— Михайле, у вашому доробку — роль лаборанта Ростика Зайцева у серіалі «Розтин покаже». Наскільки ви у звичайному житті схожі на свого героя, що у вас з ним є спільного?

— Напевно, деякі риси характеру у нас дійсно схожі. Якщо я зацікавлений у тому, щоб щось довести до кінця, я докладу максимум зусиль і зроблю все можливе, щоб цього досягти. Крім того, я також, як і Ростик, доволі доброзичливий. Я дійсно вважаю, що саме добро може врятувати наш світ. Ще у дитинстві я дав собі слово, що коли виросту, то буду доброю людиною. Потім я зрозумів, що цей світ не такий вже й хороший і навколо дуже багато поганого, тому вирішив, що хай хоч я буду добрим і намагатимуся робити щось хороше для інших людей. Це моє життєве кредо, якому я намагаюся слідувати багато років. Треба «не вестися» на провокації, контролювати себе, підтримувати внутрішню дисципліну. У цьому, до речі, дуже сильно допомагає акторська професія, тому що ти вмієш «читати» людей. Мені не так багато часу потрібно, щоб поспілкувавшись із людиною, зрозуміти: добра вона чи погана.

— Чому ви обрали саме акторську професію? Були ще якісь варіанти або думки реалізувати себе у якійсь іншій сфері?

— Напевне, інших варіантів і не було. Ще з дитинства мені всі казали, що я стану артистом. Я навіть пам’ятаю свою першу роль ще у дитячому садочку в казці «Білосніжка і сім гномів». Я тоді грав одного з гномиків і цю роль фактично забрав у іншого хлопчика, бо він її неправильно грав. Я йому пояснював, як він це повинен робити, а потім зіграв сам. Мені подобалося все, що було пов’язано з мистецтвом. Завдяки батькам я перепробував багато різних гуртків — від спортивних до мистецьких — і врешті-решт знайшов себе саме у мистецтві.

Кадр з серіалу «Розтин покаже»

Коли я вчився у сьомому класі, то у Херсонському театрі імені Куліша побачив виставу «Тарас Бульба» — і мене дуже вразила гра акторів у сцені батька з сином перед тим, як його повинні були стратити. Тоді я зрозумів, що зі сцени можна впливати на людей, змінювати їх у кращий бік. Мене самого ця вистава змінила. Я пам’ятаю як у першій дії цієї вистави я сидів у залі, реготав — а після неї навіть іншим рота затикав, хто ставився зневажливо до акторів і глядачів. От цей момент я запам’ятав дуже яскраво. Саме після цього я сказав собі, що точно хочу бути актором і буду робити все для того, щоб опанувати цю професію.

З 9 класу я навчався у херсонському Таврійському ліцеї мистецтв. Я дуже вдячний його викладачам, це прекрасні педагоги, які закохані у свою справу. Чесно кажучи, я пішов до ліцею, щоб таким чином перевірити себе, чи дійсно я хочу бути актором. І саме там я закохався у цю професію. Надалі в мене не було жодних сумнівів, ким я хочу бути.

Кадр з серіалу «Розтин покаже»

— Те, що глядачі бачать на екрані та на сцені — це тільки верхівка айсберга. В акторів постійно репетиції, тренування, зйомки, вистави. Це все займає багато сил і часу.

— Акторство — це ремесло. Багатогранне ремесло, якщо можна так сказати. Але акторська професія — це моє життя і таке життя мені подобається. Я в цій професії відчуваю себе у своїй тарілці.

— Оскільки ви людина цивільна й не мали жодного відношення до армії, чи були у вас сумніви чи вагання перед тим, як піти до війська?

— Може, це прозвучить пафосно, але в мене тоді було єдине бажання — я хотів зробити якомога більше корисного для країни перед тим, як загинути. Я був упевнений, що обираю дорогу в один кінець. Я навіть дружині нещодавно зізнався, що на той час думав, що недовго проживу. Але дякувати Богу, я й досі живий. Що стосується мого рішення, то я вважаю, що кожен свідомий українець повинен хоча б щось робити для перемоги. Це — принцип віника. Ми повинні бути всі разом, щоб вимести ворога з нашого двору.

— А взагалі вам військова служба подобається?

— Ні, ні й ще раз — ні! Якби не війна, я б ніколи в житті навіть не думав би служити в армії. Це однозначно не моє. Я — людина мистецтва. Я завжди всім це кажу, хоч зараз і маю звання молодшого лейтенанта. Я в армії лише тому, що зараз війна. Тому нині я на своєму місці, роблю, що можу. Я знаю, що я не воїн від природи. Я — актор. Але ще я — громадянин, який любить свою країну і намагається виконувати свій громадянський обов’язок.

