Пропаганда об’єднує набір індивідуальних свідомостей, створюючи в них єдине масове. Ми можемо плакати й сміятися всі разом, сидячи в різних квартирах, але біля телевізора. Раніше людину утримував біля екрана умовний страх. Був навіть такий анекдот. Телеглядач перемикає канали, але на останньому з’являється людина, яка погрожує йому пальцем зі словами: «Я тобі поперемикаю»... Це певне перебільшення, але за ним стояла і правда. Людині завжди важко бути іншою. З давніх часів відомо, що краще не виділятися, бути як усі... І цим бажанням активно користуються творці пропаганди.
Нашу поведінку формують два центри: біологічний і соціальний. Обидва вони забезпечують наше виживання: один — як біологічного організму, другий — як соціального. Держава зацікавлена у виживанні соціального організму, людина — біологічного, насамперед. Однак соціальні вимоги можуть іти всупереч біологічним.
Якщо біологічні реакції закладаються природою, то соціальні — життям у суспільстві, а його великою мірою формує саме пропаганда. У біологічній нормі людина не може прагнути смерті, але в соціальній вона може йти на це, оскільки так її виховує пропаганда, яка так може й не іменуватися, будучи певною соціальною спільнотою.
Ми такі, якими нас зробила не тільки природа, а й суспільство. Щоб людина пішла у своїй поведінці всупереч біологічним вимогам, — і потрібна пропаганда. Саме вона висуває на перше місце виживання соціуму, а на друге — виживання людини. Система держпропаганди повинна, наприклад, заглушити страх смерті для людини, яка йде в атаку. У цій ситуації вона не є головною точкою, вона головна для її сім’ї, але не для держави, хоча заради неї людина віддає своє життя.
За своєю сутністю пропаганда спрямована на заміну, а точніше — підміну індивідуальної свідомості масовою. Індивідуальне може бути яким завгодно різним, якщо воно всередині тебе, але масове завжди єдине. Пропаганда старанно штампує однакове масове мислення і загальні реакції на всі значущі події. І не тільки пропаганда, а всі соціальні інститути та медіа створюють один світ з однаковими реакціями на нього. Однакового в нас завжди набагато більше, ніж різного. Це безсумнівно полегшує життя, особливо в стабільній ситуації.
Це відбувається і без пропаганди, наприклад, у хвилину небезпеки всі поводяться однотипно, оскільки вмикається біологічна програма. Усі або завмирають, або біжать, наприклад. Або у хвилину масової радості всі теж поводяться однаково. Ба більше, у радянський період демонстрації трудящих на державні свята спеціально моделювали якраз таке перемикання індивідуальної свідомості на масову. Легше радіти, коли всі навколо раді. Легше сміятися, коли всі навколо посміхаються. Та й усе мистецтво від кіно до роману також на певний час відключає людину від реального світу, втягуючи її у світ масових реакцій. Ми не настільки індивідуальні, як нам видається. А в разі екстремальних реакцій узагалі найбільш передбачувані. Згадаймо обличчя на святкових демонстраціях — усі як один переповнені щастям. Це найлегша реакція, оскільки все інше потребує додаткових зусиль. Це як солдати в строю…
Пропаганда викликає в кожного масову реакцію: від радості на обличчі до реакції на сигнал «в атаку». Це єдина автоматична реакція, якою і пишається ідеологія та ідеологи. І це не просто книжкові міркування. Сьогодні ідеологія вивчається і нейронаукою, і нейропсихологами.
