— Скажіть, Галино, чи китайці до вас уже приїжджали? — періодично запитують у мене знайомі американці, маючи на увазі можливу зацікавленість Китаю в майбутній відбудові України. Вони при цьому завжди стурбовані й натякають, що пропозиції Китаю типу «інфраструктура в обмін на ресурси» — це міг би бути троянський кінь.
Учергове я відповідала на це запитання в грудні у столиці Тайваню Тайбеї, під час присвяченого глобальному впливу Китаю саміту. Саміт був справді глобальний, бо зібрав кілька сотень учасників з усіх куточків світу: обох Америк, Африки, Азії, Європи. І завдяки цьому було чудово видно, що Китай не тільки вправно застосовує одні й ті самі інформаційні прийоми в різних країнах, але й що ці прийоми дуже схожі на російські.
Хочете поговорити на Тайвані про Китай — змиріться із заходами безпеки.
Якщо свідома кав’ярня на районі в Тайбеї підтримує Україну, то вона підтримує й Гонконг
Свіжі тайбейські вказівники до укриттів на випадок бомбардувань
Простий приклад такої схожості: нещодавно на Тайвані «знайшли» американські біолабораторії. Складніший приклад: як і Росія, Китай позиціює себе не як націю, а як окрему цивілізацію з довгою історією.
Розмови про китайську цивілізацію — на полях торішнього Шанхайського форуму.
На Amazon можна купити книжку про те, що «підйом Китаю — це підйом не звичайної країни, а країни іншого типу, цивілізаційної держави, нової моделі розвитку та нового політичного дискурсу, який ставить під сумнів багато західних припущень про демократію, належне управління та права людини».
А на китайському телебаченні можна подивитися шоу «Коли Маркс зустрів Конфуція», де герої обговорюють вічне протистояння Китаю та Заходу. Шоу було презентовано восени 2023 року в Пекіні під час Національної конференції з питань пропаганди, думок і культури.
Саме спираючись на концепцію країн-цивілізацій, Росія й Китай намагаються переконати решту світу, що вони поважають одна одну в спільній боротьбі проти глобалізму. Поважати одна одну — означає не втручатися в справи одна одної на противагу Заходу, який їх постійно критикує. І саме за допомогою концепції цивілізацій Росія й Китай обґрунтовують свої територіальні претензії.
При цьому Китай уміє знаходити ключ і до демократій, і до автократій. У демократичних країнах, зокрема, йому потрібно працювати з медіа, розповсюджуючи з їхньою допомогою дезінформацію. В автократіях для цього немає потреби: натомість там Китай працює з елітами, яким, серед іншого, дуже подобається ідея, що для економічного розвитку не потрібно бути демократією.
Визнаючи феноменальну схожість дезінформаційних підходів Росії й Китаю, дослідники дезінформації з різних країн, включно з військовими інституціями найвищого рівня, прагнуть довести їхню скоординованість, якби вона мала місце. Але поки що ті дослідження, які я бачила, впевнено доводять лише, що Китай наслідує Росію. Можливо, одна з причин полягає в тому, що китайські спеціалісти з інформаційних операцій їздили навчатися в Москву. І як кажуть, до 2020 року включно — також і в Київ.
— Здається, китайці до нас стосовно відбудови ще не приїжджали, — відповіла я на запитання під час саміту в Тайбеї. — Але це не означає, що Україна їм нецікава. Можливо, Китай традиційно має час почекати — наприклад, якщо західні партнери розчаруються темпом українських реформ і пригальмують свою підтримку.
Адже Китай не перейматиметься ані через стан наших медіа, ані антикорупційних органів, ані судів, ані інших демократичних інституцій.
