Британський режисер і сценарист Алекс Гарленд спеціалізується на науковій фантастиці: він написав «28 днів потому», «Сонячне світло» та «Дредд», зняв «Ex Machina» й «Анігіляцію». «Повстання штатів» (оригінальна назва Civil War, «Громадянська війна») — матеріал для нього новий, адже фантастичним тут є хіба що такий розвиток подій, при якому президент США (Нік Офферман), пішовши на третій термін і розпустивши ФБР, узурпує владу. Це й викликає повстання. Забігаючи наперед: Гарленд всіляко уникає алюзій на теперішній міжпартійний розкол у США; зокрема, сили опозиційного Західного Альянсу складаються з ополченців Каліфорнії та Техасу, а підтримує їх Флорида (всі хоч трохи обізнані з американськими реаліями оцінять похмурий гумор такого союзу).
Головні герої, втім — не військові, а журналісти. Кірстен Данст грає Лі, уславлену білу фотокореспондентку, схожу на свою легендарну тезку й колегу Лі Міллер, яка знімала звільнення Дахау й Освенцима. Лі-Данст працює в парі з репортером південноамериканського походження на ім’я Джоел (Вагнер Моура — наркобарон Пабло Ескобар у серіалі «Нарко»). Обидва передають матеріал в інформагентство Reuters і своїм моральним авторитетом вважають Семмі (Стівен МакКінлі Гендерсон), літнього афроамериканця, який пише для «того, що залишилося від New York Times». До групи прибивається репортерка-початківиця Джессі (Кейлі Спені, відзначена кубком Вольпі у Венеції за роль дружини Елвіса Преслі в «Прісциллі»), своєрідна молодша версія Лі, яка боготворить останню. Компанія вирушає до Вашингтона в надії взяти інтерв’ю в тирана перед тим, як він здасться військовим Альянсу.
Вагнер Моура, Кірстен Данст та Кейлі Спені
Наскільки б захопливо не виглядав опис сюжету, війна в Гарленда виглядає, як би це сказати, картонно. І справа не тільки в тому, що для української авдиторії звично квітуча Америка з окремими вкрапленнями пожеж може здатися непереконливою. Йдеться радше про драматургічні неоковирності. Таке враження, що в початковому варіанті сценарію передбачалася сатира на кшталт «Не дивіться вгору», але згодом вирішили додати драми. Інколи жарти влучають — як із реплікою на заправці про коштовні канадські долари чи з сакраментальним «ми поза політикою» з вуст байдужої продавчині у поки що відчиненій крамниці. Проте Гарленд регулярно намагається перетворити насильство на шоу: перестрілка, що триває посеред різдвяних декорацій чи так само декоративний згорілий гвинтокрил на тлі популярного мережевого магазину — ще пів біди; а ось саундтрек — то майже провал. Гучна, в поганому сенсі напориста музика навалюється на зал у разюче невідповідні моменти, лишаючи як мінімум подив: що це, трясця, було?
Влада та Костянтин Ліберови, українська прем’єра фільму «Повстання штатів»
Якщо ж на меті стояло показати війну очима репортерів, то зйомки в розмашистому ІМАХ-стилі (рідкісний для студії А24 бюджет на 50 млн поки що американських доларів дається взнаки) зі врізками стоп-кадрів — явно не той тип візуального виконання. Нарешті, Гарленд — досвідчений сценарист, і тим прикріша слабкість діалогічних сцен: сконструйовані чітко за підручником, але емоційної плоті в них бракує.
Ахтем Сеітаблаєв, українська прем’єра фільму «Повстання штатів» (фото Максима Поліщука, «Детектор медіа»)
Усе було б геть кепсько, якби не вищезгадана четвірка персонажів. Адже вони являють не просто різні характери, а й різну філософію роботи. Так, подібність героїні Данст до Лі Міллер — не просто знак шани. Міллер після Другої світової страждала від важкого ПТСР, її не полишали картини побаченого. Данст власне і робить те, що вміє найкраще: грає депресію, втому і розчарування; крупні плани її обличчя по суті і є межею безсилля сьогоднішньої журналістики. Як зізнається Лі, вона вважала свою працю місією, що унеможливлює повторення сфотографованих звірств, але лисі мавпи виявилися невиправними (для підсилення тези запускається низка кривавих спогадів-галюцинацій). І саме тому у фіналі, який Гарленду таки вдався, Данст, за винятком одного ключового моменту, лишається пасивною, поступаючись Джессі, котра, навпаки, до того пасла задніх, а тепер безстрашно рветься вперед, вихоплює чорно-білі моменти історії. Спейні загалом повторює малюнок розвитку образу, як у «Прісциллі» — від сором’язливого дівчиська до бійчині. Джоел із його вусами та відчайдушністю — адреналіновий наркоман, а огрядний Семмі, навпаки, голос розуму і раціональності — але і йому випадає власна мить героїзму.
Українська прем’єра фільму «Повстання штатів», (фото Максима Поліщука, «Детектор медіа»)
Журналістика має донести правду до людей за будь-яку ціну. Лі, Джессі, Джоел і Семмі, кожна й кожен по-своєму, втілюють цю тезу, особливо актуальну сьогодні на тлі балачок про «постправду», яка й робить можливим існування трампів і путіних у владі. «Повстання штатів», не надто переконливе кінематографічно, вийшло свого роду розгорнутим памфлетом, що вчергове нагадує про речі, які, на жаль, надто легко забути.