Ось деякі зауваження нейропсихологині Леор Змигрод, нейронауковиці та політичної психологині з Кембридзького університету, яка видала книжку «Ідеологічний мозок», що має цікавий підзаголовок — «Радикальна наука гнучкого мислення». Вона так відповідає на запитання, що таке ідеологія, у своєму інтерв’ю в New York Times: «Це наратив про те, як працює світ і як він має працювати. Потенційно це може бути соціальний світ або природний світ. Але це не просто розповідь. Це реально суворі приписи того, як ми повинні думати, як ми повинні діяти, як ми повинні взаємодіяти з іншими людьми. Ідеологія засуджує будь-які відхилення від запропонованих правил. Ідеологія задовольняє потребу в тому, як розуміти світ, як пояснювати його. І вона задовольняє нашу потребу у зв'язку, у суспільстві, у відчутті приналежності до чогось».
По суті це можна зрозуміти так, що ідеологія — це модель світу, як і пропаганда. Але пропаганда скоріше інструментарій із впровадження ідеології в мізки, який містить і покарання, якщо ми чинимо опір цьому впровадженню. Ми особливо добре це знаємо, тому що СРСР посилено культивував свою ідеологію і карав тих, хто не хотів їй підкоритися. До кінця СРСР це підпорядкування стало суто формальним. Просто треба було цитувати цитати класиків марксизму-ленінізму, як вони офіційно іменувалися. І ще рішення останнього з’їзду КПРС. Але на той час усе це перестало бути «живим», усе робилося не від душі, а тільки тому, що так треба було. І існував елемент страху за порушення…
Щоправда, напевно, у критичні періоди історії світ так живе і розвивається. Періоди, які в нас називалися перебудовою, старі правила і стара ідеологія починають не просто піддаватися сумніву, а починають ламатися. Не треба навіть їх критикувати, просто на сцену виходять нові люди й нові правила, які приваблюють людей дедалі сильніше, оскільки від старих правил вони давно втомилися. Тим паче ці правила утримувалися не тільки за допомогою добрих слів... Але в будь-якому разі індивідуальні реакції різноманітні, а масові мають бути єдині... Коли масові реакції перестають бути подібними, руйнується світ, оскільки руйнується прийнятий у ньому порядок... Такі періоди теж важливі й потрібні, коли суспільство і країна входять у стан застою, караючи жорстко тих, хто не хоче їм підкорятися...
Масові реакції мають бути єдині, різноманітність характерна для індивідуальних реакцій, які все одно насамперед орієнтовані на масові. Зміна масових реакцій знаменує зміну всього суспільного укладу. З цієї причини пропаганда їх любить і плекає. І не тільки вона. Це роблять фільми, пісні, навіть новини... Ми більш однакові, ніж нам здається.
Реально ми бачимо такі трансформації тільки тоді, коли це робить сама влада, оскільки справжні революції є рідкістю. Революція 1917 року більше не повторювалася, все, що було потім — це такі собі мініреволюції, які робить по суті сама влада. А тоді стару владу було скинуто з корабля сучасності... Причому звернемо увагу на те, що це було зроблено збройним шляхом, а не «розмовним»... Якщо СРСР пройшов свою перебудову колись, то зараз США вступили в такий свій період, у якому не так легко розібратися.
Пропаганда свідомо вмикає масове мислення, яке має пригнічувати всі індивідуальні реакції. Індивідуально ми, звісно, різні, але державі цікава наша спільна частина — вона створює її сама теленовинами, фільмами, книжками, освітою, піснями... У цьому «напливі» навіть важко зберігати щось індивідуальне. Завжди легше підкоритися, ніж сперечатися. Тим паче що індивідуальна суперечка з масовою пропагандою можлива тільки на кухні, коли тебе ніхто не чує. До речі, Радянський Союз дуже любив масові свята, оскільки тоді всі переймалися правильними думками на індустріальній основі. Просто неможливо на параді чи демонстрації виступити зі своїми власними думками, ти можеш тільки підкоритися загальному потоку, бо ти відчуваєш себе піщинкою в океані... Ти можеш тільки бачити, що й усі, й говорити те, що й усі... У результаті, хоча й суто теоретично, ти будеш і думати, як і всі...
