Українська містична воєнна драма «Солдатик» потрапила до шорт-листа Каннського фестивалю короткометражних фільмів. Головну роль у фільмі — важкопораненого солдата ЗСУ, в якого відкриваються надприродні можливості мандрувати між світом живих і світом мертвих та знаходити там душі наших воїнів — зіграв актор Київського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Павло Шпегун. Як він працював над образом у цій картині та чи вірить у подібні містичні випадки, Павло розповів у інтерв’ю.
— Павле, ваш герой у фільмі «Солдатик» перебуває на межі, що розділяє світи живих і мертвих. Що для вас було найскладнішим у роботі над цим образом, як налаштовували себе, щоб відчути цей стан?
— Насамперед я намагався зіграти людину, і це був важливий процес — знайти та зрозуміти цього персонажа, разом із режисером Данилом Дедковим. Ми багато розмовляли, репетирували, проробляли. Прекрасний режисер і не менш прекрасний процес. Ми не робили наголос на тому, що це провідник між світами, а намагалися відтворити його внутрішній світ, його минуле. Але я не будував персонажа на тому, що вигадував його історію, а намагався показати його історію через звички — малювання, скрегіт зубами, погляд. А ще, оскільки мій персонаж малює, вчився малювати, моя мати мені дуже допомогла в цьому.
Павло Шпегун
— Кожна роль певною мірою якось змінює актора, чогось його вчить. Що змінилося у вас після зйомок у фільмі «Солдатик»?
— Кожна роль щось відкриває в тобі — не думаю, що змінює. Це відповідальна справа — грати персонажів-військових, особливо зараз, коли мої друзі-військові на фронті. Коли хоч трохи намагаєшся запустити в себе те, що коїться там, розумієш, наскільки це страшно. Ці люди — герої, титани. Але це все одно люди, це було найбільше відкриття. Треба в жодному разі не забувати про них. У них теж є звички, теж є вподобання, теж є мрії, деякі з них вчилися зі мною на одному курсі. Ми дуже часто забуваємо про це.
Павло Шпегун у фільмі «Солдатик»
— Ваш шлях на сцену був досить складним. Спочатку ви отримали диплом культуролога в Одеському національному університеті імені Мечникова і лише потім вступили до Київського університету імені Карпенка-Карого. Чому так довго «дозрівали» для акторської професії?
— Я не дозрівав. З 9-го класу мріяв стати актором. Але після закінчення школи в Маріуполі я побоявся їхати до Києва сам. Мені здавалося, що це таке велике місто, мені тоді тільки виповнилося 16 років... Я вирішив переїхати з батьками до Одеси та вступив на філософський факультет. Паралельно пішов у театральну школу при Одеському ТЮГу. І кожен рік навчання на філософському факультеті намагався вступити на акторський у різні виші. Напевно, добре, що тоді все склалося саме так, бо саме в ТЮГу я зустрів своїх перших майстрів — Оксану Бурлай і Володимира Пітерова, а культурологія натомість дала мені багато знань і розуміння себе, так що я якось пропустив юнацький максималізм. Під кінець навчання на культуролога я потрапив до інших майстрів — Дмитра Богомазова, Андрія Самініна та Анатолія Ященка. У нас була найкраща майстерня!
Зйомки фільму «Солдатик»
— Торік у березні в Україну приїхав ірландський актор Джек Глісон, виконавець ролі Джофрі у серіалі «Гра престолів». Я знаю, що ви з ним тоді зустрічалися на спеціальному кіноінтенсиві. Які враження залишилися від спілкування?
— За цей короткий майстер-клас я зрозумів, що прості речі зробити дуже складно, але в них і криється істинна сутність. Дуже цікава людина і прекрасний актор. Ми з ним досі спілкуємося. Мрію зустрітися з ним на знімальному майданчику. Кажуть, ми схожі, навіть його друзі сказали, що ми могли б зіграти братів.
— Де ви навчилися так вільно розмовляти англійською мовою? Навмисно готувалися до ймовірних міжнародних проєктів?
— Дякую своєму батьку, який не питав, а казав: «Треба». І своїй школі в Маріуполі «Лінгва», якої, на жаль, уже не існує. Я досі вчу англійську. Це не можна кидати. Зараз більше працюю над акцентом.
— Оскільки ви родом із Маріуполя, то трагедія цього міста для вас особиста. Рідному місту, знищеному росіянами, ви присвятили вірш «Моя “Побєда”». Чому саме така назва?
— «Побєда» — це один із найстаріших кінотеатрів у Маріуполі. Це перший кінотеатр, у який я потрапив, батьки повели мене на прем’єру «Володаря перснів». Туди я ходив усе дитинство й до кінця школи. Єдине місце, де готували свіжий попкорн. Місце зустрічей із друзями та колишнім коханням. Його більше не існує. Він повністю зруйнований росіянами. А ще я мріяв, щоб там пройшла премʼєра зі мною. Премʼєра є — а кінотеатру вже нема.
— Торік у серпні на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка відбувся ювілейний 350-й показ вистави «Кайдашева сім’я», в якій ви граєте Карпа. Як вважаєте, в чому секрет довголіття цієї вистави?
— У цій виставі є радість у трагедії. Я б назвав це трагікомедією. Дуже яскравий акторський склад і неперевершена Наталя Сумська. І додайте туди український колорит — і ви отримаєте 350 аншлагів.
«Кайдашева сім’я»
— Цього року вам виповниться тридцять. Це вік, коли вже можна підбивати певні підсумки. Чим ви можете пишатися, які у вас плани на майбутнє?
— Не помічаю, як плине час, а вже тридцять. Я відчуваю себе молодшим. Плани приходять і йдуть. Особливо під час війни які можуть бути плани? Одне я знаю точно, що працювати над собою я буду все життя. І ще в мене з’явилася нова маленька родина, це студенти Сергія Калантая, для яких я викладаю. І поки що мої плани — це поділитися з ними тим, що я знаю, і відкривати з ними щось нове.
