Зберігати у ЗМІ баланс у, з одного боку, забезпеченні права громадян знати про перебіг найгучніших судових справ, а з іншого - поваги до приватності підсудного та цінності судового рішення видається не таким уже й важким, якщо цей баланс також воліють та зобов’язані за законом демонструвати судді.

Такий висновок можна було зробити із спілкування українських журналістів з колишнім суддею Федерального суду штату Каліфорнія паном Мілтоном Мілксом, яке відбулося на тому тижні в Академії української преси.

За американським законами, в суді забороняється послуговуватися відеокамерами, тому телевізійні канали завжди використовують у такому випадку художній ескіз як демонстрацію того самого права підсудного та його захисника на представництво їх образів та точки зору. Адже найменша акцентуація, за словами судді Мілкса, може порушити право на приватність особи, тим паче, що презумпція невинності є завжди вищим аргументом у будь-якому суддівстві.

Для того, щоб уникати суперечностей із репортерами, які висвітлюють судові справи, американські судді завжди на початку процесу видають свої постанови, в яких регламентують правила висвітлення конкретного судового процесу. Міра делікатності справи визначає допустимість розголошення фактів, навіть тих, які журналіст отримав в результаті свого власного розслідування. Інформуючи про перебіг тієї чи іншої судової тяжби, репортер повинен завжди пам’ятати, що він теж, як і суддя, в жодному разі не має права ставати на чийсь бік, отримавши якись "смачний" факт, купуватися на його сенсаційність та, найголовніше, не оприлюднювати його. Одним словом, не робити поспішних кроків, які б завадили чесному вирішенню справи.

Американське законодавство дуже строге у цих питаннях. Опираючись на свій досвід, суддя Мілкс повідомив, що він у спілкуванні із журналістами завжди керувався лише законами. Якщо хтось із репортерської ком’юніті порушував постанови суду про правила висвітлення судових справ, то на нього завжди чекало суворе покарання, навіть грати. Хоча, визнав американський суддя, іноді стається так, що розголошення важливих для слідства фактів журналістом є результатом нечіткого формулювання пунктів постанови про висвітлення судових процесів.

А головне - зі слів судді Мілкса випливало, що право громадян знати є завжди на порядок вищим. Таке право надає громадянам Сполучених Штатів Акт про свободу слова ( Act of Freedom of Speech ), за яким вимога на отримання інформації є узаконеною та природньою. Це, правда, не стосується плану воєнних дій, скажімо. Така інформація є закритою. Якщо права громадян на отримання будь-якої інформації, що їх цікавить, порушуються, тоді суперечками може займатися незалежне від державних структур спеціальне агентство (Independent Agency), яке приймає скарги громадян із вимогою матеріального відшкодування за те, що інформація була, неважливо з яких причин, прихована чи автору запиту було відмовлено в її отриманні.

Пан Мілтон говорить, що роль судді в Сполучених Штатах полягає ще й у тому, щоб забезпечити “громадянське розуміння судового процесу”. А в цьому випадку першими помічниками є саме журналісти . Тому спілкування із ними є дуже делікатною справою для кожного судді. Служителі Феміди зобов’язані в День Закону зустрічатися із представниками ЗМІ і відповідати на всі питання, які цікавлять допитливих “сторожових псів демократії”. А напередодні такої прес-конференції судді мають оприлюднювати декларації своїх доходів за останній рік, де мають бути виписані чітко не лише надходження, але й витрати. Саме цей документ особливо цікавить журналістів. І не, дай Боже, суддя щось забуде вказати через неуважність, тоді йому не обминути шквалу шельмувань у пресі, яке може призвести до звільнення. За словами судді Мілкса, це правило дозволяє уникати корупції серед суддів. “Представляючи точку зору усіх американських суддів, із повною відповідальністю можу заявити, що корупція в судах, що приводить до нечесного суддівства у справах, зустрічається рідко, тобто вона майже відсутня,” – сказав Мілтон Мілкс.

Природньо, українських журналістів особливо цікавили питання кримінальної відповідальності репортерів. Пан Мілкс уважає, що вищими для будь-якого журналіста є етичні норми, які чітко регламентуються відповідними кодексами, що є в кожному виданні чи на телеканалі. “Певні покарання за їх порушення є, але не кримінального характеру”, -- сказав суддя. До того ж, Перша поправка до американської Конституції, якою так пишаються Сполучені Штати, практично майже унеможливлює притягнення журналіста до відповідальності.

