Чергова ракетна атака Росії на Київ у ніч на 24 квітня (а точніше — підхід до фото- та відеодокументації її наслідків) спричинила нову хвилю розмов про етику документування чутливих досвідів війни — поранень, смертей, горювання тощо.
Чому ж ці дискусії щоразу такі запеклі й болісні (адже, здається, ми всі мали б намагатися не ранити й не ретравматизувати одне одного ще більше)? І чому результатами цих розмов наразі не стають помітні зміни у підході до документування болісних наслідків війни? Спробуємо трохи поміркувати, про що це все нам говорить, а заразом — як нам випрацювати живий, гідний і ненасильницький підхід до меморіалізації війни, що триває.
Навіть за останні місяці це далеко не перший випадок, що викликає надзвичайно емоційні обговорення у соцмережах, медіа та публічному полі про неприпустимість насильницької медійності болісних досвідів війни.
Цього разу увагу багатьох користувачів соціальних мереж привернуло фото скривавленої пораненої жінки, затиснутої бетонним перекриттям. За лічені години з’явилося безліч дописів: одні користувачі робили закиди в бік журналістів і фотографів, що працюють із чутливими темами, часом нехтуючи етичними нормами. Інші писали про страх і відразу від самої думки, що самі за аналогічних обставин можуть опинитися об’єктом подібної документації. Треті зауважували, що злочином є не фото та відео з місць трагічних подій, а дії ворога, що системно порушує усі звичаї ведення війни та обстрілює мирні міста.
Усі ці думки мають право на існування, але зупинімося на секунду на невипадковому тут слові «об’єкт». Адже це фактично про відчуження у людини її суб’єктності та гідності.
Якщо подивитися на ситуацію крізь таку оптику, багато речей стають зрозумілішими. Тоді виходить, що ми говоримо далеко не лише про етичний вимір роботи медіа, фотографів, митців і спеціалістів із документування досвідів війни (хоча це, безумовно, важливо). Ми виходимо в поле, де прояви нечутливості є значно ширшими. Недоречність крупних планів родини біля труни загиблого героя чи пораненої від прильоту російської ракети жінки може бути неочевидна для тих, хто намагається задокументувати події війни чи розказати світові про події в Україні. Як і те, що людина (поранена, травмована, загибла) в цю секунду перетворюється на об’єкт саме через його дії.
За останні роки українське суспільство пройшло великий шлях у контексті усвідомлення важливості меморіалізації війни. За цей час відчутно побільшало розуміння, що документування досвідів війни — важлива, а часто ще й дуже стресова та небезпечна робота. З іншого боку, накопичений стрес, власна травмованість і відсутність культури суспільної розмови про складне і сенситивне призводять до того, що нам не виходить спокійно поговорити про те, якою має бути документація чутливих подій, пов’язаних зі стражданням чи загибеллю людей під час війни.
На жаль, дуже часто об’єктивація героїв згаданих фото та відео — це страшна плата за утримання в полі міжнародної уваги до подій в Україні. Суспільний інтерес до подій війни, прагнення донести правду про неї світові, а також запит міжнародних медіа на кадри з України якщо не створюють недобрий «попит» на подібні кадри, то унормовують їх, роблять щоденною практикою. Однак результат тут далеко не завжди виправдовує методи.
По-перше, європейці вже давно не заклякають від німого жаху і співчуття від кадрів зруйнованих російськими обстрілами багатоповерхівок і понівечених українських міст — їх просто перегортають, побачивши в ранковій газеті, а під банерами з подібними фото на міжнародних подіях спокійно п’ють шампанське, заїдаючи канапкою. І це не лише про людську байдужість до горя і несправедливості, що відбуваються десь далеко і не з тобою. Це — страшний, але, на жаль закономірний зворотний бік тиражування подібних зображень.
Тому всім, хто працює з чутливими зображеннями та інформацією, варто пам’ятати, що одним із найважливіших питань будь-якої документації досвідів війни є питання етики, зокрема етичності та безпеки публікування зібраних матеріалів. Тож тут варто послуговуватись лікарським принципом «не нашкодь».
Що ж до ширшого контексту цього питання. Очевидно, що проблема з професійною та людською чутливістю щодо дотримання суб’єктності та гідності людей, що переживають болісні досвіди війни, існує. Емоційні дописи в соцмережах дають можливість трохи випустити пару, але важливо також у якийсь момент розпочати усвідомлену дискусію. Вочевидь, цей шлях буде довгий і складний, і нам на ньому знадобляться якісь опорні точки та дороговкази.
Одним із них можуть стати розроблені торік Українським інститутом національної пам’яті та спільнотою експертів у сфері пам’яті 10 принципів меморіалізації. Це сукупність підходів, що можуть допомогти зробити нашу пам’ять про нинішню війну більш живою, гідною та сповненою поваги до всіх, чиї життя ця війна зачепила. Дотримання перелічених там принципів, серед яких фаховість, доброчесність, гуманність, прозорість тощо саме по собі здатне розв’язати велику частину проблем, що виникають у процесі документування досвідів війни. Але цей перелік принципів, можливо, вартувало б доповнити ще одним — ненасильництвом. Це направду і є повага до людини та її гідності у складних обставинах, погляд на неї як на суб’єкт досвіду, а не об’єкт розповіді.
Насильницька медійність навколо таких болісних досвідів як поранення, втрата, смерть чи горювання лише підсилює травму, яку людина вже отримала, не даючи їй оговтатися та захистити свій приватний простір. Таким чином, постраждавши від злочинних дій ворога, людина додатково страждає від дій власних співгромадян. І це може завдати надзвичайно сильного болю і спричинити відчуття абсолютної вразливості, коли безпечного простору просто не існує.
Як же вийти з цієї зони нечутливості до чужого болю? Як повернути собі й ближньому безпечний простір? Можна почати з простих кроків. По-перше, не тиражувати бездумно навіть ті чутливі зображення, що вже були кимось зроблені. Якщо рука тягнеться зробити репост такого фото чи відео — можливо, варто поставити собі кілька «перевірчих» запитань. Чи не травмує це зображення аудиторію, героя фото або його близьких? Чи етичне це зображення чи відео, чи збережено гідність та суб’єктність його героїв? Якщо ця інформація має суспільну значущість, чи можливо її поширити без фото (або хоча б з приміткою про чутливість контенту)?
Що ще може зробити кожен із нас, живучи в суспільстві, що переживає війну та паралельно випрацьовує нову етику взаємодії з болісними досвідами війни? Щонайменше — намагатися не втрачати емпатії та зберігати персональну чутливість до чужих почуттів. Це може потребувати певного свідомого зусилля, але це точно має сенс, адже це гра вдовгу. Бо виглядає на те, що цей конфлікт між персональним правом на суб’єктність і недоречною увагою медійного поля до чужого болю нікуди не подінеться навіть по завершенні війни.
Проте лише від нас залежить, яким суспільством ми вийдемо з цієї війни: таким, що безжально препарує та об’єктивує чужі досвіди, чи таким, що ставиться до них із повагою та чуйністю.
Фото: freepik.com