Сьогодні відбувається певна зміна цивілізаційної парадигми. І зараз дуже важливо вчасно побачити цю зміну. На наші голови валяться тисячі й тисячі джерел інформації. Якщо радянська система готувала «ідеологічні страви» за одним рецептом для всіх, то сьогодні виникло безліч ідеологічних «кухарів», які свою страву приготують для вас особисто. Так нам здаватиметься, але це теж буде індустріально підготовленою «їжею». Перші вибори такого штибу, коли виборці отримували індивідуально форматовану під них політичну рекламу, були вибори Обами. А інформація про виборців збиралася з їхніх сторінок у фейсбуці. Вибори Трампа теж уже двічі проходили так.
Людина живе в суспільстві інших. Саме це задає рамки її поведінки. Ілона Маска звинувачують у тому, що він слабо бере до уваги інтереси інших. Він захищається так: «Ми перебуваємо в цивілізаційній самовбивчій емпатії. Я вірю в емпатію. Думаю, що слід турбуватися про інших, але ви повинні мати емпатію до всієї цивілізації, а не здійснювати цивілізаційного самогубства».
Маск, до речі, запозичив цю ідею-ідеологію в канадського професора Гада Саада, який вбачає руйнацію західної цивілізації в тому, що вона приймає іммігрантів із бідних, темношкірих і мусульманських країн. Маск теж вважає емпатію фундаментальною слабкістю західної цивілізації.
А повернувшись до нашої теми, можна перевести цю ситуацію в те, що є підміна однієї масової реакції на іншу. Індивідуально ми можемо бути близькими, а масові реакції можуть бути різними. До речі, професор Саад відомий тим, що застосовує еволюційну психологію до маркетингу (див. його сайт).
Маск заявляє в широко цитованому інтерв’ю про створену ним структуру DOGE, яка розшифровується як Department of Government Efficiency: «Вона є загрозою бюрократії. Це найперша загроза. Зазвичай бюрократія їсть революції на сніданок. Ця революція реально може перемогти».
У відповідь Маска пов’язують із гітлерівською євгенікою: «Маск використовує “збройну емпатію” для позначення “фальшивого гуманізму” — гуманістичного посилу дбати про індивідів, а не захищати цивілізацію від несуттєвих людей. Цивілізаційна емпатія є вищою моральною цінністю, ніж індивідуальна емпатія, яка має бути їй підпорядкована».
А професора Саада у статті характеризують як «популярного MAGA (Make America Great Again) професора маркетингу, який використовує еволюційну психологію для зловісних цілей». Ідеї Саада поширилися після його книги 2021 року «Паразитичний розум. Як заразні ідеї вбивають здоровий глузд». Є його ж стаття, що завершується словами: «Припиніть запрошувати доктора Саада на головні прогресивні медіа, оскільки він єврейський нацист, що бореться за свободу слова, індивідуальну гідність і науку». Як бачимо, загострення пристрастей цілком справжнє...
Причини позиції, зайнятої Саадом, теж справжні — він пережив громадянську війну в Лівані, яка «дала йому короткий курс із крайнощів політики ідентичності, трайбалізму і нелібералізму. І він каже, що іммігранти, такі, як він сам, що жили без чеснот Заходу — таких як свобода слова і думки, розум і лібералізм — унікально розуміють, що зараз поставлено на карту в західному культурному і політичному житті». Тож і тут усе набагато складніше, ніж це здається на перший погляд.
Коли відбувається заміна чи перемикання індивідуальної свідомості на масову? Це дуже чіткі ситуації:
Пропаганда робить це штучно, намагаючись замінити індивідуальне мислення масовим. І саме вона і є «постачальником» цього масового мислення. У нас забирають нашу індивідуальність. Дуже потужно це робилося за радянських часів, коли «об’єднавче» перемагало «індивідуальне» в 99% випадків. Це було багато в чому пов'язано з тим, що всі варіанти медіа мали одне джерело, що їх контролювало.