Зараз особливо дискутивним питанням і для репортерів США є проблема тероризму. За словами пана Мілкса, в американському суспільстві відбувається жваве обговорення: чи вважати терориста звичайним кримінальним злочинцем, чи його варто виділяти в окрему категорію. Більшість суддів схиляються до того, що для цього варто створити окремий суд, який би займався розслідуваннями винятково терористичних актів. Зважаючи на останні події в Москві, перед російськими суддями теж постане ця проблема, яку треба буде вирішувати.

А поки журналісти зіштовхнулися з небажанням російських офіційних осіб надавати повну інформацію про штурм будівлі і звільнення заручників. Проблемою було й намагання представників влади, також і українької, ізолювати журналістів від спілкування із звільненими заложниками. Принаймні, так був сприйнятий багатьма українськими репортерами той факт, що їх не пропустили до заручників на летовищі Бориспіль , коли ті прилетіли на батьківщину. Ось як прокоментував цю ситуацію пан Мілкс: “У Сполучених Штатах це не допускається. Знову ж таки, з огляду на усі ті законодавчі акти, про які я говорив раніше. Ніхто не може заборонити журналісту ставити запитання, які він хоче і кому хоче. У даному випадку можна говорити хіба що про ситуацію, коли підсудний за наказу свого адвоката відмовляється відповідати на запитання журналістів – тоді це його право. Але забороняти журналістам ставити запитання – неможливо. Я можу таку ситуацію з позиції американського судді із багаторічним досвідом прокоментувати лише так: чим більше інформації є відкритою для суспільства, тим краще, перш за все, для влади. . Це виключає момент підозрілості як збоку журналістів, так і громадян. Чим менше у них виникає запитань, тим чіткішою і логічнішою видається відповідь на них. А підозрілість, яка призводить до створення цілого ряду чуток, не личить владі. Перш за все, програє вона. Це навіть важко назвати проявом цензури, бо для американців цензура – це, передусім, що ти можеш публікувати, а що -- ні. Коли йдеться про право ставити запитання будь-кому, чи то терористу, чи то підсудному, то для мене не виникає ніяких вагань чи двозначностей. Тут навіть ідеться не про конкретні законодавчі регулювання, а традицію, що склалася в американському суспільстві за двохсотп’ятдесятирічну історію нашої демократії.”



З огляду на це, українським журналістам, як і їх російським колегам, зустрічаючись із черговими перепонами на шляху здобуття інформації, залишається сподіватися на зміну загальної політичної культури влади, яку не виховаєш лише Указами про її відкритість.

А з іншого боку, якщо приймати до уваги ситуацію із заручниками в Москві, фактом є те, що російські журналісти демонстрували солідарність (за винятком окремих осіб та ЗМІ, які вони представляли) в ігноруванні позиції чеченських повстанців та в більшості своїй виправдовували рішення про початок штурму. Про це свідчать не тільки домовленості керівників провідних каналів про консолідовану позицію ненадання слова чеченцям, але й власна думка окремих газетярів. Про неможливість популяризації образу чеченських захопників говорив у своїх гострих інвективах не тільки непримиренний Михайло Лєонтьєв (ОРТ), але й поміркований телекритик Ірина Петровська, що представляє досить ліберальну газету “Известия”. Можливо, це була свідома позиція журналістів як громадян. Як свідомим був вчинок і журналістів НТВ, які спокійно і без зайвої помпи пішли на зустріч із чеченцями, знаючи, що сюжет навряд чи буде показано в ефірі. Тільки б допомогти врятувати людей. Точно так вчиняли американські телевізійники та власники провідних телекомпаній США, які, окрім табу на популяризацію образу Усами Бен Ладена, дійшли корпоративної згоди певний період після терактів 11 вересня 2001 року не показувати голлівудські фільми із подібним сюжетом, хоча ті були заплановані програмою і користувалися великою популярністю. Тоді американські ЗМІ вперше так чітко за останні кілька десятків років зіштовхнулися з відсутністю чітких правил висвітлення терактів і вирішили її на користь захисту державних інтересів. Тому вони з більшим розумінням, ніж європейські колеги, поставилися до табу на слова захопників в російському ефірі.

Останні події у світі є викликом ідеалістичним поняттям про свободу слова і, швидше, підштовхують журналістів та владу виробити регламентації та правила поведінки, які б не зіштовхували їх лобами, а дозволяли працювати без шкоди для суспільних інтересів. Допомога людей із значним суддівським досвідом у таких питаннях була б неоціненною для обох сторін. Це, швидше, питання технологій масової комунікації і редакційної політики, їх збалансованості із загрозами державній безпеці та суспільними потребами, аніж просто питання присутності чи відсутності цензури на телебаченні і в газетах.