільму, претензійно складена з двох архаїчних слів, відлунює чимось вічним і прадавнім: "antropos" – людина, "milit" – воїн.

Якщо antropos, згідно із задокументованим образом традиційних українських хат і їхніх літніх цивільних мешканців, є чимось дуже корінним і подекуди навіть заспокійливим, то milit насильницьки вривається в це життя.

Картина починається з експозиції перших днів вторгнення і зупиняється на навчаннях територіальної оборони – людська істота незграбно бере до рук зброю. Не займе багато хронометражу фільму, як камера переміститься на нуль. Іноді вона стоїть просто за ракетними установками або знаходить своє місце в окопі.

А вже наступний кадр – камера спостерігає за мешканцями прифронтових зон, які змушені продовжувати орати землю, оминаючи уламки ракет. Саме на таке зіставлення двох бінарностей націлений кожен елемент кіноекспресії фільму, прагнучи злитися в певний момент.

Найсильніший і найрезультативніший контакт між режисерами можна спостерігати в їхній високій монтажній майстерності. Згадати хоча б фільм Аліни Горлової, який вона ж і монтувала: "Цей дощ ніколи не скінчиться" – один із прикладів поетичного монтажу в історії українського кіно.

З понад трьохсот знімальних днів, що терабайтами лежали на столі команди, їм вдалося знайти спільну монтажну мову для надзвичайних за силою метафор.

Іноді матеріал і його розташування в стрічці працюють бездоганно. Чого тільки варта сцена, знята десь на українському півдні. Пара працівників на кавуновому полі спостерігає за заходом сонця, а в них під ногами лежить розбитий яскраво-червоний соковитий кавун. Після важких сцен боїв і військового шпиталю цей, здавалося б, безневинний кавун набуває найстрашніших асоціацій.

І хоча така суміжна колаборація, безсумнівно, додає фільму особливості у виробництві й розмаїття думок, вона ж і створює протилежний ефект – повної синергії у фільмі не настає.

"Militantropos" бракує чіткого фокусу у своїх висловлюваннях. І хоча стрічка старанно заповнює це філософією та пояснювальними інтертитрами, плюралізм думок і масив матеріалу тисне своєю вагою.

Втім, саме цей ефект неповної синхронності дарує фільму випадкову інтерпретацію. Дивлячись "Militantropos", згадується одна з найвідоміших філософських ідей, яку людство осмислює ще з доантичних часів – від Геракліта до Сьюзен Зонтаґ. А якщо війна природніша, більш властива людині, ніж мир? Втім, якщо це справді так, то чому ж вони ніяк не можуть синтезуватися в єдине ціле?