Коли ми намагаємося чітко ділити раціональне й емоційне, цього не стається у випадку пропаганди. Свої «раціональні» цілі пропаганда просуває за допомогою «емоційного» інструментарію. Це роблять і політтехнологи, просуваючи в президенти потрібного кандидата. Це роблять і соціологи, які знаходять емоційні важелі, що впливають на наше мислення. Це роблять і журналісти, насамперед телевізійні, що породжують потрібну атмосферу довіри до слів і людей. Усе це гра професіоналів проти любителів, якими є ми. До речі, можна згадати як приклад і перебудову, коли на екран вийшли «балакучі голови», що викликають довіру.
У цьому плані кіно є «народною релігією», від якої глядачеві важко ухилитися. Відбувається дедалі сильніша індивідуалізація промислового «обману», від якого неможливо втекти. У держави завжди буде сильніший «голос» і різноманітніший, ним говоритиме з нами не тільки Вовк, а й Червона шапочка...
У критичні періоди пропаганда виступає в ролі «перемикача»: їй потрібно перемкнути суспільні реакції, зберігаючи базу. Це робила «перебудова», це робила так звана «відлига», після якої, до речі, з часом усе знову повернулося на круги своя. Система не хотіла трансформуватися, бо звикла командувати.
Пропаганда працювала добре на всіх, крім дітей еліти, які й так жили добре. Після смерті батьків за кордоном опинилися і син Хрущова та донька Сталіна. Про останню автор Максименков у статті «Девочка номер один» Какой была любимая дочь Сталина и почему она бежала из СССР» на російскому ресурсі «Лента» пише так: «Радянська влада була жорстока до своїх колишніх слуг. Щось подібне відчули діти Хрущова, Молотова, Маленкова. Особливо Серго Берія. Світлана випередила свій час: зрозуміла, що на владу розраховувати не можна. Тому зважилася на такий крок».
Пропаганда працює на посилення державних цілей проти цілей особистих, приховано наближаючи їх до масової свідомості. Цілі політичні, тобто соціальні, вводяться пропагандою в масову культуру. Такі цілі мають виглядати своїми, а не нав’язаними.
Вони потрапляють, наприклад, у пісню: «Хмелел солдат, слеза котилась, слеза несбывшихся надежд. И на груди его светилась медаль за город Будапешт». Найголовніше — це не треба конспектувати. Це співають...
Герой теж має бути максимально своїм. Сталін умовляв Довженка зняти фільм про українського героя, поки одного разу проводжав його з Кремля в готель нічною Москвою. Вони йшли пустельною вулицею, а попереду і з боків йшла охорона. Так з’явився фільм про Щорса...
Скрізь у подібних випадках «соціальне» має перемогти «біологічне». Кіно надовго занурює глядача в соціальне з біологічного і без жодного опору. Глядач настільки занурений у сюжет, що навіть нездатний побачити будь-які нестикування, оскільки він керований ззовні. Кіно — це ніби народна релігія. Це майстерність індивідуального «обману», оскільки крізь сюжет глядача ведуть від індивідуальних цілей до соціальних.
Соціальне захоплює сильніше, ніж індивідуальне. Гітлер потрапив на війну (Першу світову), оскільки його захопила масова стихія. Він був австрійцем, але пішов у німецьку армію в цьому масовому пориві. Гітлер відчув енергію моменту і хотів бути його учасником.
І такий вплив справляють не тільки слова, а й музика. На того ж Гітлера вплинув композитор Вагнер: «Коли Гітлер спустився до берлінського бункера 1945 року, він узяв із собою цікавий предмет — стопку оригінальних партитур Вагнера. Ріхард Вагнер був давнім кумиром Гітлера, і партитури були його дорогоцінним надбанням. Протягом усієї своєї диктатури Адольф вважав Вагнера символом німецького націоналізму. Його опери були широко розповсюджені в нацистській Німеччині та мали нерозривний зв'язок із проєктом фашизму», — ідеться у блозі на російському сайті «Культурологія».
