Хочете Пулітцерівську премію? Шукайте її не на передовій, а в застінках катівень. Ловці адреналіну знімають і пишуть про одне й те ж. Так, передова — це важливо. Але вже не так сильно чіпляє вибагливу й байдужу іноземну аудиторію.
Хочете Пулітцерівську премію? Так би мали розпочинати розмови українські журналісти та фіксери з представниками іноземних ЗМІ. The New York Times, The Washington Post, The Guardian, Le Monde чи Die Welt — усі прагнуть слави, сенсації, резонансу. Бізнес є бізнес.
Будьте особливими, любі фіксери. Не йдіть на поводу в примітивному сприйнятті України, де нібито за лінією фронту немає нічого цікавого чи сенсаційного. Копайте глибше і не бійтеся переконувати працедавців, що це зачепить їхню аудиторію.
Будьте агентами впливу власної держави. Кричіть про біль, про несправедливість, про страждання. Говоріть у першу чергу про те, що засудить Росію й випалить «розпеченим залізом» у колективній свідомості Заходу правду про звихнутого агресора.
Запропонуйте вашим працедавцям матеріал про види тортур, яким піддають росіяни українців, і про відсутність будь-якої військової доцільності в цих тортурах. Адже жертви не володіють жодною цінною інформацією. Доведіть фактами патологічну схильність росіян до садизму, проведіть аналогії та історичні паралелі. Вийдіть за межі тунельного мислення. Розкажіть у деталях про зґвалтування жінок і викрадення дітей. Вам знадобляться герої та спікери, і в цьому вам допоможуть усі без винятку силові структури, які працюють над збором доказів військових злочинів окупантів.
Хочете Пулітцерівську премію? Тоді замість репортажів-одноденок станьте дослідниками, першовідкривачами. Прокачайте свою емпатію, почитайте історію. Додайте ширший контекст у вашу щоденну роботу.
Бо ж ви ж самі знаєте: No risk — No story! І цей ризик — не лише загинути на передовій, але й бути сміливим, щоб довести свою правоту і голосно прокричати про біль своєї країни у світових ЗМІ.
Мирослав Откович, журналіст, офіцер ЗСУ
Текст публікується з дозволу автора, оригінал за посиланням
Фото: Getty Images