— За акторською професією сумуєте?

— Дуже! Мені цього бракує. Звісно, що у мене зараз немає часу читати художню літературу або п’єси. Максимум — намагаюся дивитися фільми. А вся література, яку я читаю, має винятково військове призначення. Кожного вечора, якщо є час, я дивлюся тематичне відео, перечитую Статут чи якісь інструкції. Намагаюся з головою поринати в те, чим займаюся. Сидіти й сумувати, що тобі тут погано, що ти відірваний від дому і від улюбленої справи, не бачу сенсу.

Пам’ятаю як ми репетирували одну виставу, яка не припала мені до душі. Мене тоді викликав до себе в кабінет Едуард Маркович Митницький (на той час художній керівник Київського академічного театру драми й комедії на лівому березі Дніпра) і питає: «Мішо, я ж бачу, що ти без задоволення працюєш у цій виставі. Що сталося?». А я йому починаю пояснювати, що саме мені не подобається, що мене бентежить. А Едуард Маркович мені каже: «Мішо, й що далі? Ти будеш сидіти й сумувати? Так глядачі потім прийдуть на виставу й будуть дивитися незрозуміло що. Ти — актор. Якщо ти вже взявся за роль, то ти її бери й утілюй. Якщо режисер не зміг зробити цю роль, то ти сам повинен стати її режисером. Бери й роби свою роль такою, щоб глядачі потім казали: “Вистава — так собі, але ось роль в актора — гарна”». Якщо в довоєнному житті мені надсилали якийсь сценарій для зйомок у кіно, я не засинав, поки його повністю не прочитав.

— Хто вас підтримує морально? І що вас мотивує залишатись у війську навіть попри поранення і проблеми зі здоров’ям?

— Дружина, театр, сім’я… Я сам родом із Херсона, який був окупований. І там на момент окупації перебувала моя родина. Мама після деокупації виїхала в Польщу. А старший брат і батько живуть і зараз у Херсоні. Середній брат уже два з половиною роки воює під Херсоном. Підтримка рідних людей і була моєю мотивацією. Я пам’ятаю перші дні після повномасштабного вторгнення, коли ми виїхали з квартири у Києві у Київську область, думаючи, що там буде безпечніше. А виявилося, що навпаки… Краще б ми вже залишились у Києві. Так трапилося, що ми розділились і перебували у різних місцях. І я, знаючи, що відбувається в Бучі та Ірпені, дуже сильно переживав за дружину. Буквально божеволів від думки, що з нею може щось статися. Дружина для мене — це сенс мого життя. Я хочу жити з нею щасливим життям у щасливій вільній країні. Тому я й пішов…

— А як надихає і підтримує вас театр?

— У кожної людини в житті повинна бути заповітна мрія. Ця мрія змушує нас рухатись уперед. У мене є така мрія — я хочу після перемоги повернутися до театру й зіграти ще багато-багато вистав… Я хочу ще раз побачити зал. Хочу побачити в кінці вистави щасливі очі глядачів. Я хочу побачити, чи вплинула вистава на людину. Як на мене, то театр зараз узагалі багато в чому виконує функцію церкви та просвіщає людей. Завжди після вистави намагаюся знайти поглядом когось, кому не сподобалося. Але навіть така людина задоволена, що вистава нарешті закінчилася (сміється). А колеги, режисери — це люди, без яких я не уявляю свого життя. Та й сама сцена, її лаштунки… Я періодично програю подумки якісь свої ролі, якісь моменти з вистав. Нещодавно згадував одну свою роль і думав: «А як я зараз розкажу цей монолог? Теперішній я, який вже три роки служить в армії».

— Що для вас як для актора важливіше: робота в театрі чи зйомки в кіно?

— Я ніколи не ділив себе між театром і кіно. Це як футбол і баскетбол — два види спорту, кожен із яких цікавий по-своєму. Знаєте, один гарний актор якось сказав: «Кіно — це спринт, а театр — це марафон». У театрі ти біжиш велику дистанцію, кілька місяців репетируєш, а потім 2—3 години працюєш на сцені. А в кіно у тебе є можливість перепочити між дублями, між знімальними днями.

— Зараз деякі ваші колеги, які також у війську, знаходять можливість вириватись зі служби й інколи грають ролі у фільмах і серіалах. Можливо, ви також могли би спробувати знятись у якійсь хоча б невеличкій ролі?

— От буде у мене відпустка — тоді я зможу! Запрошуйте мене, будь ласка! З радістю проведу ці дні на знімальному майданчику.

Фото надані Михайлом Досенком