При цьому Вагнер був у центрі уваги й без такого шанувальника: «Фестиваль опер Ріхарда Вагнера в Байройті існує з 1876 року: тоді відбулася прем’єра повного циклу “Перстень Нібелунга”, а на відкритті побував як музичний оглядач із Росії Петро Ілліч Чайковський. З приходом нацистів фестиваль став одним з ідеологічних центрів нового режиму, оскільки міфологію сюжетів Вагнера підняли на щит Гітлер і Геббельс як приклад істинно арійського мистецтва. Крім того, Гітлер був давнім шанувальником музики й опер Вагнера, однак він перестав відвідувати фестиваль із початком Другої світової війни».
Була й певна таємна структура, пов’язана з Вагнером та його спадщиною. Автор Воробйовський у російській «Комсомольській правді» писав: «Дивно: серед найважливіших паперів цієї окультної структури дбайливо зберігалися... ноти творів Вагнера. Назви таємних лож “Германенорден” також примітні: “Лоенгрін”, “Валькірія”, “Нібелунги”, “Грааль”... Знайшов я опис церемонії посвяти в члени таємного ордена. Ритуал починався в сутінках. Брати робили жест, що символізує свастику, звучав Хор пілігримів із “Тангейзера”. Потім Майстер вводив у зал неофітів із зав’язаними очима, одягнених у мантії мандрівників. Розповідав їм про Орден, запалював священне полум’я в Чаші Грааля, здійснював магічні дії списом Вотана. Лицарі схрещували над новачками свої мечі. Звучали запитання і відповіді, супроводжувані музикою Вагнера з “Лоенгріна”, потім послушники давали присягу вірності...».
Навіть привітання «Хайль Гітлер!» звідти: «Художник, що не відбувся, Адольф із лісового австрійського містечка був фанатом композитора. Ще в юності, збуджений черговою виставою, почувався вагнерівським героєм (про що зізнавався єдиному другові Августу Кубічеку). Зігфрідом, що потрясає переможним списом. Парсифалем, який опанував Чашу Грааля. Мужнім Рієнці, що гине в прекрасній спробі повернути колишній дух і велич Риму. “Хайль Рієнці! Привіт тобі, народний трибуне!” — підкидаючи праву руку в римському вітанні, зверталися на сцені артисти до оперного героя».
І ще: «Сам Вагнер говорив, що не слід відокремлювати його музику від його філософії (а філософом він вважав себе не менш великим, ніж композитором). Порівняння з Шопеном та іншими великими антисемітами абсолютно недоречне: ніхто з них не займався “остаточним розв’язанням єврейського питання” — цей термін був винайдений аж ніяк не Гітлером, і не учасниками конференції у Ванзее, а Вагнером, так називався останній розділ його книжки, що справила величезний вплив на Гітлера, за його власним зізнанням. Так що “Майн кампф” ще й як тут до чого» — пише автор Лев Шкловський у статті «Майн Кампф на нотах Вагнера».
Перед нами ідеологія, захована в музиці... І вона впливає на масову свідомість поза всякими словами... Тобто поза будь-якою раціональністю...
Хороша ідеологія не може замінити хорошого життя, вона лише може підняти на бунт заради нього. А якщо і те, й інше не працює, пропаганді тоді робити вже нічого... Як співалося у фільмі «Буратіно»:
— Надоело! Поучают, поучают!
— Поучаем, поучаем…
— Поучайте лучше ваших паучат!
У певні періоди історії це стосується і сприйняття пропаганди масовою свідомістю. Але й тоді пропаганда не зникає, просто вона змінює своє обличчя, все одно здійснюючи управління масовою свідомістю. У СРСР, як, до речі, й у будь-якому іншому суспільстві, освіта і культура, кіно і телебачення, газети й журнали створювали одну картину світу, тобто одні мізки.
