Авраам Лінкольн, Президент США

Психіатри стверджують: коли здорову людину, що перебуває під дією певних препаратів, довго переконувати, що вона є верблюдом, через деякий час піддослідний почне гарчати і плюватися. Чим далі, тим більше українські засоби масової інформації перетворюються одночасно і на препарат, і на того, хто займається переконанням. Хтось це називає “промивкою мозоку”, хтось “чорним піаром”, хтось “редакційною політикою”. Перша думка є суто суб’єктивною, друга - науково-суб’єктивною, третя – офіційною.

Втім, офіційно ніхто не поширював всередині того чи іншого ценрального ЗМІ документ під назвою “редакційна політика”. Принаймні на дошці оголошень він не висить. Але те, що виходить зараз в ефір чи друкується на шпальтах - вдумливого глядача (слухача, читача) змушує ставати ще більш вдумливим. І знову, 11 років потому, читати між строк та слухати між реченнями. І тоді йому, на жаль, доводиться констатувати – в Україні майже відсутні мас-медіа, які дають інформацію неупереджено, незаангажовано та збалансовано.

Преса, фактично, розділилася на провладну та опозиційну. Журналістів, які працюють в першій категорії, попри все люблять називати “продажними”. Працівників пера і мікрофона з другої категорії чомусь вважають “незалежними”. Але тим, хто бажає справжньої Журналістики за європейськими канонами, місця чомусь не залишають. А до них можна віднести багатьох з тих, хто працює з обох боків так званих барикад. Це не враховуючи журналістів, що мають унікальну можливіть бути співробітниками одиничних і максимально справді незалежних в нинішніх умовах виданнях чи радіостудіях (сумно, але про телебачення так стверджувати – вже немає підстав).

Проте тиск - чи збоку влади, чи збоку власника, відчували усі. Причин виникнення такого ставлення до журналістської роботи є багато. Наприклад – політична. ЗМІ розглядаються як інструмент впливу. Вона випливає з економічної. В умовах недорозвинутої ринкової економіки, яка ще й перебуває на ручному управлінні, реально заробляти гроші в медіа-бізнесі без лобіювання чиїхось інтересів вкрай важко. Тим не менш, цього треба прагнути і володарі принаймні недержавних ЗМІ це в глибині душі розуміють. Невдоволеність існуючим станом речей з року в рік ставала відчутнішою.

І тепер журналісти вперше в історії України пішли на створення структури під назвою СтрайКом (себто, Страйковий комітет). Причини у кожного зі 140 працівників ЗМІ, хто 4 жовтня прийшов до столичного Будинку вчителя (підписалося під Заявою – 93), були різні. Хтось хотів справжньої свободи слова, хтось хотів, аби журналісти підтримали опозиційні сили. На щастя, остання ідея не отримала схвали. Преса втомилася грати в чиюсь політичну гру і намагання перетягнути боротьбу за свободу слова у вирій політичних пристрастей викликали тільки нервовий сміх.

Всі розуміють, чим для влади і для власників ЗМІ є утворення структури, подібної Страйкому. Усі розуміють і можливі наслідки – бо пошматовані і доволі втомлені інформаційною війною і “темниками”, вони спершу сприймають таку ініціативу як підривну діяльність проти себе особисто. Знову ж таки, на жаль, про бажання виборювати цивілізовані умови для роботи журналістів навіть думка в голову не приходить. Доводиться пояснювати. Пояснювати, що страйк – це вже крайня межа. І до неї можна багато що зробити. Наприклад, поговорити – бо вимоги найманих журналістів не такі вже й нереальні. Єдине що - психіатрами, препаратами чи то пак верблюдами українські журналісти бути чомусь аж ніяк не хочуть. І це вже є приводом для певного оптимізму.

журналіст, що наразі працює на телеканалі “Інтер”

для “Львівської газети”